Питають:

– Де Мандру знайти, лісничого?

– Мандру? У школі шукайте„ там він.

Під'їхали.

– Мандра тут?

– Тут. З директором у шкільному буфеті сидить.

Зайшли. Ціла компанія. У кутку барило з пивом, шланг на стіл тягнеться: ліньки вставати – кожний просто зі шланга в гальбу пиво точить. Зручно. Якийсь чорнявий, у шкірянці, підвівся – і гостро так:

– Ви хто?

– Обормоти.

– Не чув. А я Нахальський, директор. Чули?

– Не чули.

– Я про вас не чув, ви – про мене. Бувайте здорові.

– Дивак!

– Таж ви нам не потрібні.

– Зовсім добре. Капущак, дай панам під с...

От лиха година!

– Та заждіть! Мандру нам...

– То й мандруйте до нього.

– Таж мандруємо.

– Вам чого? – це вже лісничий.

– Та так, хе-хе, про дещо попатякати.

– Патякайте.

– То таке, знаєте, патякання дискретне.

– Відкласти доведеться.

– То чом?

– Тому, що сьогодні бій під Крутами*.

– Ну то й що?

– Диваки! Хто ж працюватиме? Поїхали краще до Луквиці*, туди вчителі виставу везуть. Однак сьогодні ніц не вийде.

– Ну що ж, Луквиця – то Луквиця.

Обормоти вже звикли до пригод. Дістали сулію обормотівки, останнє, що залишилося після самогонної аварії, – поставили на стіл. Будьмо!

Такої веселої компанії Обормоти ще не виділи. За якусь годину з усіма перезнайомилися і вже знали, що то Нарівний, то Франків, а то Коритан і Проскуренко. Навіть учительок почали зачіпати: то Латоху вщіпнуть, то Січко цмокнуть, то Тарануху полоскочуть. Дівчата такі, що... Директор, правда, якийсь невиразний... Не второпаєш – дурний чи розумний. А завпед Куцарєв нічого чолов'яга, пика тільки цеглини просить – і то не дивно. Бо пізніше, кажуть, таке встругнув – щось ніби з якоюсь п'ятиклясницею... хто зна.

Вже небо запалило зорі, коли росільнянські вчителі з гамором в'їхали в Луквицю. П'єса, що її везли, називалась «Ой у полі нивка» – у біса весела річ, бо навіть самі виконавці реготали на сцені, після чого починала реготати заля.

Зупинилися біля сільради.

У сільраді ледь-ледь блимає лямпа, і при її тьмяному світлі голова і ще хтось ріжуться в карти. Поруч – почата пляшка самогону.

– Добривечір.

– Здоровенькі були.

– Комедію приїхали грати.

– Ну то грайте.

– А де ж завклюбу?

– А он де, під лавкою. Іванцю, Іванцю, вставай-бо. Артисти приїхали.

Чиясь скуйовджена голова протирає очі.

– Га?

– Артисти, кажу.

Позіхнув, підвівся.

– Знайшли час. Неділя ж сьогодні.

– То й добре.

– Добре, та не зовсім. Перепилися всі.

– То вже зле.

– Зле, та не зовсім. Веселіше буде. Ходімо.

Біля машини двоє.

– Шофер?

– Шофер.

Витягли пляшку, подають.

– Пий.

– Та не можу я.

– Пий.

– Та що ви, я ж за кермом.

– Пий, бо машину розберемо до останньої гайки.

– Ну, тоді давайте, вип'ю...

На клюбі замок, що комори замикають. Вікна – жодного. Для пристойности шафи затуляють.

– Ну чим не палац, – жартує хтось.

– А нам що? Аби сцена і глядачі, – сміються дівчата.

Усім гуртом упхалися в «клюб», шкребуть, вимітають, миють – від веселого гамору шибки забрязкотіли б, коби були. Скоро вже вся Луквиця знала – росільняньці приїхали. Усе потяглося на виставу. Обормоти метушаться, крутяться попід ногами, щоб теж не зайвими бути, – то цвяшок подадуть, то мотузочок який. Усе ж робота! Між тим усім і за справу не забули: обходжують Мандру з усіх боків – то цигарку у рота впхнуть, то так по плечах поплескують, – знають уже, що таке підхід по-країнчудесівськи!

Глядачі – переважно хлопці луквицькі: здорові, кремезні. І від кожного тхне, мов з барила. Кілька підійшло до фізрука Франкова, покорителя дівочих сердець, пхають «покорителеві» склянку горілки:

– Пий!

