Тут Задунайський закрутив такі періоди, що, заплутавшись, ніяк не міг з тих періодів видряпатися, якби не допоміг Посмітюха.

– Та що це ви, пане Задунайський, крутите, мов циган сонцем? Ви по-простому, по-мужицьки.

– Сімпліцітас не завжди доречна*, та хай буде по-вашому. Отже, почнемо зі старовини. Чи чуло паньство коли за Довбуша?

– Якого? – стрепенулися Обормоти. – Того, що тоді, чи того, що зараз?

– Я маю на увазі Олексу Довбуша*.

– Хоч ми й народилися на турецькому пароплаві в Тихому океані від мами-мавританки і татка-гуцула, та все ж чули про Олексу Довбуша.

– Файно. Тож слухайте далі. Багато років тому розбійник Довбуш, про якого ходить стільки легенд серед русинів, сховав у горах скарби. Що то були за скарби, – можна собі уявити, бо ж нишпорили Довбушеві опришкі по всій Верховині, від Берегомета до Мукачева*. І, мабуть, не бридалися нічим, бо і в пісні співається:

Тютюну дістанем з угорськой границі,

Дігнати нас важко конем.

А краму дістанем в жидівській крамниці,

А жида на дверні приб'єм*...

Отже, спорожнювали опришки кишені таки ретельно, спорожнювали не рік і не два. Не треба багато уяви, панове, щоб зрозуміти, яка то купа виросла з тих кишень. До речі, кишені то були не злидарські, а таки справжні кишені. Кажуть, перед смертю повів таємницю скарбів опришкові одному, відтоді й переходить таємниця та від рук до рук, від діда до онука. Слухайте ж далі.

– Слухайте, слухайте! – вигукнув Пузанок.

– Я мало що вірив у ті байки про скарби, а тому й не цікавився. Та ось одного разу – було це за останньої війни – потрапляє мені до рук одна річ.

– Нам потрапляє, – Посмітюха збоку.

– Потрапляє нам до рук одна річ: звичайнісінька ладанка.

– А в ладанці тій, – не витримує Пузанок, – папірець, і там усе.

– Пане Пузанок, – ви чи я? – блискає гостро скельцями Задунайський.

– Ви, ви, пане Задунайський. Кажіть-бо далі. Пан так файно говорить.

– Чи треба казати, панове, наскільки я був ошелешений, коли до моїх рук трапила Довбушева таємниця?

– Ми, ми були ошелешені, – поправляє Посмітюха.

– Здається, дійсно доля нам усміхнулася, та тільки посміхнулася, ба – навіть покепкувала, як побачите ви зараз. Ми були настільки впевнені в успіхові, що нехтували всяку небезпеку.

– А час, панове, буз воєнний і, природньо, ми трапили в досить неприємне становище.

– Бр-р! – аж зіщулився Пузанок.

– Мало-мало на гілляку не трапили, – пояснив Посмітюха.

– Взагалі, то був хибний шлях. Ми шукали золото, а трапили на зброю. Певніше, були свідками того, що золото виявилося зброєю, бо ладанку в нас партизани поцупили, вони й відшукали той «скарб», а ми тільки очима лупали, трапивши в полон. Ми все ж були не такі обормоти – перепрошую паньство за вислів, – щоб повірити, ніби то й увесь Довбушів скарб. Ми були переконані, що десь-то воно є щось більш варте за ту кляту зброю. Ось чому по війні ми знову кинулися на розшуки.

– Ну і... – не витримали Обормоти.

– Ми на правильному шляху, панове.

– А конкретніше?

– Час працює на нас.

– Та все ж?..

– Скарб буде наш.

– Це що: беззаперечний факт чи золота лихоманка?

– Паньство сумнівається?

– До дідька! Факти, факти! За чим, власне, зупинка?

– За грішми.

– Отже, якщо ви матимете гроші, то завтра ж буде скарб?

– Ні.

Тут Обормотів прорвало.

– Сеньйори, ми, здається, сюди видряпалися не задля того, щоб байки слухати. Є скарб чи ні?

– Є, є! – ляснули в долоні Пузанок з Посмітюхою.

– Де ж він, той скарб?

– Ось саме цього, на жаль, ми й не знаємо, – похитав головою Задунайський, – але, безперечно, довідаємося за якийсь час. Нам стало відомо – підкреслюю – нам стало відомо, що тут десь на Покутті живе один старезний дідуган, якому відома таємниця скарбу. Варто тільки його знайти – і справу полагоджено.

