Але що ж таке госпи?

Госпи – це щось на взірець полумиска, куди кожний кладе, що має, а потім усе те підносить господареві.

Госпи – це коли селянин сіє, а збирає студент. Госпи – це відсутність усякого клопоту: посій, збери, віддай.

Дуже дотепна штука госпи. Та найдотепніше у цій штуці те, що кожен позбавляється такої мороки, як паспорт, а отже, й ще одної мороки – податися кудись на завод чи деінде*.

Отже, в Калуші вирішили мати свої госпи, такі госпи, щоб усі де не є госпи переплюнути.

Закипіло, закрутилося, завертілося таке, що аж парко всім стало. І керівникам, і селянам. І так стало парко, що сніг з того почав танути, і струмки потекли. Усюди зима, а в Калуші весною потягло. Отак, значить, упарилися. Потяглися в усі села агітбригади, щоб, значить, веселіше госпи утворювати. А що вже сміху, жартів: стрілянина, пожежі, когось у пузяку, когось на гілляку, когось у туристську подорож. Ну цирк, та й годі! Обормоти аж ніби навіть удруге світ побачили: веселі такі, енергійні, немов у свою стихію трапили. Вирішили навіть рейд по селах зробити, щоб усе увидіти, все обнюхати, все занотувати.

Поїхали до Голині. Сільрада.

– Ето хорошо, что ви прієхалі, – каже довготелесий доповідач, – я как раз доклад дєлаю.

На лаві перед столом куняють двоє слухачів. Поруч – два автоматники. Стережуть, щоб, бува, не втекли.

–Ітак, на чьом ми остановілісь? Да...

І пішов. Про швайку та шило...

Дивляться дядьки на довготелесого, і думка чомусь одна у голові гасає: де с...? Бо ноги є, а с... нема, просто з тулуба, мов дві жердини, стирчать...

– Ви... ето... не уходітє, – перериває свою «доповідь» довготелесий райкомівський штатпроп Субачев, – там я бабкє курочку вєлєл пріготовіть, ну і коє-што єщьо... Пообєдаємо.

У Підмихайлі:

– Ну?

– Що – ну?

– Заяву писатимеш?

– Куди?

– До госпу.

– Якого?

– Ти мені ці вибрики кинь. Сідай, заяву пиши.

– Куди?

– До госпу.

– Якого?

– Лізь, гад, на горище, там ще подумай. Триматиму, поки тельбухи не всохнуть.

А згори:

– Товаришу Лай, вже подумав: згоден. Дайте папір, добровільно заяву напишу.

– Чув? Полізай, гад, а Базіва, хлопці, давайте сюди.

Товариш Лай кладе наган до кобури.

– Сідай, сідай, Базів, давно б уже так. Ти ж хороший чоловік, Базів, – поплескує по спині, – якого ж дідька... На от, пиши.

Пійло*:

– Сідай, падло.

– Куди?

– У машину, падло.

– Таж то, буцім, чого?

– Чого ти чогокаєш?

– Чогокаю, бо – чого?

– Ти мені не чогокай чого, бо я тобі начогокаю. На прохолодку поїдеш.

– Куди?

– Там, де холодніше. Сідай, падло.

– Та чого?

– Сідай, чогокало...

– Таж я за госпи о! – обома руками.

– Треба було раніше, а тепер хоч ногами голосуй – не поможе... Сідай, не затримуй чергу...

Вістова*:

– Хто за? проти? утримались?.. Ви що ж це, швайка вам у печінку – шуткувати? Руки повідсихали? Влада не подобається?

– Та ні, – один, – чом, влада, вона нічого, підходяща влада... дуже хороша влада... тільки той...

– Що – той?

– Та ні – не той.

– Що – не той?

– Та ні... та я... та нічого...

– Отож бо то. Га? Нічого? Що – нічого? Ти мені дивись. Голосуй: за? проти?

Увійшли двоє.

– Ми проти.

І бах-бах... Тільки шиби дзенькнули.

