Щокроку Антон Никандрович правою рукою тяжко спирається на трость, а ліву широко відкидає на сторону; машинально зриває листочок з липи, нарівні з капелюхом, і пучками обторкує пухнату зелень.
МОРД
Стурбовані громадяни збираються в гуртки і знов розпорошуються біля «комодної» озії; так метушаться комахи, коли жорстокосердні гульвіси чи пильні дослідники розворушують їхній гуртожиток. Біля дверей біліє міліціонер: сфінкс! тисячолітня непорушність на обличчі…
А пергаменовий чоловічок, знервований, як на пожежі, переходить від гуртка до гуртка, поблискує огниками страху в очах.
Антон Никандрович і собі притуляє обличчя:
— Що сталося?..
Мовчання замість відповіді; на щастя, пергаменовий підходить по знервованій орбіті, щоб десятий раз повторити оповідання:
— Я прокинувся від страшного крику, виглянув на вулицю, — а воно починало сірити, — нікого нема… курю, аж ось двоє виходять з дверей! Тоді я надів плащ і — на вулицю, до них:
— Хто кричав?
— Провалюй! — сердито сказав передній.
— Хтось кричав у сусідній квартирі…
— Гляди, щоб у твоїй ніхто не закричав. Марш додому!
— Не піду, — сказав я.
Вони перекинули мене на тротуар і побігли, як собаки; я схопився та за ними… вибіг на вулицю «Зелену» — нема, десь зникли. Вернувся сюди, заглянув у сусідню квартиру, — жах!..
Мініятюрний старушок, чистенький, ніби на срібній медалі, зблизився до гуртка і наставив до вуха долоню:
— Що тут? — торкає лікоть Антонові Никандровичу: делікатно, так пилинку струшують.
— Мабуть, злодійство.
— Убили дитячого лікаря, Криловського, — свідчить пергаменовий.
— Криловського?! — відсахнувся старушок. — Убили?! Найшляхетнішу людину… — Боже!
Поклав собі старушок долоню на чоло і пішов до акації, крізь яку проривалося світло. Пергаменовий продовжує:
— Я заглянув до професора в кабінет — нема нікого. Напроти розчинені двері, до двох сусідів… вони з однієї установи; з якої, — це не моє діло. Я заглянув — і там нікого нема. Тоді я пішов до ванної. Дивлюсь: під стіною скорчений чоловік лежить; руки назад повиламувані, сорочка вся чисто змочена кров’ю: мабуть мучили. Губи і щоки відрізані, можна в обох рядах зуби рахувати; ніс теж відрізаний. Одно око вийняте, а друге перерізане надвоє. Горло посічене, як і груди, видно, бритвою. Кров на долівці, на ванні, на тепловій батареї, патрали людину, як звіра. Я глянув і затерп; не можу з місця рушити. Так мені погано стало, мовби хто молотом у груди вдарив. Я вхопився за одвірки, отямивсь, а тоді на вулицю. Вдихаю повітря і ввесь тремчу.
Свідок ілюструє оповідання — жестами. А мову перехоплює жінка з чорними, як вугільний папір, косами, одягнута в халат, що на ньому — райдужнокрила зграя.
— До професора вселили двох напіввійськових, а йому зоставили тільки кабінет. Сьогодні вночі ми чули, бо стіни в нас тонкі, що там було гуляння та випивання. Професор виходить і просить: «Затихніть!» На нього накричали, і він вернувся в кабінет; ходив з кутка в куток. Перед самим ранком він закричав, що треба бути людьми, що він заснути не може, а скоро йти в клініку: там ждуть хворі діти. Як він поможе їм, коли в самого важка голова?.. сказав: «Так заважати іншим, як ви, можуть тільки хулігани». Зчинився гармидер; затупотіло, завовтузилося; мабуть, п’яні кинулися на професора і потягли в ванну. Розлігся такий страшний крик, що всі в домі попрокидались, а не сміли зайти в квартиру до професора, бо знали про тих двох… ну, що то — з установи…
Жінка перестала говорити: підняла ліву руку і нігтем великого пальця водить по нігтеві підмезинного; а правою рукою поправляє халат на грудях. Чого заніміли уста, охочі до мови? На кого поглядають скоса очі — два світлечка, вибрані з чорних діямантів? Поглядають на суб’єкта, що від диньоподібної фізіономії вухо в нього відросло, як лопух, відкопилилось до бесідницького гуртка. Поплямлена спина повернулася в «три чверті»; черевик поставлений закаблуком на стерту цеглину, а передком похитуваний на вітерці — …не то що вуста в гарної жінки — в солов’я заціпеніють!
