ПРИРОДА І ХАТА

Антон Никандрович сидить на ліжку і дивиться крізь вікно на шпака, що встрибує в свою келію, підняту на сірій жердці з покрівлі сусіднього домика. Заплющивши очі, переживає стан нервового збудження, без зорових вражень. Потроху заспокоюється і відчуває, що в повітрі морозно. Включає електричну пічечку на столі. Вдихає теплий струмок над ясно–червоними спіралями: легко і приємно на серці.

Асистент з горловою виразкою зник; з’явився натомість Олександер Астряб і попередив:

— Жінка, на прізвище Молоточкіна, казала, що прийде підлогу мити.

— Молоточкіна?.. Не жінка — комета! (помарилося: комета розбиває землю, а срібний старушок ридає під акацією).

Астряб розчинив вікно; так широко розчинив — голубі вітрила хлюпнули в кімнату, вдарили об стіл.

— Що ви робите? — скрикнув стариган, замотуючи собі горло картатим зеленим шарфом.

— Не бійтесь повітря! На дворі тепло.

— Я вернувся з лікарні і знаю, що надворі тепло. Але мені холодно.

Антон Никандрович сильно підкреслив голосом слово «мені». Запротестувавши проти свіжого повітря, він через декілька хвилин відчув, як солодко, як розкішно вливається в груди тепло; як приносить в жили і в рамена молоду міць.

«… Самому дивно, — думає він, — чого сиджу в окаянній кімнаті? В’язень чи що?»

Астряб припускає:

— Було б непогано пройтися над річкою.

— Ви думаєте? — перепитує стариган і береться за капелюх.

Вимальовується перед очима світлошоколядна річка — спокусниця; річка, що мчить орлицею, проводить праве крило при глиняних кручах, ліве — при дамбах та вербах.

Антон Никандрович поспішає, під руку з молодим приятелем, вибратися з осоружного півтемного коридору, з вулички, перерізаної чорним струмком, з вокзального району, повного свисту, шипіння, брязкоту, вугільної порохняви, перемішаної з парою над блискучим тисячострунням рейок і коробчано–червоною гусінню поїздів, — поспішає, ступаючи по високому мостику з залізними перильцями, до зеленого надбережжя, звідки гори видно.

Немає в природі торжественнішого твору, ніж камінні будівлі, вкороновані снігами та овіяні лазурною красою небесною; здається, там перебуває — в найвищому місці на землі — від споконвіку непокірний дух: примушує людину з божевільною сміливістю, йдучи на смерть, кидати прокляття в обличчя всевладному, хто поневолює і змушує миритися з ницістю.

Магнетично–синіми самоцвітами, з’єднаними в безперервну низку, заступають обрій гори.

Антон Никандрович довго дивився в далечінь, зворушений і зачарований.

— Олександре, чого вони манять до себе? серце забирають; я не маю спокою, дивлячись на них.

— Здається — прагнення до чудесного, що нам привиділося в дитинстві; але ми не знайшли його, коли повиростали.

— Можливо. А ще?

— Іти по страшних стежках: небезпека манить.

— Ви любите мандрувати?

— Дуже. Через те й стратив юність.

— Не жалійте! Я хотів би скинути тридцять років — ви молоді, не уявляєте цього почуття. Старість ми помічаємо на собі несподівано, багато разів підряд; і кожного разу сприймаємо, як хворобу, як нещасливий випадок, що трапився з нами; думаємо: це не обов’язкове, можна було запобігти… Бо душею ми ж молоді: душа не старіє!

— Одне запитання, — сказав Астряб. — Припустім, вернулася молодість… яка мрія була б найбільшою?

— Мрія? Розкривати світу, як поему — на сторінці чи на листку притулилась червона комаха… Споріднюватися з свіжими силами навколо. Поки відгороджені ми від природи стіною друкованого паперу і безглуздим ладом, — немає нам ні щастя, ні здоров’я. Замість утраченого блаженства — пиятика, розпуста, гра чорних пристрастей; омани бродять навколо душі, витанцьовують непристойний танець під роздерисердний вереск. А скалічена природа мститься: стьобає бичами недуг, аж поки, як порожні колоски, поляжемо в передчасній старості. Замість того, щоб хоч мужньо відійти від життя, відійти з примиреністю, ясністю вечірнього сонця, ми з прокляттям катованого звіра віддаємо останній подих. ПосЛіпли душами, загубили природу, як священний дар. Маса часописного друку, що з злими лайками день у день котиться перед очима, стала любіша від моря. А я ж люблю солоний вітер, що зриває піну з прибою, мов воїн — хорасанську намітку з бранки… вітер від сонця, одинокого, ніби перлина в мушлі. Здається, стихія моря належить юності, це — правда?

