Загримів маґнетофон.

– Джентльмени, – сказав Боб (очевидно, він був тут за старшого), – джентльмени, я повинен вам відкрити одну таємницю.

Капітан Дзюба нашорошив вуха.

– Сподіваюсь, заперечень нема?

– Нема, нема!

– Отже, джентльмени, таємниця ця – «Голубий кінь». Ви зараз присутні на черговому зібранні таємної ложі – «Голубий кінь»*.

При цих словах капітан Дзюба натис кнопки двох маґнетофонів одразу.

– Що це за ложа така? – не на жарт стривожилися Обормоти.

– «Голубий кінь», – це геть усе. «Голубий кінь» – секс над усе, – хором проскандували дівчиська і бородаті юнаки.

Маґнетофони в капітанових кишенях шпарили з усієї сили.

– Ми іноді запрошуємо іноземців, щоб було веселіше, – процвірінькала «я в мами дурненька».

Обормоти полегшено зітхнули – здається, політикою тут не пахло.

– Пропоную обрати королеву вечора, – урочисто проголосив Боб.

– Хай буде так! – гаркнули усі.

– Зав'яжіть очі, месьє ЗюбА.

– Чому саме мені? – підскочив капітан.

– Це право короля призначати астролоґа. А король тут я.

– Який же з мене астролоґ?

– Астролоґові належить лише одне: обрати королеву. До вас по черзі підходитимуть дівчата. Та, на яку ви скажете «королева», і буде королевою. Зав'яжіть очі, месьє ЗюбА.

Можна собі уявити стан капітана, коли він опинився в цілковитій темряві і не міг бачити, що навколо робиться. Хоч маґнетофони працювали, але очі були сліпі – хтозна, навіть за короткий час можна передати з рук до рук яку завгодно естафету. А що все це було непевно – не могло бути й сумніву.

Коли підійшла перша дівчина, капітан мовчав, бо ніяк не міг зібратися з думками – надто вже паскудно все це виглядало: обійдуть і не зчуешся.

– Королева! – вигукнув він, аби швидше здерти кляту пов'язку, яка відокремлювала його від усього навколишнього.

– Хай живе королева! – піднесли всі келихи.

Півтораівана кліпав очима, але нічого підозрілого не зауважив.

Королевою виявилася та, що «я з печери». Першим кроком її величности був крок на стіл, стоячи на якому, королева почала не кваплячись роздягалися. Її підлеглі сиділи в кріслах і мовчка спостерігали. Коли сеанс роздягання закінчився, і королева залишилася гола-голісінька, її урочисто понесли до короля – тобто Боба.

Після цього королівське подружжя звеліло всім розійтися по кімнатах і повернутися тільки в первородному патріярхальному вигляді. Коли Півтораівана, а за ним Обормоти, запротестували, їх просто чемненько захопила з собою чоловіча половина.

Нема потреби описувати вакханалію, яка закрутилася згодом.

Голий полонез змінився голим вальсом, вальс – танґо, танґо – буґі і так далі.

Не можна сказати, щоб капітанові Дзюбі було вже так приємно виступати в такому амплуа. Але обов'язок є обов'язок – чого не перенесеш в ім’я обов'язку і Півтораівана героїчно і стійко переносив. Погодьтеся, що йти в парі з якимось голим дівчиськом та ще й людині статечній – річ не тільки дивна, а взагалі чорт-зна-що. При цьому капітан ще був змушений пильно стежити за близнюками, позбавлений до того ж своїх маґнетофонів. Це вже була справжня мука. Тим часом дівчата так почали тулитися до близнюків, що капітана знову розібрала підозра. Коли ж він ненароком дочув, як ті стиха домовляються щодо якоїсь кімнати, Півтораівана сказав собі: ось воно що! – і, вибравши зручний момент, кинувся до своїх штанів, схопив маґнетофони і помчав до підозрілої кімнатки, де. і поставив їх під кожне ліжко.

Наступного дня, замкнувшись у своєму номері в готелі «Метрополь», капітан Дзюба повитягав з кишень свої маґнетефони і, озброївшись слухавками, почав гнати плівку. При цьому він так хвилювався, що раз у раз робив щось невлад, поки все полагодив. Він проганяв плівку один раз, проганяв удруге, та з маґнетофону перла така лавина еротичних вигуків, охань і ахань, що Півтораівана лише сплюнув спересердя і спустив плівку в унітаз.

