А в Станіславі все дзеленькотить: розшукати! відшукати! знайти! з-під землі! Полк – туди, полк – сюди. З собаками, з мінометами, з кулеметами. Таке закрутилося – тільки чхнеш. Де ж та клята машина? А «Феномен» уже на Чорній*, курява ззаду така – не розгледиш, що воно таке. Шофер – ас, лише на акселератор натискує. Мотор уже не реве, а виє, і кожна гайка пищить. А ззаду машина за машиною – ось-ось наздоженуть. Оце гонитва! Не приведи Господи, щоб якась поперечна тяга відлетіла чи колесо яке! Вискочили з Тячева на Хуст – аж назустріч ціла колона. Крутнулися сюди-туди – нема де дітися – шубовсть у Тису, – може, з кілометр під водою повзли. Тільки-но вискочили знову на дорогу – а шляк би тебе трафив! – вже з другого боку тиснуть. І то вже не жарти, бо кулі так і цвіркають. Майнули на Іршаву, Сваляву, звідти на Воловець, Міжгір'я, знову на Чорну, а там, навпростець, через Попа-Івана...

– Слухайте, – не витримали Обормоти, – що ви нам байки оповідаєте. На Попа-Івана і дороги нема.

– Як припече, то й дорога знайдеться. А байка – що байка? Усе життя наше – байка.

– Таж ви нам за директора почали, а звели на швайку і шило.

– А звів. Хіба ж я знаю, хто ви такі?

– Отак би й казали одразу.

– Дуже вже ви одне на одного подібні – хіба ж второпаєш, яка вам байка до вподоби?

– А ви нам не байку, а за директора росільнянського: що, зрештою, з ним?

– Та нічого – сидить.

– Сидить? – підскочили Обормоти.

– А чом ні? Диво яке. Хіба ж він один сидить? А може, вже й не сидить. Може, вже й того...

– Того?

– Того.

– Як же то?

Чоловічок посмоктав люльку і сплюнув.

– Якийсь лікар, кажуть, Котурбаш чи що, руку приклав.

– Приклав?

– Еге ж. Відай, хороший чолов'яга. А «Феномен» десь у Долині тепер віку доживає.

– А краля?

– Директорова? А що їй. Якогось ветеринара підцупила. Таке усюди житиме, як той Королецький. Їй аби гроші, то й життя хороше. Шкода, батько загинув – той поблагословив би.

Вогонь поступово згасав; чоловічок підвівся, підкинув хмизу.

– Відай, затуманить, треба до ватри тулитися.

Поклав оберемок сіна, зверху постелив брезент і розтягнувся долі. Люлька кумедно стирчала д'горі, на подзьобане обличчя падав попіл.

– Може, пани ще послухають яку байку?

І, не чекаючи згоди, заговорив:

– То, скажу я вам, така історія...

Та Обормоти вже не слухали того базікання: вони куняли біля, вогнища, і тільки якісь сновидіння довго ще тривожили їх мозок —ніби схилом Сивулі, через чагарники, тихо, без гуркоту, проповзав таємничий «Феномен»...

***

Лісове гендлярство дало Обормотам такий зиск, що вони тепер не тільки кінці з кінцями зводили, а могли відкрити рахунок в ощадкасі. Справа, однак, обернулася на зле після історії з росільнянським директором. Росільна опинилася в центрі уваги Органів. У школі на горищі познаходили зброю. В іншому місці – листівки*. На довершення росільнянські вчителі встругнули номер з якимось лейтенантом, в якого поцупили портфель із списками аґентури району. Лейтенант був п'яний і мало що тямив, а коли витверезився – мало не збожеволів. Списки йому, звісно, підкинули, – але всім стало відомо, що по самій Росільні на кількасот дворів – кількасот інформаторів. Про розсекречену аґентуру стало відомо у Станіславі. За село вхопилися обома руками і трясли його так, що навіть махінації з деревом випливли назовні. Ниточки потяглися до Калуша, але десь посередині урвалися, – і Обормоти залишились осторонь. Гендлярська компанія припинила своє існування.

Деякий час близнюки спочивали на лаврах, але так довго не могло тривати: коли основний капітал не в обігу, його час підточує, мов чирва.

Настало літо. Обормоти дістали відпустку і міркували, як ліпше її використати.

– Майнемо в Кути*, – подав думку старший Обормот, – там черешні.