— П’ять років збосякував при березі.

— Але не думайте, що повертаю до минулого. Цікаво, скільки до моря? Буде сто двадцять?

— Приблизно, буде.

— Ох, далеко; а ввижається: чую, як стугонить за горами; чую, як дихає.

Антон Никандрович трішки повертає голову і прислухається.

— Ні, мовчить! Ви не думаєте, що я — чоловік ненормальний?

— Нормальніший, ніж я.

— Перебільшення! Мандруємо далі: от — ліс… його загадковість і небезпечність, особливо — небезпечність заплутатися в гріхах…

Раптом Антон Никандрович заговорив, ніби зовсім інша людина:

— Постійно жити в лісі — погано, як і коло моря. Я скажу чому: голодно! Голодно і нудно. Правда, в лісі привітніше, ніж коло моря: тут кожна рослина прихиляється; на поляні повно злагоди, теплого цвіту; все різноманітне, близьке до душі, — не так, як на морі, де очам гарно, а все холодне, крім каміння та піску…

— В такому разі, — сказав Астряб, — не розумію, чому так манить вас?

— Голубчику, я ж не кажу, щоб завжди жити біля моря, чи в лісі, чи на горах. Але мандрувати! Подивитись і — додому: в степ… що може бути краще за нього? Помиляється, хто думає, що на світі є Едем, прекрасніший, ніж степ!

З поглядом, зверненим до степу, якого тут, коло кручі, немає, тільки мріється світлою просторінню, — стоїть стариган; вуста згортає, ввібравши шпакуваті волосинки з підборіддя.

Видиво присвітлює до обличчя; можливо — річка, що віддзеркалює соняшний огонь.

— А село, — говорить Антон Никандрович, — до чого довели його?.. гнилі стріхи, продрані вікна. Колгоспні злидні дивляться через поріг. Замучені люди в лахмітті ходять, як тіні; виконують осоружну працю, з якої нема прожитку. Жорстока, до найпроклятішої безнадійности, їхня доля.

Такий тепер степ… мучиться, але до серця його найдужче промовляє страждання людське. Немає мудрости більшої, ніж та, що вітає над ним: мудрість милосердя…

Хто здійнявсь до найвищого ступеня чеснот, нехай прийме останню мудрість — милосердя в страшному, повному безперервного терпіння, щоденному житті. Там небо відкривається… Спаситель, що про нього ми забули, стоїть у високостях; простягає руку над нужденною хатою серед вишневого цвіту.

— Правда, — сказав Астряб, — але замість нормального життя люди в благословенній хаті ввесь час катуються.

— І що ж? Так було споконвіку: кого обрано для провіщення, терпить іспит. Серце удосконалюється — з страждання зростає добрість.

— Згоден. Але я вірю: і в нормальному житті народ спроможний удосконалитися…

— А я хіба не вірю? — аж кинувся стариган. — Людина не мурашка — титан! Страждає, прикута до скелі, а вирветься! ще десять років з гаком — і вирветься. Оживає душа моя, Олександре! Хоч і старий я, — серце молоде. Ходім цією вуличкою, за нею висока алея.

Стариган спішить, вибурмотуючи під ніс: «оживає», «знову», навіть мугикає мелодію.

В більшому крисами, ніж орбіта місяця, сірому капелюсі з темною стрічкою; в літньому легенькому пальті, зовсім темному, — завширшки з виораний лан, полатаний на ліктях, — спішить він до стародревніх лип, щокроку спираючись правою рукою на трость, а ліву незграбно волочучи в повітрі, чорний лебідь — підбите крило.

ДВІ ТРУНИ В КАРМІНДОНИХИ

В алеї, крізь склепіння якої проривається ясність, недалеко від столітньої липи — Антон Никандрович і Астряб.