Якось викликають Обормотів у райком.

– Сідайте.

– Сіли.

– Ось що, товаришочки, годі чечітку вибивати: підете інспекторами до наросвіти. Хлопці ви хороші, справитеся.

– Та...

– Жодних «та». Чи, може, вам влада не подобається?

– !!!

– Ото ж бо то. Довіряють вам, ясно? Довіряють. Цінити треба. А там у нас прорив. Діра утворилася.

– Велика?

– Отакенна.

– Залатаємо! – бадьоро гаркнули Обормоти.

– Латайте. Тільки глядіть, щоб яка нечиста сила вас не вхопила.

– Ми атеїсти – не вхопить.

– Пігель теж був атеїст, а диви ж – вхопила, ще й за океан закинула.

— Не може бути!

– Ще й як може бути. Тому й діра.

То була така новина, що Обормоти не знали, чи занотовувати до щоденника, чи ні? Почухалися. Ще раз. Зрештою, об'єктивність – це об'єктивність. Занотували, хоч і тхне містикою.

Ось ці нотатки:

ПІГЕЛЬ Ригор Танович, тридцяти років, брюнет, неодружений, сто сімдесят п'ять сантиметрів (мабуть, зросту – Автор), сухорлявий, бас, п’є (переважно спірітус віні ретіфікаті), магістр філософії, член партії. У травні зник. Вхопила нечиста сила. Господи, прости і відведи! Поіменований Пігель Р.Т. за сумісництвом займав кілька посад: завпарткабінету райкому, інспектор наросвіти, начальник місцевого радіо, директор учительських курсів, лектор райкому. Наганяв на начальство страху, бо завжди благав.: «Прошу тримати себе зі мною достойно». Взявши короткочасну відпустку, відбув до Львова. Відтоді – мов корова язиком злизала. Хоча ні: хтось десь бачив, як чорти попід руки знесли інспектора Пігеля у повітря, тільки п'яти блимнули. Містика. На пошуки зниклого кинулися Органи, (спочатку районні, потім обласні і вище). Шукали з ліхтарями серед білого дня – не. знайшли. Кожен кущик обмацали, кожне дерево оглянули – може, де на гілляці? Нема. Усі хати перевернули, під кожну піч лазили – нема. Три місяці шукали – не знайшли. Шукали б і досі, та раптом лист з Варшави – гуляю по Маршалковській і п'ю бімбер*». Волосся подерлося на голові у секретарів: бий тебе сила божа! А ще кажуть, що нечистої сили нема. Он куди дідько закинув бідолаху! А в области: як? що? члена партії? нечистий? бути не може! А тут іще з Гавру звісточка: «Сідаю на пароплав. О ревуар, месьє!» Що ти скажеш! Бач, яку силу нечистий має! До Гавру заніс, – а то, мать, добрячих три тисячі верстов буде. Каже тоді один в райкомі, розумний такий (волосся навіть від розуму з голови повилазило), каже отой розумний: «Знаєте што? Нада к священніку абратіться. Он хоть і піп, а наш, країнчудесівський піп. Прівєдітє-ка етово піпа». Покликали «піпа»: служи молебєнь, щоб, значить, нечистого шляк трафив. Відслужив, навіть кадилом помахав, – аж чхнули в райкомі. А тут знову звістка: «Прибув благополучно до Нью-Йорку, пішов на Бродвей поглянути, що воно таке...» Не поміг, значить, і піп. Велику силу має нечистий. Бач, куди поніс – аж за океан. От і не вір після того в містику. Є, є вона, якась сила нечиста.

З тої причини, власне, і діра в наросвіті утворилася. Але немає такої діри, котру чимось затулити не можна було б. Затулили. Обормотами затулили. Товариш Лай, завідуючий, аж до стелі з радощів підскочив.

– Ну, матері його лихо, попрацюємо ж ми тепера! Сто п'ятдесят процентів успішности дамо. Їй-бо!

– Двісті! – крикнули Обормоти і взялися за діло.

А відомо, де Обормоти візьмуться за діло, там те діло аж горить (поки не згорить). Пішли Обормоти по школах – курява летить! Учителі тремтять, директори горілку закуповують. А товариш Лай (по телефону) й собі жару нагнітає.

– Послухайте, товаришу Яйцяло, ну який ви у біса директор школи, коли у вас на голові пір'я, а з порепаних п'ят клопи визирають? Та й закуска у вас завжди, мов цвинтарем, тхне. Врахуйте.

Враховують.

А Обормоти – нарада на нараді: то в Рип'янці, то в Довгій, то в Тужилові.

– Проценти, шановні, проценти. Ну що це у вас за нісенітниці – вісімдесят! Сто, сто і не менше, а то і всі двісті. Де нема процентів, там нема знань. Так сказав шановний товариш Лай. А відвідування! Ну що це за відвідування!

