Дід Гопкало виявився глухий, як пень.

– Діду! – загорлав голова у самісіньке вухо того. – Діду, до вас ось прийшли!

– Га?

– Прийшли, кажу, академіки прийшли!

– Ага, ага!

– То ви їм скажіть, чому досі не померли!

– Га?

– Чому не померли, кажу!

– Ага-ага! всі померли, давно померли.

– Та ні, діду, ні! Ви, чому ви не померли?!

– Хвилиночку, – відвів рукою голову Антко. – Хвилиночку, це не науково.

Він глянув пильно в очі дідові, потім схилився до вуха і, набравши повні груди повітря, крикнув щосили:

– Довбуш!

Від того крику голова мало не впав, а компаньйони затулили вуха.

– Довбуш!! – ще сильніше крикнув Антко.

Дід Гопкало запитливо глянув на нього.

– Не чую! – загорлав він так, що шибки забряжчали, а одна навіть вилетіла.

Антко покрутив пальцем у вусі – так йому заклало.

– Може, дід писати вміє? – запитав він голову.

– Де там!

Антко знову закрутився біля діда, навіть вистукав по дідовій голові морзянку, – все було даремно. Дід був глухий, як пень, коли не більше.

– Оце те перше, чого я боявся, – резюмував король більярду, витираючи піт.

– Є! – загорлав Пузанок.

– Що є?

– Ну? – кинулися до нього.

– Треба тільки викликати сюди першого телепата світу – Вольфа Мессінґа, о*!

Усі тільки рукою махнули, а Антко підійшов до Пузанка, постукав того по лобі, а потім по столу.

Так, «експедиція Академії Наук» зайшла в глухий кут. А далі?

Але у житті бувають ситуації, коли в найгостріший момент деус екс махіна раптом вирішує все*. І це навіть не випадковість, а цілком закономірна річ.

На цей раз деус екс махіна з'явився у вигляді хлопчика у подертих на задку штанцях, що захекано вбіг у хату.

– Дядьку Свириде, дядьку Свириде, ходіть-но борше, там дід Сова вас кличуть!

– Як то? – аж зблід голова. – Таж він помер.

– Та спочатку померли, а зараз відійшли та й звеліли вас покликати.

– Ну то я зараз! – заметушився враз голова, шукаючи кашкета, якого тримав у руці.

Компаньйони попхалися до дверей і собі.

– І ми з вами також!

До хати діда Сови не йшли, а бігли, і не бігли, а летіли, ніби там було вирішення всіх питань.

Стодесятирічний дід Сова, весь у білому, лежав на столі, і свічка спливала воском на його пожовклі пальці.

– Де голова? – почулося, мов з домовини.

– Ось де я, – схилився до нього голова.

Дід розтулив одне око, глянув.

– Помираю...

– Та ви вже були вмерли, діду.

– Таж умер і навіть на тім світі був, а потім щось там трапилося, та мене назад, сюди. І очуняв. Свириде...

– Ну?

–Ось тут на грудях ладанка. Візьми її.

Голова понишпорив.

– Узяв уже.

– Файно. Тож знай, Свириде, то таємниця Довбушева... нема кому передати, а на той світ не візьмеш. Відай, тому й не пустив мене святий Петро, що не розрахувався на сім світі.

Компаньйони, що стояли поруч, аж наперед подалися. У Посмітюхи – очі на лоба. У Задунайського – пенсне долі. Один лиш Антко не втратив рівноваги, бо вона йому ніколи не зраджувала.

– Цікава з точки зору науки річ, – сказав він, недбало беручи з рук розгубленого голови ладанку. – Як, колеги? Доведеться, мабуть, писати наукову працю про таємницю Олекси Довбуша...