Дійсно, це була ідея. Черешню можна і до Львова, і до Києва. Проте Обормоти не врахували здібностей кутських комерсантів. Кутяни ганяли вагони навіть до Москви. Обормоти зрозуміли свою помилку, тільки приїхавши до Кут. З досади близнюки поперли в Розтоки* на гуцульське весілля.

Тут був саме розпал. Скрипки, флояри і тулумбас неслися навперегінки, піддаючи такого гарту, що з танцюристів піт котився. Леґіні, дівчата, старі баби, вуйки, – все змішалося в одне: пританцьовувало, виспівувало, йойкало. Гуцульський самогон зробив своє діло. Тепер тут було саме роздолля. Кілька молодиць сиділо під деревом за столом і, п'яно похитуючись, виспівували на всю горлянку:

Щоб наші пупці зішлися вкупці,

Щоб наше волосся докупи сплелося

Обормоти упхалися в натовп, – і враз якесь дівча цмокнуло в губи Івана, друге – Петра, третє – Миколу. Ледве відкараскались. А з другого боку якісь старі вуйни липнуть. Тільки сплюнули спересердя. Два старезні діди злегка підштовхнули близнюків до столу, налляли по склянці. Випили Обормоти і тільки тоді роздивилися, що по той бік сидять троє пристойно вбраних громадян. Один маленький, товстенький; другий – огрядний, пикатий; третій – немов з інтелігентів, у пенсне: за скельцями не знайдеш очей.

– Будьмо знайомі, – ручкаються, – Пузанок... Посмітюха... Задунайський.

– Обормоти.

– Дуже приємно. Ви не тутешні?

– Ні, з Калуша, – і то там недавно. Рік як з Арґентини.

– З Арґентини!

Пузанок, Посмітюха і Задунайський навіть підскакують, ніби хто шилом уколов.

– І... і як там воно?

– Як для кого.

– А то звісно, звісно... воно всюди так: як для кого.

– А ви? тутешні?

– Ні, не тутешні. Приїхали сюди в деякій комерційній справі.

– Комерційній? Якій? Ще раз будьмо знайомі. Ну і як воно тут, яка кон'юнктура?

– Хто його зна. У нас свій інтерес, своя кон'юнктура.

– Секрет?

– Надсекрет. Як казали римляни: фіат секретус, переат мундус*.

– Ціцерон! – схоплюється Пузанок і плескає у долоні.

Дужа рука Посмітюхи садовить його на місце.

– Та що це ви, пане Пузанок, усюди пхаєте того Ціцерона? По-вашому що – Ціцерон гендлями займався?

– А займався б, займався б, коби дожив до нашого часу. Кажіть далі, пане Задунайський. Пан завжди так файно говорить.

– Сіленс – як казали в Римі*, – багатозначно підносить пальця догори Задунайський.

Обормотів розбирає цікавість. Підняли носи, принюхуються: таки пахне чимось.

– Може, той секрет карбованця просить?

Поклали на стіл паку грошей, пошелестіли. У Пузанка і Посмітюхи зразу очі в слуп. Задунайський пенсне знімає, щоб не впало. Покрутив, ніби скельця протирає.

– Ну? – скоса Посмітюха на Задунайського.

– Як ви, панове.

– Ми, що ми – ми, щоб найліпше.

– Без грошей не впораємося, тут і гадати нічого.

– Так то воно так... Усе ж нас троє.

– Ну, буде шестеро – яка біда? Зате успіх забезпечений, панове.

– Ну як? – туди-сюди очицями Обормоти. – Дебати можна вважати закінченими?

– Важка справа, – чухає потилицю Посмітюха і вихиляє повну склянку зеленого самогону.

Задунайський настромлює пенсне.

– Тоді хай так, – підносить він пальця догори, – переат секретус, фіат афера.

– Ціцерон! – галасує Пузанок.

– Панове, – каже Задунайський, – хоч секретус і переат, але цей домус не для розмови. Ходімо на шпацір*.

Пішли, збочили зі шляху і подряпалися стежкою на гору. Сіли біля кущика.

– Ні, – озирається Задунайський, – тут, знаєте, не зовсім, хтось може вуха нашорошити. Ліземо вище.

Полізли вище. Сіли біля кущика.

– Так от, панове. Оскільки паньство з грішми і, так би мовити, пристає до компанії – а не пристати паньство не може, така вже субстанція, – з другого боку, паньство все ж закордонне, не те що наші репані львівські панки, отже, виходячі з першого й другого...