– Ленінградські кофтини, вовняні шкарпетки, нейлонові панчохи, бюстгальтери номер два, запобіжні засоби.

– Що ж то за засоби такі?

– Диваки. Ну щоб то, значить, не завагітніти.

– Кому?

– Таж жінкам, звісно.

– Ага. Ясно. Що ж, доведеться, мабуть, по черзі по містах метлятися.

Встановили чергу. Графік повісили. Достеменно, як в установі якій.

І почали Обормоти по містах метлятися, кон'юнктуру враховуючи. До Києва яйця літаком, з Києва бюстгальтери номер два; до Ленінграду те, з Ленінграду інше. Особливо на засоби напирають, запобіжні. Такий виявився попит, що позакидали Обормоти все: і кофтини ленінградські, і нейлон, і бюстгальтери номер два. Тільки запобіжні засоби вишукують. Метляються то до Риги, то до Таллінну, то ще деінде. Так заметлялися, що навіть захекались і схудли. Товар легенький, мороки з ним мало, а гроші самі в руки пливуть.

І сталося диво дивне. Усюди жінки як жінки: що не рік – прибавлєніє сімейства, а в Калуші ніби змовилися – хоч би тобі для сміху котра дитинча привела. Усі такі елеґантні стали, стрункі, фігуристі – що просто ну. Фризури поробили*, манікюр, педикюр, ще щось там таке. Тільки зуби шкірять – такі раді та веселі.... Хлопці теж підтяглися, більше до дівчат туляться. Кому радість., а кому лихо: лікарі волосся на голові деруть (гінекологи, звісно). Один зовсім видер, бо скоротили. За ним другого. Постало навіть питання про доцільність утримання пологового будинку: однак ніхто нічого не робить.

Це вже був скандаліус ґрандіозус. Це вже загрожувало державним основам. Якщо так далі піде, то кінець приростові, а приріст це кадри і, насамперед, кадри армійські. Ось як воно легко одне з одного виходить. У міністерстві оборони навіть таємну нараду скликали з цього питання, таку таємну, що навіть пошепки розмову вели. Що? що робити з Калушем? Через двадцять літ – ані одного солдата.

Невідомо, як би воно далі закрутилося, і в яку халепу скочили б Обормоти, коли б одному чолов'язі не забажалося мати діточок. Так забажалося, що аж у райком партії, бідолаха, кинувся.

– Рятуйте! – галасує. – Що ж воно таке? За що боролись? За що Троцького прогнали*?

– Ви що, – до нього з підозрою, – Троцького хочете реабілітувати?

– Та ні, це я так, метафорично...

– Глядіть.

– Жінки показилися.

– Чого ж ви Троцького сюди тулите?

– Та буцімто ні до чого. Таки показилися – і моя також. Щось таке собі виробляє, що хоч тпру, хоч ну, – а дітей нема та й годі.

– Ясно, – каже секретар і ляскає себе по лобі: тут тільки до нього дійшло, що в районі робиться. – Позвати Обормотів.

Прийшли. І вже відчувають, що щось воно не теє.

– Ваша робота? – гримає секретар.

Мнуться Обормоти, а куди подінешся? Біда! Вдарили себе перстами в груди.

– Винні!

– Ото ж бо то! – цілого кулака під ніс тиче. – Ну глядіть! прощаю, бо галасу не оберешся. Та щоб востаннє!

Ніби гора з плечей звалилася. Вискочили Обормоти, піт витирають.

– Пронесло! Ну й гендлі! Най йому біс з отими запобіжними засобами. Що ж тепера?

А тут шофер якийсь:

– Лісу не треба?

Який ще до дідька ліс! Тут свого клопоту...

– Ну, як хочете, а то б не дорого... Ліс – во! будівельний....

– А скільки?

– Два куски.

– А коли ще машину?

– Можна й ще.

– А коли ще раз ще?

– І навіть ще раз ще.

– Звідки ж то?

– З Росільні*.

– Значить, можна заробити?

– Можна.

Ех, матері його ковінька!

І махнули Обормоти до Росільні.

***

Рівно сімсот літ тому, коли монголи переходили Карпати і, за свідченням Івана Франка, були потоплені, мов миші, Захаром Беркутом на Тухольщині, рівно сімсот літ тому один татарин з відділу Пети-бегадира* забіг до якоїсь хижі води напитися. Стара бабця вказала татаринові на діжку з розсолом. Коли той нахилився черпнути з діжки води, стара вхопила татарина за ноги і втопила в розсолі. Відтоді й дістало свою назву селище Росільна. Було то чи не було, але Росільна стоїть і досі і ще стоятиме і набуватиме слави, тим більше, що її відвідали навіть уславлені герої наші – Іван, Петро і Микола Обормоти.