***

Життя сповнене таємниць і несподіванок. Воно часто-густо підносить нам такі сюрпризи, що летять шкереберть усі теорії імовірностей. Ну хто б міг подумати, що саме Гринява дасть нашим шукачам скарбів те, до чого вони так прагнули? Хто б міг подумати, що саме тут жив старезний дідуган, якого так шукали наші конкістадори?* І хто б, нарешті, міг думати-гадати, що цей старезний дід Сова помре саме в ту мить, коли компаньйони доберуться до Гриняви? І вже зовсім неймовірно, що дід Сова навіть на мить воскрес, бо забув передати у спадщину знамениту ладанку, і воскрес, зауважте, знову ж у ту мить, коли «експедиція Академії Наук» перебувала, м'яко висловлюючись, у стані деякої розгубленості. Неймовірна, химерна річ! Але це історичний факт, а отже заперечувати його неможливо. Втім, очевидно, певна закономірність тут є. Кажуть, проводив якось панотець (єгомосць) через кладку над урвищем одного молодика і каже тому: «Отут щороку дев'ятеро з десяти зриваються у прірву: цього року вже дев'ять зірвалося, ви – щасливі, бо ви десятий». Треба гадати, що той молодик залишився живий. Це теорія ймовірностей у дії. Очевидно, щось подібне до цього мало місце й у випадку з дідом Совою, бо як же інакше пояснити той очевидний факт, що таємнича ладанка дісталася саме компаньйонам., а не будь-кому? Втім, залишімо ці екскурси з галузі філософії і перейдімо до життя буденного.

Заволодівши ладанкою завдяки певній індиферентности голови, члени «експедиції Академії Наук», природньо, вивчили досконало все, що знаходилося всередині. За винятком папірця, там, звісно, більш нічого й не було. Але що то був за папірець! Компаньйони вичитували, обмацували і навіть обціловували той заяложений шматок паперу. Звичайно, ми могли б напустити туману, сказавши читачам ен секрет про якийсь таємний шифр чи ще якусь абракадабру в стилі Едґара По, але нащо нам вигадувати те, чого не було? У папірці чорним по білому значилося (чітко і ясно), що «скарб заховано у старій церкві між двома схрещеними пістолями». Це було так зрозуміло, що не вимагало жодних коментарів: «стара церква...», «два схрещених пістолі...». Залишалося тепер тільки дістатися до тої старої церкви й узяти, те, що треба було взяти. Але виникало питання: де ж та стара церква? Безперечно, однак, що коли вже доля розпорядилася віддати скарб нашим героям, то якого дідька ставити перешкоди на їхньому шляху у вигляді питання про стару церкву? Отже, цілком природньо, питання це було розв'язано дуже легко – за допомогою того ж голови.

Стара церква знаходилася десь осторонь, у напрямі Зеленої і Пробайнівки. Коли голова зачув про ту церкву, йому не вистачило всього запасу вигуків, які зафіксовано в граматиці української мови. Це було і «кхм», і «хм», і «іхм», і «ага», і «угу», і «о», і «ох», і «ах», і «хо», і «ху», і «хо-хо-хо», і «о-хо-хо», і «го-го», і навіть «о-го-го-го». Очевидно, що коли людина виявляє свої почуття за допомогою самих вигуків, це пов'язано з чимось надзвичайним, надприродним, – взагалі чортзна з чим. Так, голова знав стару церкву, все село знало стару церкву, але ніхто ніколи туди не заходив і оминав десятою стежкою (інших доріг туди не було). Ніхто ніколи не знав, не чув, коли, як і навіщо було збудовано ту церкву в самих нетрях карпатських лісів, осторонь від осель, але що вона стояла – то стояла, і цього не можна було заперечити. Казали старі люди, що то особлива церква, бо неможливо було навіть точно встановити – належала вона святій чи нечистій силі. Тут очевидна недоречність такого питання: церква є церква, і нечистій силі там робити нічого. Люди, проте, вірили, що в церкві ходять привиди, і опівночі самі бевкають дзвони. Щодо останнього – сумніву не могло бути, бо дзвони чули всі: від немовляти до старого діда. Церква та здавна називалася Довбушевою. Стояла вона посеред лісу, в самій гущавині, й жодна стежка туди не вела, бо навіть дітлахи – до чого вже заповзятливий народ – і ті туди не рипалися.

От що значить сила забобонів!

Звичайно, для шукачів пригод, а тим паче скарбів, якісь там привиди не можуть бути перешкодою на шляху, інакше Кортес не завоював би Мексику, а Піссаро – Перу (еспанці напхані забобонами). Природньо, що й наші компаньйони чхали на всяку нечисть, тим більше, що серед них було троє Обормотів, висока свідомість яких була поза сумнівом. Щодо Антка Маринчака, то для нього перешкод не існувало. Отже, всю експедицію займало ляше питання суто організаційне. Як? Як усе те реалізувати? Звертатися до голови недоречно. Звичайно, той із шкіри виліз би, щоб допомогти такій високоповажній експедиції. Але то би значило притягти до себе увагу всього села, а тої уваги й так було забагато. Вирішили, отже, пробиватися до церкви власними силами.