– Хе, таж я граю!

– Пий!

– Таж на сцену.

– Пий, бо будемо бить!

Завпед підскакує:

– Товаріщі, товаріщі, так вєдь нєльзя.

Стрепенулися, грізно:

– Ти хто такий?

Нарівний, Коритан – на виручку:

– Та то ж свій хлоп.

– Свій? А він думає так, як ми думаємо?

– Звісно!

У «залі» не передихнути: у кожного цигарка з дрючок завтовшки. Стелі не видно. Знадвору хтось дрюком шафу відштовхує. Пнеться через вікно, бо у двері не впрешся. На лавках – хто в карти, хто горілку посмоктує. Учительки одна до одної туляться – не зачепив би хто. А ззаду якийсь хлопчина-школяр за пазуху до однієї вже залазить, мацає.

– Васильку, та що ти?

Директор луквицький, інвалід з дерев'янкою, в куток упхався, ніби не бачить, – одвернувся.

Тільки почалася вистава – лізе якийсь на сцену:

– Дай прикурити...

Наступного дня Обормоти прокинулись – голова, як гарбуз, усередині щось калатає, перемішалося: і Дуб, і Луквиця, і «Ой у полі нивка»... Вилляли один одному по відру крижаної води на голову, вийшли на вулицю. Несеться на сірому жеребці молодиця в штанях, голова госпу Королецька, в руці нагай, пужалном стукає у вікна:

– На роботу!

Пика, – як ніби навмисне, – каже, колись Наталку грала.

У Мандри вже повнісінько: якісь військові товчуться. Підходить один до Обормотів, на грудях – зірка Героя.

– Лісу?

– Лісу.

– Деньгі на бочку – і забирай.

– Точно?

– Как піть дать! Ми від військової частини. Наряд маємо такий – вези, не вивезеш. А оце мої бандіти, – показав рукою на солдатів. – Знайомтесь.

Настала для Обормотів нова фаза гендлярства. Таку діяльність розгорнули, що навіть герой зі своїми «бандітами» здивувався.

– Хлопці, одначе, ви оборотисті, в халепу б із вами не трапити.

Звичайно, якби Обормоти гаразд вивчили країнчудесівське законодавство, вони діяли б дещо обачніше: занадто вже розмахнулися. Гуркотять машина за машиною у всі кінці: в Рогатин, Галич, Заліщики, Бучач, Іване-Пусте, Кам'янець і ще чортзна-куди! Саме тут і проявився обормотівський комерційний дух. Що то значить арґентинська буржуазна закваска! «Російський розмах при американській діловитости»*.

Обормоти твердо засвоїли це клясичне ленінське визначення. І діяли по-ленінськи.

Чм ж можемо ми гудити їх?

***

Трапилось якось так, що Обормотам конче потрібна була машина, та під рукою, як на лихо, не було жодної. Кинулися туди, кинулися сюди – хоч би який лісовоз. А тут, можна сказати, діло горить. Вже сутеніти почало, а Обормоти по лісу бігають. Наштовхнулися на якусь колибу, питають чоловічка, чи є ще якась машина в лісі?

– Ні, – похитав головою той, – нема і не буде.

Згадали тоді Обормоти про росільнянського директора: може, «Феномена» попросити?

Тут, оскільки мова зайшла за того «Феномена», мусимо сказати кілька слів про те диво, бо його роля не остання в нашій історії.

Була в росільнянській школі машина марки «Феномен»*, на якій, мабуть, ще генерал Роммель у Сахарі воював*: повітряне охолодження і попелястий колір – під пісок. Свою назву «Феномен» виправдовував цілком, бо траплялися з ним просто феноменальні історії. Скоро машина набула такої слави, що водії обминали її десятою дорогою, аби тільки не скочити в яку неприємність. Автоінспектори навіть рукою на неї махнули – не зупиняли. Почалося з того, що в першому ж рейсі у «Феномена» відлетіла поперечна тяга, і, позбавлена керування, машина на великій швидкості проскочила кювет і з ходу врізалась у якусь хату, провалила стіну і вперлась у піч, на якій лежала стара баба. Шофер так розгубився, що, зніяковівши, тільки промимрив: «Це дорога на Калуш?» Ще за якийсь час учитель Коритан, відомий своїм автомолодецтвом, вискочив на вербу, аж на саму маківку, і гепнувся звідти додолу. Цей трюк позбавив «Феномена» правого переднього колеса, і додому він повернувся з колесом від молотарки, припасованого дротом.