– То ви не знаєте навіть, де він живе, отой дідуган? До побачення, панове! Оповідайте іншим свої казочки.

– Стривайте, стривайте! – зупинив їх Задунайський. – Нащо так запалюватися? Треба, панове, обміркувати все спокійно, а тоді вже робити висновки. Охолоньте і сідайте. Помізкуємо по порядку. Що, насамперед, є істиною? Те, що скарб існує. Розумієте? – іс-ну-є.

– Це ще не резон. Біля узбережжя Арґентини теж до біса всяких скарбів, а спробуй – знайди.

– Це порівняння хибне. Скарб у землі – це не скарб на дні морському. Опріч того, ми володіли Довбушевою ладанкою і мали вже змогу пересвідчитись, що Довбуш слів на вітер не кидав. Нарешті, є люди, життя яких пов'язане з цією таємницею. Ми старанно обстежили всі верховинські села і, як бачите, час не марнували. Саме завдяки цьому ми довідалися, що десь тут, у Кутському чи Жаб'євському районі, живе столітній дід, батько якого був довіреним опришком Олекси Довбуша. Відшукати його – справа не така важка, як ви гадаєте. Столітні діди – не дітлахи, їх один-два та по всьому. На свої мандри ми витратили всі заощадження. Отже, справа тільки в грошах, які будуть потрібні й тоді, коли постане питання про спорядження, так би мовити, самої експедиції – розкопки тощо.

– І ви впевнені, що той дід, якого ми відшукаємо, так нам усе на долоні й викладе про той скарб?

– Упевнені.

– Звідки у вас така впевненість?

– Про це йтиме мова. Коротше – згодні ви пристати до компанії?

Обормоти перезирнулися.

– Е, була не була! Згода!

– Ну, то й по всьому, – зрадів Задунайський. – Майнемо тепер до Чернівців на розшуки Антка Маринчака. Цей батяр нам стане в нагоді. Ну, а фініт коронат апус!*

– Ціцерон! – загорлав Пузанок.

***

Кожну людину хоч раз у житті охоплює шал. Обормоти були звичайні смертні. Отже, за формальною логікою, і їх повинен був охопити хоч раз у житті той шал. Зустріч із Задунайським, Посмітюхою і Пузанком була фатальною. Відтепер скарб Довбуша полонив їх думки. Навіть не зчулися, як захворіли золотою лихоманкою. Де ще той скарб, і чи знайдуть вони його, – а вже їх охопило почуття, ніби вони ним володіють. Прожекти змінювали прожекти. За якийсь час вони забули все: татка, мамцю, Арґентину, Калуш, усі попередні гендлі, нарешті, злетіли над землею і невідомо в якому етері пливли. Це був шал. Він охопив Обормотів. Обормоти були звичайні смертні. Отже, за формальною логікою, кожного смертного хоч раз у житті охоплює якийсь шал.

Очевидно, компанію не лякало, що Довбушів скарб доведеться ділити на півдюжини чоловік, бо погналися за сьомим – Антком Маринчаком. Коли Обормоти запитали, нащо їм Антко Маринчак і хто такий Антко Маринчак, їм відповіли, що Антко Маринчак пройдисвіт всесвітнього масштабу, а отже без Антка Маринчака солідної справи не зробиш.

Антко мешкав у Чернівцях. Чому саме в Чернівцях – це важко було зрозуміти, бо сферою його діяльности були міста принаймні обсягу Львова. Проте він мешкав саме в Чернівцях, а не деінде, а якщо так, то не будемо копирсатися в Анткових таємницях, а ліпше помандруємо до нього в гості.

– Джентльмени, – сказав король більярду, коли компанія золотошукачів гамузом вперлася в номер готелю, де мешкав усесвітній волоцюга, – джентльмени, ви потискуєте руку, яка відома всьому світові. Її знають Рим і Токіо, Мельбурн і Варшава, Льондон і Париж, тому прошу ставитися з повагою до її господаря. Уот кен ай ду фор ю? – як кажуть англійці. Чим можу бути корисним?

– Ось питання істинно ділової людини, – за звичкою підніс пальця догори Задунайський. – Або, як казали латиняни: екце гомо*. Панове, відкриємо нашу конференцію одразу чи почнемо з преамбули?