Про наслідки слідства Філатов одразу ж повідомив станіславівське «цабе» – Костенка, який наказав негайно вивезти мешканців Яворівки, а саме село ліквідувати і на мапі більше не зазначати.

Ось яку колотнечу зняли Обормоти в Калуші. Звичайно, Органи не були б Органами, а Філатов не був би Філатовим, коли б повз увагу їх пильних очей пройшло те, що троє елеґантно вбраних сеньйорів вештаються вулицями міста, і скоро троє близнюків стали перед грізними очима калуського «цабе».

– Хто? звідки? коли? де? – були перші питання.

Звичайно, якби Філатов знав, що перед ним стоїть триголова причина калуської колотнечі, ніхто ніколи б не довідався, де навіть обормотівська могила. Але. Філатов цього не знав, не здогадувався, як не знали й не здогадувалися самі Обормоти. Отже, старанно перевіривши обормотівські папери, всебічно обнюхавши. їх власників і прочитавши їм певну мораль – як, де і про що говорити, грізний шеф місцевих Органів витурив близнюків, наказавши зразу ж двом аґентам у пильно стежити за арґентинцями.

– Насамперед, треба нам визначити, з якої ноги ступити, – мудро вирік старший Обормот, і всі троє почимчикували до райкому партії.

— Ми Обормоти, — сказали вони Кириленкові, коли перший секретар підвівся з-за столу, дивуючись подібности трьох братів.

Почувши таке визнання, перший секретар навіть розгубився.

– А... а, може, не зовсім? – не знайшов він нічого іншого сказати.

– Ми – Обормоти, – зрозумівши секретареві розгубленість, дещо з досадою сказали брати, – але не в прямому розумінні. Це наше прізвище.

Кириленко повеселішав.

– Дурний же вас піп хрестив, – недоречно пожартував він. – Сідайте, хлопці.

– Ми з Арґентини... – почали брати.

– З Арґентини? — аж підскочив той. – То ж бо то й бачу, що костюмчики на вас – моє шанування. Слухайте, хлопці, а у вас там нема чого зайвого?

Тепер, вже розгубилися Обормоти.

– Тобто?

– Ну, там шмаття якого чи на ноги? Може, якого дешину для жінки? га?

– Звичайно. За нами якраз речі їдуть.

– Це добре. Багато?

– Сорок валіз.

– Сорок?

Секретар подивився дещо недовірливо.

– Ми ось у якому питанні, – вирішили перейти відразу до справи Обормоти. – Досі ми були членами арґентинської мунпартії. Оскільки ми тепер тут, у Країні Чудес, то як практично оформитися в члени кепес*?

Кириленко позирнув на одного, другого, третього, почухав потилицю, знову позирнув і розвів руками.

– Не можна.

– Що – не можна?

– Не можна вам у члени кепес.

–???

– Ви, звичайно, муністи, та все ж арґентинські, а не наші. Не можна. Кепес, знаєте, це кепес... – і, не знаючи, що далі казати, знову розвів руками.– Не можна... Єдине, що я можу: робота — раз, квартира — два.

І, не чекаючи, що мовлять заокеанські товариші, схилився до телефону.

– Мойсеєнко? Слухай: тут у мене, сидять товариші з Арґентини, муністи деяким чином. Ну так от: виділи там кімнатку. Ні, ні, в першу чергу. Товариші з закордону, і треба, щоб усе було політично. Зрозумів? Ніяких готелів. Сьогодні ж, зараз. Товаришам зупинитися нема де. Ну да. Тільки слухай, меблю хоч яку підкинь, ну там стіл, стілець. Хлопці хороші, і всі один на одного, як п'ятак на п'ятак. Хай влаштовуються. Гаразд, гаразд! Прізвище хоч запиши: Обормот. Та ні, не ти! Обормот – розумієш? Чорт, не ти. обормот, а я... Тьху, збив зовсім! Прізвище таке – Обормот. Що? Ну, бувай... Чули? – це вже до Обормотів. – Бачили оперативність? Ото ж бо то. Це вам не Арґентина. Дзелень – і кімнатка. П'ятнадцять метрів. Ідіть за ордером і влаштовуйтесь. Отак. Як кажуть у вас в Америці: вері, вері вел!

***

Тепер, коли ми наших героїв запхали до Калуша, не завадить сказати кілька слів про це чудове місто.