Що таке життя? Коли нема часу сумувати – оце і є життя. Усе, що не життя – сірісіньке співіснування. Обормотам не було коли сумувати – отже, вони жили; якби вони засумували, то було б кепсько, то було б співіснування. Все навколо вирувало, клекотіло й кипіло, як бульба в казанах. Чому саме «як бульба в казанах»? Тому що тоді в кожній хаті день і ніч кипіла в казанах бульба. Отже і життя клекотіло, мов та бульба (вона ж картопля, бараболя, мандебурка, буришка і кромплі). А варилася та бульба тому, що дуже вже сердечні люди були калушани і частували тою бульбою кожного, хто до хати заходив. А заходили тоді багато хто. Не будемо вже згадувати за всякі бригади, що вешталися по селах – тих бульбою не здивуєш, ті більше на вітамін «це» натискали: м'ясце, сальце, винце. Здебільшого їли бульбу молдавани, що день і ніч ішли через Калуш, наче їм набридло вдома сидіти. Ось, власне, тому день і ніч усе кипіло і клекотіло в казанах.

Хороша країна Молдавія, чого тільки там нема: і того нема, і сього нема. Скільки земля чого не дасть – мов який джін до Ґалардії завезе. Сумно стало молдаванам. Зиркнути по хаті – чого тільки нема: і сього нема, і того нема. Що його у бісового батька робити? Бити владі чолом – гулю наб'єш. І вирішили молдавани в гості кудись помандрувати. Глянули туди, сюди глянули, куди не поглянь – усюди добре, і там, і там чого тільки нема. А нунте ші Буковіна! – вдарили об поли молдавани. – Та он же Калуш, поїдемо, відай, туди гостювати.

І поїхали. Хто пішки, а хто так – власними ногами. Не на пиво – на бульбу поїхали. Здавалося б: ну що таке Калуш? Туди сякнувся, сюди сякнувся – і вже нема. Таж ні: всю Молдавію прохарчував. Та то ж без госпів, прошу пана. А якби були госпи? О, тоді б!.. тоді б і шкварка до бульби була.

Гостюють молдавани, не день і не два гостюють, сьогодні одні, завтра – інші. Весело, самогону тільки нема.

Незручно стало хлопцям комаринецьким. У кожній хаті молдаван частують, а вони ніби осторонь.

– Що ж це, хлопці, таке? – зібрав свою братву полковник Комаринець. – Люди молдаван частують, а ви – осторонь. Чи пайки солдатської вам шкода? Щоб мені... – тут полковник подрапався з поверху на поверх.

Братва зрозуміла свого полковника з півслова. Жіночу половину взяли на себе.

– Як звуть?.

– Лександра...

– Ох, і очі в тебе, Сандро, не очі – кулемет! – і пошепки, – за хлібину, га?

– Ой, ой! Мей ну тре буй аша се фош...

– Подумай, хлібець який, понюхаєш – помреш.

– Ой, ой!

– Сандро!.. Ну?

– Давай... хліб давай...

– Пішли за повітку.

– Я... я... маленька ж я...

– Маненька, маленька... – жадібні солдатські руки стягують спідничину. – Ну, ну, не пручайся...

Акордеони, солдатський регіт по селу, пісні: «Ех, махорочка-махорка, породнілісь ми с тобой...» А з другого боку: «Те-е-мна ні-і-і-чка го-о-ри вкри-и-ла, по-ло-нину всю за-а-лила...»

Дівчина назустріч, марна, очі позападали.

– Солдат... солдат... – розстібнула кофтину, виймає щось з-за пазухи, шарпнула, тремтить на долоні біла грудь з рожевим соском. – Хочеш?

– Нас двоє.

– А Два.... – показує пальцями, – два буханці...

– Е, що там! Пішли. Звуть як?

– Не... не треба – звуть.

– Ну й хай.

Зайшли до якоїсь хати.

– Вилєтай, бабка!

– Та то ж як?

– Під вечір прийдеш. Давай, давай!

Виштовхнули.

Пляшку на стіл.

– Вип'еш?

Головою хитнула – ні.

– Їж тоді...

Розлили самогон по склянках, вихилили.

– Ну, дівко, часу нема – служба. Роздягайся...

А надворі сліпуче сонце палить блакить. Весна....

Вранці хлопці Комаринця крокують до Калуша з хвацьким маршем:

Обійшовши усі села,

Йдемо до району.

У кожного шматок сала,

Пляшка самогону.

Ать, два, три, чотири!

Лізем до комори,

Усі скрині вивертаєм,

Шукаєм бандьорів!

Прискіпливий читач скаже: овва, рабле яке! Зобачить щось отаке-о, – і куди вже й ділися сатиричні вихиляси. Достеменно, так! Віддамо все ж хоч трохи належне соціялістичному реалізмові, хоч те і робить брижі на тлі так ладно скомпонованої колізії. Та почалапаємо далі.

***