– За відвідування будьте спокійні, – шепочуть директори, – маємо завжди у резерві мертві душі. Хай хоч половина не ходитиме — діру затулимо.

– І у вас діра?

– Ги-ги, а де ж їх не буває? На штанях, і то....

Піт з Обормотів ллє – так працюють. Сорочки викручують. А вчителі й собі – такий ентузіазм. На уроки. З уроків. На позаклясне. На позашкільне. Бесіди. Гуртки. Наради. І кампанії, кампанії, кампанії... Аж курить від тої учительської енергії.. Здається, все зробили, все переробили. І раптом – на тобі! І де? І як же це? Сидять діточки на уроках і листівки пишуть. Що ж це воно таке, га? Невдячність. Ми ж вас виховували! ми ж вам прищеплювали! ми ж вас і ідейно! ми ж вас і політично! Самих речень ідеологічних скільки в зошитах і на дошці списали: «спасибі рідній партії за наше щасливе дитинство!» А ви? Ех, ви ж! Одвічна проблема: батьки і с-сучі діти... В Органи їх – хай перешерстять.

І зразу: комісії, комісії, комісії.

– Здрастуйте, товариші Обормоти!

– Здрастуйте, якщо не жартуєте.

– Які там жарти. Я – Рай, з ґазети «Рев Прикарпаття».

– Рай?

– Рай.

– Це, буцімто, як рай: у прямому чи переносному розумінні?

– Ха-ха! Як хочете: у прямому і переносному. Ходімо на уроки.

– До кого?

– Ну хоча б до тієї, Криж, чи що.

Вузенькі очиці товаришки Рай підступно посміхаються. Ох, і буде ж з нею клопоту!

Ніби у воду дивилися.

– Ну? Чули?

– А що?

– Хіба вам позакладало? Що воно там на уроці плело, оте цвірінькало: і Москва лиха, і поет нещасний.

– Та то ж Шевченко.

– А Москва?

– Таж лиха була. А тепер ні.

– Слухайте, та ви ж насправді обормоти.

– Но-но, без особистостей!

– Що ж, по-вашому, це не є прояв?

– Прояв? Чого прояв?

– Німецько-американсько-української буржуазної ідеології.

– Що ви кажете? Дійсно, ніби той... Таж вона дурна.

– Хто?

– Та ота викладачка літератури, Криж.

– Тим гірше. Від дурних завжди більше шкоди.

– Ну не зовсім дурна, а так... Якби знала, що таке табу, то не молола б.

– От-от! До побачення...

Обормоти тільки почухалися: біда.

Так Лаєві і сказали:

– Біда, товаришу Лай, ота Криж...

– Ну?

– Свиню підклала.

– Що?! – аж скочив. – Велику?

– Отакенну.

– Паскудно. Давайте її сюди.

– Кого?

– Та оту кореспондентку.

– Навіщо?

– Треба теє... як його... Ет, чорт! ну хоч почастувати. Аби в ґазету не трапити. Біда.

– Біда.

– От вона йде. Кличте.

– Таж якось воно не той.

– Той чи не той, а давайте її сюди.

Закликали.

– Що, – каже, – трапилось? Справа яка?

– Та ні, яка там справа. Та... го-го! просто ми так... Обідати, мать, пора. То, може б, той, і ви з нами, до ресторану, га?

– Отак би й казали. Ну що ж...

Товариш Лай аж сяє – такий радий. Понатягали пляшок, торт якийсь вперли. Теревені, тралівалі. Про те, про се. Ціцерон, Ґарґантюа, Дон Кіхот, «Декамерон», Барков. І нарешті:

– Ви ж там той, хоч до ґазети не пхайте.

– Та що ви! – регоче. – Я ж розумію. Що з дурної візьмеш?

І раптом... (знову, чорт забирай, раптом)... чиїсь посоловілі очі... Новіков! Товариш Лай аж руками замахав: ідіть, ідіть!

Є люди, одна поява яких усе скаламутить. Отаким і Новіков був, голинський ґеоґраф. Пияка такий, що за три дні всю зарплату пропивав – свою і жінчину. Апоґей сп'яніння в кожного по-своєму проявляється. Математик Дубовик, наприклад, після третього літра горілки звичайно твердив тільки одне: ре-се-фе-сер! Це було вже точно – сп'янів. А Новіков у такому випадку плескав жінку по плечах і голосно, щоб усі чули, гримів: «Шурка, ти пам'ятаєш, як я був командиром полку, а ти була моїм ад'ютантом?» Правда, іноді це проявлялося по-іншому. Так, зустрівши одного разу першого секретаря, він ошелешив того питанням: «Ти хто такий?» – «Секретар», – механічно відповів той. «Шантрапа», – резюмує Новіков і йде геть. Тверезим він бував рідко, але бував, і тоді виявляв неабиякий розум (прагнув виявляти).


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: