– А що воно таке? – виткнувся Пузанок.
– Ну, приміром, чарка і єврейські анекдоти.
– Як паньству до вподоби, – з гідністю схилив голову Антко (він знав етикет!).
– От що, – втрутились Обормоти, – ми проти преамбул, де чарка та єврейські анекдоти, ми за те, щоб раз-раз – і ваших нєт, як кажуть в Одесі.
– Це вже солідно, – хитнув головою Антко, – це вже дещо і це вже мене цікавить. Отже, панове?
– Насамперед, – зазирнув в усі закутки Задунайський, – насамперед впевнимося, чи ми тут самі.
– Ви маєте на увазі мікрофони і таке інше? – спитав Антко. – Правду кажучи, я сам зневажаю останні досягнення науки і техніки цього ґатунку. Проте паньство може бути спокійним: Антко Маринчак ніколи не мешкає в кімнаті з підозрілими стінами. Отже?
Усі потягли крісла ближче до Антка і сіли півколом. – Довбуш, – ляснув по коліні Антка Задунайський. – Довбуш.
– А-а, – протягнув Антко, – ясно. Ну то й що? Хіба паньство вже забуло фіяско кампанії сорок третього року?
– То було, прошу, не фіяско, а тимчасова поразка.
– Виходить...
– Виходить, що не все ще втрачено. Як казав один розумний чоловік: Коли вам що-небудь не вдається – продовжуйте. Якщо знову не вдається – все ж продовжуйте.
– Ціцерон! – не витримав Пузанок.
– Панове, афоризми – річ дотепна, та кожен з них можна вбити іншим. На ваш, наприклад, можна відповісти таким: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Чи, може, пан знайшов нову ладанку?
– Ні, – відказав Задунайський, – проте хай пан спершу послухає.
І Задунайський оповів Анткові про те, що у свій час почули від нього Обормоти.
– Панове, – сказав на те король більярду, – перш ніж дати вам відповідь, я повинен полагодити деякі справи. Крім того, я сьогодні маю партію з одною вельмиповажною особою. Нарешті, все це треба обміркувати. Отже, прошу в паньства три дні.
– Ну, – сказали Обормоти по тому, – ви впевнені, що цей сеньйор не обведе нас навколо пальця, мов останніх дурників?
– Все може бути, – спокійно відказав Задунайський, – та коли Антко Маринчак береться за справу, можете бути впевнені, що справу полагоджено. А загалом – кавеант консулес, як казали в Римі*.
Через три дні Антко сказав:
– Джентльмени, я приймаю вашу пропозицію і призначаю себе начальником експедиції. Віват!
–Віват! – без особливого ентузіазму вигукнули компаньйони.
Король більярду все прибрав до своїх рук – у цьому не було ніякого сумніву.
– Кавеант консулес, – трагічно звів руки догори Задунайський.– Сеньйори, – втрутились Обормоти, – чи не здається вам, що, простуючи в гори, необхідно мати при собі бодай поганеньку мапу?
Усі визнали, що заувага Обормотів цілком слушна. Проте дістати в Країні Чудес детальну трикілометрівку – це майже те, що шукати льоду на екваторі. Нема, однак, такої фортеці, котру б не взяли більшовики*. Мапу поцупили в одному з кабінетів облвиконкому. Найголовніше, таким чином, було зроблено. До мапи, звісно, потрібен компас. Придбали й компас. Після цього вирішили продумати детально все спорядження. Склали опис, врахували все, до останньої голки включно. Навіть мотуз і ліхтар захопили. Кожен почепив наплечник і, таким чином, ін корпоре рушили в похід*.
Йшли пішки, щоб не привертати до себе зайвої уваги – туристи, та й тільки. Взагалі, щодо обережности, то в цьому відношенні все було на належному рівні; кожен знав, що, де і як говорити, як поводитись, навіть який вираз обличчя повинен мати. Не забули й за папірці: у кожного в кишені була купа довідок, навіть з гербовими печатками. Оскільки тепер це діло вже давнє і не становить секрету, то ми й не приховуватимемо маршруту цієї цікавої експедиції.
Отже, вийшовши з Чернівців, караван узяв напрям на Бергомет, звідти пішов на Башківці, Вижницю, Кути, з Кутів – через Розтоки, Білоберізку, Устє-Ріки, Стеблів, Довгопілля, Голови, Яблунець до Гриняви. Гринява – стоп! Тут мав бути трамплін, з якого наші компаньйони повинні були зробити той історичний стрибок, який, відповідно, робив їх усім або нічим.
Гринява* – це гори, це ліси, гори такі, що ой-ой-ой! І такі ж ліси. Тут ще досі блукають тіні забутих предків, і досі ходять по полонині Йван з Марічкою*. Тут ще не перевелися привиди і подекуди навіть нечиста сила. Тут ще живуть відьми. Від Гриняви до цивілізації така ж віддаль, як від Полінезії до Европи.
Отже, експедиція прибула до Гриняви. Чому саме до Гриняви?
Тому, що саме в Гриняві, за цілком вірогідними відомостями, доживали свого віку два столітні діди, єдині столітні діди в цій місцевости.
– Щоб зайве не плутати і, головне, мати відповідний вигляд, – сказав Антко, – зайдемо до сільради яко члени солідної академічної експедиції.
– Розумно, – підніс пальця догори Задунайський.
У сільраді стояла мертва тиша. Ліниво повзали мухи по портретах вождів, плакатах, чорнильницях. Під портретами сидів голова і знічев'я ліниво колупав у носі, щоразу пильно розглядаючи виколупане і знов устромлюючи в ніздрю сухорлявого жовтого від тютюну пальця з довжелезним нігтем на кінці. Опріч голови – нікого. То була саме та пора літа, коли розпечене сонце наганяє лінь і дрімоту, робити нічого не хочеться, і кожний прагне шукати холодок, а не роботу.
Зауваживши незнайомих людей, голова акуратно поклав «козу» в чорнильницю і прибрав відповідну позу.
– Голова? – ще з порогу запитав Антко.
– Голова, – відповів той, не знаючи, як себе тримати, і потай здогадуючись, що щось воно не той – хоч би не ревізія яка.
– От ви нам і потрібні. Професор Маринчак., – недбало сунув ліву руку розгубленому вкрай голові. – Мої колеги: професор Задунайський, академік Посмітюха, асистент Пузанок. Обормоти – кореспонденти центральних ґазет. Ось що, шановний. Ми – експедиція Академії Наук і нам потрібна в якійсь мірі ваша допомога.
– Мешкання? харчування? – заметушився голова.
– З одного боку. Але це не важливо, хоч і важливо. Прошу сідати, колеги.
– Так., так, – прошу! – загримів стільцями голова.
– Отже, шановний, – провадив далі Антко, – ви нам потрібні, головно, у світлі завдань, що стоять перед експедицією.
– Так-так, – закивав головою голова.
– Як я вже вище сказав, шановний, ви нам потрібні у світлі певних наукових завдань. Ваша думка, професоре?
– Квот ерат демонстракдум, – підніс пальця догори Задунайський.
– Санкта сімпліцітас, колего, санкта сімпліцітас*.
Голова, почувши ту наукову розмову, ошелешено глипав на Антка, не відаючи до ладу, як тримати себе в такому вченому товаристві. Спочатку він постукував пальцями по столу, як це робив секретар Жаб'євського райкому, потім, за звичкою, устромив пальця в ніздрю, та, зрозумівши недоречність цього жесту, знову закалатав пальцями.– Отже, домовились? – повернувся Антко до голови.
– Ая, ая! – закивав той, гаразд не розуміючи, про що, власне, була домовленість.
– Ми працюємо у двох напрямах, – провадив далі Антко, – археологічні розкопки і ґеронтологія – ґеронтологія і археологічні розкопки. Отже, колеги, що насамперед нам потрібно?
– Діди, діди, – висунувся Пузанок.
– Товаришу асистент, не втручайтеся в розмову, коли говорять професор і академік. Нам, шановний, потрібні люди віком сто і більше років. Ми вивчаємо, як і чому вони так довго живуть і чому не вмирають. Отже, насамперед, нам потрібні столітні діди.
– Є, є! – закричав голова, радий, що хоч чимось може бути корисним. – Є один.
– Один?
– Один, дід Гопкало. Був ще один, та він учора помер.
– Помер? Не дочекавшись нас?
– Е-е, таж він не знав, що сюди академія приїде, а то б... може б, ще протримався.
– Ну гаразд. Якщо так – давайте діда Гопкала.
– Привести?
– Це, шановний, було б не гуманно. Ми самі до нього зайдемо.
– Прошу, прошу!
Усі вийшли і, природньо, стали зразу ж центром загальної уваги села. Голова урочисто йшов попереду, тримаючи шанобливо кашкета в руці, а за ним крокували «співробітники академії» і «три кореспонденти центральних ґазет».