Уявіть собі дві річки, горб між ними і охайні будиночки в зелені – оце й є Калуш. Місто, перед яким і Київ – пас: у такій давнині губиться його генезис*. Місто, через яке колись проходив шлях з Візантії на Ельбу. Місто, яке мало Маґдебурзьке право. Місто це ощасливила своєю присутністю королева Ядвіґа*, а Ян Собеський навіть каштан посадив*, що й досі росте і ростиме аж до всесвітньої атомної гекатомби*. Місто, в якому, кажуть, навіть бравий солдат Швейк бував*.

Ось яке славне місто Калуш!

Правда, назва «Калуш» – назва татарська. Ну то й що з того? Носить же фінську назву Москва, країнчудесівська столиця, що означає «брудна вода». Тому, громадяни, давайте не будемо. Еге ж.

Слава Калуша, проте, не в його історичному минулому. Слава Калуша, насамперед – калуське пиво, калуське дубельтове. Хай прусаки, чехи і ляхи сховаються зі своїми броварнями перед броварнею калуською! То не пиво, а диво з див! Цімус*! Хіба ж можливий бенкет який чи там забава без калуського пива? Боже ж мій! То вже був би не бенкет і то була б не забава. П’ють калуське дубельтове королі й королеви, президенти і прем'єри. Уся Европа п'є. Вихилив якось гальбу калуського пива і сам Менелік Другий Етіопський*, вихилив, поцмокав і звелів пити калуське пиво всім етіопам. А за етіопами почала його дудлити і вся Африка. Ось чому, коли ви побуваєте в екваторіальній Африці, то й там надибаєте пивну з написом «Калуське пиво», тільки, звичайно, на мові хаус*, а не на українській.

Коли Обормоти видудлили по десять гальб калуського дубельтового, то в захопленні поклали собі після смерти поставити на своїй могилі замість хреста порожню пивну кухву* калуської броварні з табличкою: «Спорожнили і відійшли». Ця ідея здалася їм такою дотепно геніяльною, що вони, вихиливши ще по дві гальби, побігли одразу ж до нотаря і склали відповідну духівницю. Правда, ту духівницю не було виконано, а чому, про те ще йтиме мова.

Як бачимо, Обормоти виявили неабиякий політичний хист і неабияке знання ґеоґрафії, обравши мешканням не Рогатин чи Стрий і не Долину, а саме Калуш.

Оселилися Обормоти в невеличкому будиночку на вулиці Ватутіна (вона ж – Собєського, і вона ж – Цвинтарна)*. Цвинтарна тому, що вела на цвинтар. А цвинтар є цвинтар: цвинтар обов'язково треба поповнювати, і це поповнення щоденно рухалося по вулиці Ватутіна (вона ж – Собєського, і вона ж – Цвинтарна) мимо обормотівських вікон. Людину забобонну це, звичайно, пригнічувало б, але Обормоти були вище забобонів, і тому оптимістично посміхалися на бальконі, коли проходила чергова похоронна процесія, і навіть робили ручкою.

– Ми мов у черзі стоїмо, – жартували вони.

Ночами в місті здіймалася стрілянина. Обормоти вже знали, що наступного дня знову полинуть бадьорі звуки жалобного маршу.

Будинок, в якому поселилися Обормоти (№ 21), був знаменний: досі тут були Органи, а за війни – Ґестапо. У підвалі сиділи заарештовані, а нагорі під радіолу вибивали чечітку (своєрідна символіка). Тепер у підвалі лежала бульба, а нагорі мешкали Обормоти. Життя, безперечно, рухалося вперед.

Калушани потроху звикали до Обормотів, а Обормоти до калушан.

Тепер поява на вулиці близнюків не викликала вже такого замішання, і дітлахи поступово перестали кричати услід «пани, пани, на трьох одні штани». Усе ввійшло в колію, і баби знову почали брати країнчудесівські гроші.

Та треба було влаштовуватись, і тут виявилася дивна річ. Власне, ту дивну річ виявили самі Обормоти. Коли постало питання, за який фах хапатися, Обормоти зі здивуванням виявили, що фаху, власне, вони не мають жодного. Ще з колиски усі троє були професіональними революціонерами і утримувалися на кошти партії. Це було так природньо, що Обормотам ніколи й на думку не спадало, що може бути якось інакше. Вони виступали на мітингах, брали участь у парламентській боротьбі, метушилися у профспілках, писали в пресі добірки про прибуткову вартість і експлуатацію, та самі не експлуатувалися, а не експлуатувалися тому, що ніде не працювали. Що ж, це й логічно: не обов'язково експлуатуватися, щоб говорити про експлуатацію.