Антон Никандрович помітив, як ворушиться, як зростає в його сторону замурзаний мускулястий лопух, і тихо «змився». Хотів кинутися в напрямку до гнізда свого, а загледів діягноста Колодкевича, що піднімався цементовими східцями до страшних дверей. Колодкевич — найближчий приятель покійного; довгорукий, з велетенським вигнутим хребтом і гострими ногами, подобина старочасного ящура. Два роботяги: височенний, понурий діягност і середній на зріст дитячий лікар, ретельно виголений — лагідна усмішка на обличчі — становили пару, повну різкого контрасту.
Не було в місті другої людини, шанованої, як дитячий лікар Криловський! Матері та батьки малих дітей дивились, як на подвижника. Сотні дітей порятував він від певної смерти, а тисячам інших поміг у тяжкому стані, тому його клініка на околиці стала місцем своєрідної прощі для батьків — громадян міста. Авторитет керівників міста, що кували безкінчений ланцюг адміністративних нісенітниць і не могли дати ради ні з санітарними обставинами, ні з мешканевою скрутою, ні з постачанням і ні з якою іншою справою, що зачіпала добробут, а навпаки: всіма страшенно «партійними» діями доводили місто до розпачливої занедбаности, — всі ті авторитети блідніли перед ім’ям дитячого лікаря.
Вертається Колодкевич, ступає по цементових східцях — так, немов при кожному кроці підрубують щиколотки… валиться то на правий, то на лівий бік, а долоню тримає на очах.
І від того страшно стало Антонові Никандровичу. Скоріш додому!
«Я в царстві сатани, — йдучи геть, відзначає стариган, — напевно: в царстві сатани; розбійники, великі й маленькі — розпорядчики… розбійники; скрізь розбійники».
В течії думок настає розрив. Думка про життя, яким керують розбійники, застряє, як розжеврений цвях, в свідомості; мучить здогад: а що як справді, розбійники захопили стерно і спрямовують народи в прірву, і сміються З них?
З’являється в уяві кінь, запряжений в дрожки; пасажири, розбійники, щосили батожать тварину і регочуться. Перед очима тваринки почеплена табличка з написом: «Ідея» і з образом шаньки, повної вівса. Кінь летить до краю безодні, давлячи і калічачи стрічних, а розбійники з азартом стьобають його і збираються сплигнути в останній момент на землю.
Картина така небезпечна, що Антон Никандрович оглядається, чи хто–небудь не помітив її, і зауважує, на відстані півкварталу, жовту фізіономію, якій належить лопух. Пожований суб’єкт волочиться назирці. «А! стежить, але перехитрю»… Замість повернути ліворуч на коротку дорогу додому, завертає Антон Никандрович на праву сторону; раптом спиняється перед величезними двома статуями з бетону, тими, що допіру — з дрожок. «Гм», — нехотя стариган вертається назустріч лопухові на жовтій голові, а той моментально — назад! Дивився стариган, аж поки лопух, озираючись, зайшов за ріг. Тоді блискавично креснув Антон Никандрович через браму і обкреслив криву поза флігелями. З ласкавою поспішністю відповів студентам на привітання; поспішив проз «анатомку» до другого виходу з двору. Біля дверей «анатомки» побачив коня, запряженого в гарбу. «Як він опинився тут? — здивувався Антон Никандрович. — Ага! розумію…» Гарба навантажена голими трупами, як на возовиці. Підводчик потяг згори величезного мертвяка; тримаючи за стопу правої ноги, перевалив собі на спину і поніс до дверей. Ліва нога нещасного покійника відкинулася в повітрі, а голова, між повислими синіми руками, заскакала, б’ючись об каміння, що ним геометрично вимощено двір.
Кінь, фіялковоокий кінь вороної масти, промовив до Антона Никандровича:
— Чого дивишся, діду? Іди скоріше геть, бо й з тобою те буде!
Антон Никандрович вихопився з двору через другі ворота; обкружив квартал і пішов низинною дорогою, по колишньому річному дну, до свого кубла.