***

Коли, як і чому Обормоти виїхали до Києва, достеменно невідомо. Але що вони залишили гостинну Москву – це беззаперечний факт. Можна собі уявити, як плакав персонал «Метрополя», довідавшись про обормотівське рішення. Кажуть, що директор і пані директорова ходили майже місяць з червоними від сліз очима. Переживання пані директорової були цілком зрозумілі: злі язики плескали, що вона мала роман з котримсь із Обормотів і навіть привела Обормотеня. Оскільки директор був імпотент, то подиву його не було меж. Подруги пані директорової, однак, пояснили йому, що в появі дитини нема нічого дивного, що з імпотентами такі речі іноді трапляються. Директор охоче цьому повірив, особливо не копирсаючись в деталях подружнього життя. Чи треба казати, що Обормоти закидали подарунками директерове маля? У «Дитячому світі» було замовлено таку безліч цяцьок, пелюшок, дитячих гарнітурів і ще чортзна-чого, що три вантажних машини ледве дотягли все те до директорового помешкання. Казус вийшов тільки з сосками – Обормоти перевернули всю столицю, але чого не було, – того не було. Виручив «Голубий кінь», завдячуючи знайомствам якого вдалося вициганити безпосередньо на сосковому заводі десять тисяч найліпших сосок. Пізніше виявилося, що якимось побитом туди затесалася тисяча презервативів, але то була дрібниця.

Залишаючи привітний готель, Обормоти згарбузували бенкет на п'ятсот персон, на якому були присутні, крім готельного персоналу, керівники партії та уряду, міністри, маршали, діячі мистецтва і культури та представники преси. Це було зворушливе єднання вершків суспільства з прибиральщицями, кльозетними працівниками, офіціянтами, кухарями й посудницями. Члени уряду змушені були визнати, що вже давно мали намір дати такий демократичний бенкет у Кремлі, але, за браком часу, все якось відкладали.

– Ви заклали основу чудового почину, – сказали Обормотам країнчудесівські вожді, – почину, що його можна порівняти лише з почином Ізотова, Стаханова, Демченко, Хетагурової, сестер Виноградових і Гаганової*. Часи культу минули. Хай живе демократія!

Півтораівана під час бенкету сидів, як на голках: хоч він і обстежив старанно всі закутки приміщення, та все ж пильнував, щоб котрийсь з Обормотів, часом, не підклав якої міни.

Були на бенкеті й члени ложі «Голубий кінь», яких Обормоти, на всяк випадок, попередили, що жодних стриптизів вони не допустять. Однак, коли у дівчат від вина потьмарилося в голові, вони за звичкою почали губити частини свого туалету, так що Обормотам доводилося час од часу непомітно підтягати їм то штанці, то інше.

На Київському вокзалі Обормотів проводжала з помпою вся ложа «Голубий кінь». Начальник вокзалу навіть захвилювався: чи не дипломати які від’їжджають, і чи не проґавив він чого часом? Та оскільки почесної варти не було, начальник заспокоївся.

– Між іншим, – сказав Боб, пахкаючи люлькою в очі Обормо-там, – між іншим, старики, завітайте до мера Києва, це мій дядя. Застерігаю: з самим Немудрим на «ти». Ґуд бай!

Обормоти поплескали бородатих молокососів по плечах, поцмокали підряд «вошиву хатинку», «кінський хвіст», «я в мами дурненьку», «я з печери», «полюби мене, Гагарін» та інших і, скочивши у вагон, замахали хустинками.

Цілком зрозуміло, капітан Дзюба, чи месьє ЗюбА, також мчав до Києва: він раптово трапив на слід бідолашної тітоньки, і той слід вів до матері городів руських.

Цей дивовижний збіг викликав у Обормотів захват. Вони так прив'язалися до Півтораівана, що не мислили собі без нього подорожі.

Коли поїзд рушив, Обормоти згадали, що не захопили з собою нічого їстивного. Це була прикра помилка, бо надія купити десь щось у дорозі виявилася марною: вагона-ресторану не було, а на зупинках панувала порожнеча. Добре, що хоч якась лагідна бабуся почастувала бубликом. Обормоти розламали того бублика на три частини, а дірку віддали Півтораіванові – в найскрутніші хвилини Обормоти завжди ділилися останнім шматком. Та за кілька годин, перемоловши бублика і бубликову дірку, шлунки у всіх чотирьох так загарчали, що прибіг занепокоєний провідник і спитав, що трапилось.