– Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? – нарешті запитав він.

Вона, здавалося, щось обмірковувала.

– Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.

Він весело відповів, що скучати не буде.

– Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще – цвіт, молодість, – казав він, підіймаючись нагору темними східцями.

Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжкодачка – і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.

Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.

– Ну, от і мої хороми! – жартувала вона. – Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.

Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.

Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам'яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?

І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий – і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучосиню далеку пісню.

Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть – це безмежний синій степ. Як вам не соромно – ви не впізнали України!

Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все – далеко і все завіяно, все – синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.

Подивись: там десь небо впало на обрій – і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов'язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам'яних, і благаєш: «Пусти…» Хай тебе доля пустить, брате!..

Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено – скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом – що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!

– Ах! – несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.

– Наталю, – тихо позвав він.

Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борознизморшки лежали на лобі. Очі блукали.

– Наталю, – повторив він, – чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Однаоднісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?

Вона мовчки кивнула головою.

– Наталю, – продовжував він із якоюсь жагою. – Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..

Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.

Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.

– Яка тиша! І примус потух, – майнула в Базилевича напівсвідома думка.

Скрипка грала. Ось… ось…

Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..

Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!

Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.

Тихо впав перший звук, за ним – другий, третій… Усе вище й вище. Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.

– Ось воно, ось, ось!.. – схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.

– Я знала, я знала! – ляпала вона в долоні. – Я знала, що він скінчить!

І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.

– А примус погас! – скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.

– Чого ти, Волько? – кинула вона на нього очима.

Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.

– Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.

Він злегка притиснув її донизу.

– Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?

Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.

– Це один студент, він часто грає, – машинально відповіла.

– Студент? – якось їдко посміхнувся він. – Уже взнала й хто. Да – а студентікі іграют і поют…

Вона ще раз зиркнула на нього.

– Волько, що з тобою? – запитала. Він поклав руку на лоба.

– Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?

Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.

– Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти подомашньому, наче в своєї дружини, – ніби жартуючи, сказала вона і встала.

Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.

– Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, – подумав він. – А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! – спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.

– Наталю, чого ти встала? Іди сюди, – покликав він.

– Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.

– Іди, будемо вдвох слухати скрипку.

– Ніхто зараз не грає.

– Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.

Вона посміхнулась.

– Ну, і що ж ти хочеш?

– Я хочу, щоб ти сіла біля мене.

– Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? – несподівано сказала вона.

Він завагався одну мить, що відповісти їй. Іти манівцями – однаково вже вона розгадала його план. Це тільки затягне справу. Краще бути одвертіше, але все непомітно мастити медом. Він підвівся на лікоть, зробив журне лице й гірко посміхнувся.

– Наталю, коли б ти знала, як тяжко мені чути від тебе такі слова! Як тяжко, що ти не розумієш мене, помиляєшся…

– Нема чого розуміти.

– Ти так думаєш? – запитав він, не знаючи, що сказати далі. – А я от – ні! У мене зовсім не те. Зовсім інша думка.

Хвилинку обоє помовчали. Базилевич продовжував:

– Справді, Наталю, я хочу, щоб ти була зараз біля мене поруч, бо тоді, ти сама знаєш, утворюється такий затишний, дружній настрій. Хочеться ділитись своїми думками, хочеться розказати про віщось таке… таке… ну, високе, чи що, і потім: що таке обійми, що ти їх так боїшся? Це ж звичайне явище у людини. Звичайно, не в кожної, бо хам, грубий якийнебудь бовдур, обіймати не буде.

– Бовдур облапить, так? Ділото однакове, хіба назви тільки різні – то обійми, а то лапання. Згодний, Волько? – ніби доброзичливо кинула вона.

– Але ж, Наталю, і суть цілком різна. То – чутлива людина, культурна, ніжна, а то – хуліган. Це ж величезна різниця.

– Однаково. Всім вам одного хочеться.