"Тимко" підтвердив слова "Ясного".

"Роберт" наказав готуватися до останнього, смертельного бою.

* * *

Безіменну гору, де був основний вхід у криївку, війська МВД оточили опівдні тридцять першого жовтня.

- Внимание! - вигукнув через гучномовець майор Костенко.- Выходи на поверхность по одному! Сопротивляться бесполезно, нас целая дивизия! Вы окружены!

Тиша.

- Кто добровольно сложит оружие, тому гарантируем жизнь и свободу! - додав старший лейтенант Кудрявцев.

Тиша. Тиша. Тиша. Знову заклики, і знову тиша.

- Эй, "Лиман" ! Иди в бункер и убеди своих дружков-бандитов сдаться.

Колишній слідчий СБ зі стогоном видихнув:

- Я не знаю, де вхід! Нічого не знаю! Нічого! Я зробив підлість, і мені прощення не буде! Вбийте мене!

- Поздно, голубок! Слишком поздно. Ты теперь повязан с нами одной веревочкой. Не хочешь идти в бункер - не надо! Сами возьмем! Теперь это только вопрос времени.

Червонопогонники почали навмання стріляти з автоматів, кидати гранати до підніжжя гори, гидко лаятись.

- Эй, "Роберт'', выходи немедленно к нам со своей разбойничьей шайкой! Твоё положение безнадежно!

- Українські повстанці живими ворогам не здаються! - крикнув провідник і натиснув на гашетку кулемета. - За тебе, свята Україно!

- Сейчас мы пойдем на штурм вашего волчьего логова!

- Ідіть! Криївка замінована! - була відповідь напасникам, і знову довга кулеметна черга.

- Затягуймо переговори і перестрілку до ночі, - наказав друзям "Роберт".

В голові провідника визрів ризикований план, який він міг довірити тільки "Тані", "Докторці", "Левкові" та "Скалі". На цих людей він міг покластися, як сам на себе. Запросив їх у третю кімнату, а всім іншим звелів стріляти і відгукуватись на заклики майора Костенка.

- Друзі, настав час достойно померти. Все ж є надія, що двоє чи троє з нас можуть зробити спробу врятуватись і винести звідси найбільш секретні документи.

Він хвилину помовчав, розмірковуючи над чимось важливим, і продовжив:

- Зірвати бункер я доручаю вам, друже "Левко".

- Буде виконано!

- Знаю. Мої хлопці не підводили в найскладніших ситуаціях. Вірю, що всі залишаться вірними присязі до кінця. А тепер проголосуймо, кому надамо шанс вирватися з цієї пастки.

- Але яким чином?

- Ось за цією стіною є потаємний хід, який веде на протилежний бік гори. Скорше рішаймо, хто має вийти на волю через цей тунель.

- Ви, "Таня" і "Скала'', - скоромовкою проказала "Докторка".

- Я згоден, - підтримав її "Левко".

- Тоді слухайте уважно. По-перше, про це не повинен ніхто знати. По-друге, ми зараз розберемо стіну, а ви, друже "Левко",продовжуйте переговори з москалями до самого ранку і спаліть документацію. Замуруєте нас у тунелі і виконаєте моє останнє доручення, Зірвете бункер тільки тоді, коли пересвідчитесь, що усі з честю виконали першу заповідь Декалогу. Вірогідно, що від вибуху хід завалиться, і ми також загинемо. Але може статися й таке, що комусь пощастить залишитися живим. Він має перечекати в тунелі дві-три доби, заки більшовики знімуть облогу, вийде через запасний вихід і передасть "Чупринці" та "Шелесту" всі обставини зради слідчого СБ "Лимана". Повірте, друзі, що я нізащо не полишив би вас у біді, адже капітан повинен зійти з корабля останнім. Та мені доручили декілька надзвичайно важливих справ, від яких залежить подальший хід нашої боротьби у підпіллю. Я мушу жити, щоб виконати наказ Степана Бандери. Знаю, що ви мені вірите, але чи повірять ті, що за стіною? Заперечення будуть?

Їх не було. Члени Крайового Проводу знали, що в даній ситуації іншого виходу нема.

* * *

І ось настав фатальний ранок першого листопада сорок шостого року. Червоні офіцери помітили, що з-під кореневища старезної сосни, де була вентиляційна віддушина, йде дим.