Дорога до Росільни з Калуша проходить через Добрівляни, Новицю, Зелений Кут, Вербівку, Красне – це для тих, хто, за прикладом Обормотів, забажав би зайнятися лісовим гендлярством. Дорога йде через такі здоровенні горби, що треба обов'язково брати з собою кількасотлітровий запас бензину (якщо для ЗІСа*), бо інакше чекають вас катастрофа і великі неприємності. Особливо стережіться новицької гори, на самій маківці якої стоїть церква.... Будьте певні, її там недарма споруджено, щоб, значить, не зволікаючи, можна було б і відспівати при нагоді (ну, приміром, якщо хто з гори додолу злетить). Тому, під'їхавши до тої клятої гори, зупиніться, перевірте гальма і зайдіть до буфету, що теж недарма тут функціонує, – зайдіть і вихиліть двісті грамів для хоробрости. А тоді вже сідайте за кермо і газуйте. Тільки, перепрошую, якщо заглохне десь посеред дороги мотор, не включайте задню передачу, як те було з росільнянським Кулібіним – Юрком Капущаком. Віз, розумієте, пиво на якомусь трофейному друндулеті. Ну, друндулет, звичайно, замовк саме посеред дороги. Відпускає той гальма, щоб, значить, задом хвицьнути, і задню передачу вмикає. Мотор, звісно, завівся, заревів, а машина почала таке задом виробляти, ну чисто кінь, хіба що не ірже. Отак і летів Капущак задки, через калабані і вибоїни, аж поки в кювет не загримів. Від машини залишилось одне «грустноє воспомінаніє» а діжки з пивом аж у Калуш закинуло; кажуть, одна впала прямісінько на пивзавод, димар збила і двох людей покалічила. Ну добре, що Капущак Кулібіним був: позбирав до купи колеса, гайки, мотора відшукав, позв'язував усе це мотузочками ну й якось дочвалав до Росільни. Стережіться новицької гори, ось що.

Здається, нічого такого з Обормотами не було. Їх перший вояж до Росільни пройшов більш-менш щасливо, якщо не враховувати грабівського роздоріжжя. Власне, і тут нічого особливого не трапилось. Просто їх перестрів здоровенний чолов'яга з «діхтярем» на плечах*, очевидно, забажав познайомитися, й каже так знічев'я:

– Хто?

– Ми?

– Ви.

– Ге, Обормоти!

– Бачу, що обормоти. Звати як?

– Отак і звати.

– Дивно. Мандруєте куди?

– До лісу.

– До лісу?

– До лісу.

– Отак і до лісу?

– Отак і до лісу.

– Молодці. Давно б так. А то сидите в калуші – позагнивали. Нема щоб «лента за лентою набої подавай...»

– А ви хто будете?

– Дуб*.

– Дуб???

Тут нашим героям зробилося так млосно, що, як стояли, так і гепнулися додолу.

– Слабодухі які, – покропив їх самогоном Дуб.

Обормоти очуняли, глипнули, – і знову світ закрутився у них перед очима.

– Це від свіжого повітря, буває таке, – пояснив Дуб, коли Обормоти все ж очуняли. – Ну, бувайте, ніколи тут з вами вовтузитись. Слава Україні!

– Героям слава! – скочили Обормоти.

Дуб звалив «діхтяря» на плечі й зник у гущавині. Обормоти тільки посвистали: от халепа! Добре, що хоч у сорочках народилися, а то б... До самого Дуба трапили! Того самого Дуба, що вже десять літ з «діхтярем» по лісах ходить. Того Дуба, що «ловлять його вдень, і вночі, і всяку годину». Того Дуба, що сам шеф станіславських Органів Костенко ловив і не вловив, тільки по зубах добряче дістав. Того Дуба, що знає мале і старе, Манява, Гвізд, Пороги і Росільна, а може, й ще далі. Обормоти ще довго кліпали очима, поки знову подряпалися на машину. Ні, не згасла ще та зоря, під якою близнюки вродилися! Поталанило з Дубом – поталанить і деінде.

Тільки-но в'їхали в Росільну, біжить вже дітвора і галасує: «Обормоти приїхали!» І як тільки, капосні, взнали!