- Жгут документацию сволочи! Что-то замышляют...

В цей час комендант охорони "Левко" перевірив, чи всі добросовісно виконали свої доручення, і віддав наказ:

- Приготовтесь! Пора!.. Боягузів між нами нема! Попрощайтесь, друзі... - і відвернувся.

Першою покінчила з життям "Докторка".

- Слава Ісусу Христу. Слава Україні, - промовила тихо, притисла до скроні пістолет і поволі почала сповзати по стіні на долівку.

Цівка яскравої крові потекла по обличчі, залила молоді груди. Мертвими, широко розкритими очима дивилась вона перед собою, ніби побачила дивне, неземне світло в кінці тунелю, що колись називалося життям.

"Ой, Марічко, Марічко! Всі ці роки я щиро кохав тебе, та не смів сказати. Прощай, люба! Зустрінемось на тому світі!" - зойком обізвалося серце у "Левка", але він пересилив себе і промовив твердим голосом:

- Нехай стане прикладом для нас, чоловіків, смерть цієї мужньої жінки!

- За Україну, за її волю! Якщо завинив перед вами, друзі, то простіть! - вигукнув "Микола" і поклав дуло пістолета до рота, щоб уже напевне.

"Богдан" і "Мороз" обнялися і пострілялися одночасно. В житті були нерозлучними, наче брати-близнята, і зробили крок у вічність в одну й ту саму мить.

"Тимко" цілився в серце, але тремтіла рука, і він впав додолу ще живий. Кров била з грудей фонтаном, та свідомості він не втратив.

- Добийте мене, друзі, - прошепотів крейдяними вустами. - Не хочу мук...

Кривава піна текла з рота, а молодий організм все ще боровся зі смертю.

- Оленко, любове моя... Мамо... Ма...М-м-м...

"Ясний" вистрілив йому в голову, і біле волосся враз стало червоним.

- Тепер твоя черга, друже "Ясний", - нагадав "Левко".

- Спершу скажи мені, де провідник?

- Там, де йому належить бути.

- Покинув нас на вірну смерть! Утік?

- Тільки без крику! Стріляйся, бо я пристрілю тебе сам!

- Спершу себе застріль! Чому ся не стріляєш? Хочеш здатися? Так?

- Я мушу підірвати бункер. Але перед тим повинен упевнитися, що всі мертві. Стріляйся, кажу!

- У мене нема пістоля. Маю автомат, а з него незручно.

- Візьми мій.

- Не хочу! Не довіряю тобі і ніколи не довіряв! Зривай бункер! Загинемо разом!

"Левко" повернувся спиною, присів біля порога, простягнув руку... І раптом автоматна черга рясно прошила його тіло нижче лопаток. Він звалився на правий бік, хапаючись за повітря, повернув голову і згасаючими очима подивився на зрадника. "Най Божа кара впаде на него!" - послала прокляття душа, розлучаючись з тілом.

- Так вам і треба! Знайшли вар'ята! Самі повтікали, а хтось має за них помирати! Я жити хочу!

"Ясний" кинув зброю в кут, підняв руки і пішов до виходу. Осіння мряка дихнула йому в обличчя ранковим холодом, вітер сльозив очі, небо супилося хмарами.

- Не стріляйте, товаришочки! Не стріляйте! Дивіться! Я без зброї! Я їх усіх повбивав і добровільно здаюсь на вашу милість!

Впав на коліна, тряс над головою руками, тремтів, як осиковий листок в час негоди, плазував, як гадина, перед катами українського народу. Аби лише жити! Його звідусіль оточили енкаведисти, обмацали кишені. Лейтенант Яценко зв'язав хлопцеві руки за спиною, тричі вдарив носком чобота в груди.

- Не бийте! Тільки не бийте! Я ж сам...

- Прекрати истерику, сволочь бандеровская! Лучше скажи, где "Роберт"!

- Я розповім! Я все розповім!

- А ты кто такой?

- Янишевський Йосип Павлович, за псевдом "Ясний"...

- Откуда будешь, мать твою...

- Місцевий. Родом з села Витвиці Болехівського району... Маю лишень вісімнадцять літ... Я не хтів ... Вони мене силоміць...

- А тебе верить можно? Это не подвох какой-нибудь? Предавший однажды, предаст вновь!