Щоб вийти зі становища, мандрівники бадьоро завели пісню:

Стягнемо ремінь тугіше,

Злегка поведем плечем,

Ех, дарма, буває гірше,

Живі будем – не помрем!

Отак, з піснею, і домчали вони до Києва.

– От що, – сказав старший Обормот (як старший, він завжди говорив першим), – от що, до готелю не поїдемо. Ясно? Досить готелів. Знімемо десь кімнатку чи будиночок. Так буде зручніше.

Почали шукати кімнатку чи будиночок. Обшукали весь Київ, обшукали вздовж і впоперек, по діягоналі й по вертикалі, біля і навколо – і під вечір витягли ноги в Пушкінському парку. Втомлений Півтораівана загородив ногами всю алею, аж поки не спіткнулося якесь дівча. Спіткнулось і зразу сіло біля. Сидить і мовчить. Мовчать втомлені Обормоти. Мовчить Півтораівана.

– Закурити нема?

Близнюки мовчки простягнули портсигари.

– Золоті? – постукало пальцем дівча.

– Золоті.

– Сьогодні в клюбі «Більшовик» «Чудова сімка»*. Може, підемо?

Кирпатеньке дівча злегка підморгнуло.

– Слухай, – не витримав Півтораівана, – ти, власне, де працюєш?– На «Точелектроприладі». А що?

– Гуляєш потроху?

– Іноді. Заробіток – шістсот, не підробиш – не проживеш. Ну то що, підемо?

– Скільки тобі років?

– Шістнадцять. Та ви не бійтесь, що я маленька – витримаю. З усякими мала справу. А куточок знайдемо. Ну то як?

– А так, що катай звідси, поки не дістала.

–Таж за п'ятдесят.

Обормоти витягли гаманці.

– На от, чотири рази по п'ятдесят, тільки забирайся.

– Задурно?

– Іди ти під три чорти! Он дружинники йдуть – тільки тебе і бачили.

Дівча повагом підвелося.

– Ну, дякую... – і почимчикувало з парку.

– Ідея! – скочив молодший Обормот.

– Ну?

– Поїхали в Тарасівку*.

– Чого?

– Там будинок продається. Чим наймати – краще купити.

– Геніяльно! – вигукнули всі.

Сказано – зроблено. За годину примчали в Тарасівку.

– Сто тисяч на бочку, – сказав господар.

– Сто так сто, – сказали Обормоти.

– А прописка?

– Що – прописка?

– Київська?

– А що?

– Не вийде. Треба київську. Нотар не оформить.

– Ну?

– Ну та й ну.

Обормоти почухали потилиці.

– Невже не вийде?

– Диваки. У містечку – і то важко. А це ж столиця. Столиця країнчудесівської України.

– Знаємо.

– Знаєте, а питаєте. Неодружені? Одружуйтесь — матимете прописку. А так – ні. Дівчаткам – тим легше: втече з села, в місті вискочить за якогось діда – ну й порядок. Хлопцям важче, але стару бабу можна підшукати.

– З одного боку це, звичайно, правильно, – поважно мовили Обормоти, – люди прикріплені до місця, менше вештаються; селянам теж у місті нічого робити – хай сидять на землі, та й догляд за народом ліпший, щоб, часом, хто в гречку не скочив.

– Не знаю, як там з гречкою, і чи вірно те, чи ні, – відказав господар, – а тільки з усіх ярем, що поначіпляли на шию, ота клята прописка чи не найгірше. І що там тільки нагорі думають – Бог його знає. Інший раз щось як придумають – і сміх, і горе, їй-бо. Ну, звісно, закон – що дишло, все обійти можна. Сам знаю випадки, коли начальник міліції давав прописку дівчатам за «переспати». Погорів потім, судили. Ну а скільки таких, що не горять? Саме підходяще діло – гроші. Все вивезуть, усюди пройдуть. Хоч і б'ють за хабарі, а хто їх не бере? Дають – бери, а б'ють – тікай, у нас так.

– От що, – перебили Обормоти, яким набридла та балаканина, – от що: ось вам завдаток, ми у вас ночуємо, а завтра придумаємо і з пропискою.

– І то правда, – погодився той, – якщо ви такі грошовиті, то придумаєте, їй-бо – придумаєте. Сідайте до столу та пройдемо по чарці, а там на бокову. Прошу.

Обормоти згадали про київського голову, Бобиного дядька, і були впевнені, що з його поміччю вирішать те кляте питання.

Наступного дня всі четверо (бо капітан не відставав від Обормотів ні на крок) пішли на прийом до голови міста.

Перше, що їм кинулося в вічі, коли вони трапили до вестибюлю київської міськради – кілька чоловік з поламаними ногами на сходах. Не встигли наші герої піднятися нагору, як назустріч по сходах загриміло ще кілька невдах. На щастя, вони відбулися лише ґулями.

«А голова, одначе, серйозна людина», – промайнуло в голові кожного з них.

У прийомній відвідувачі щохвилі ковтали якісь пігулки і запивали валер'янкою, яку їм послужливо підносила секретарка. При цьому кожний так смикався, що збоку здавалося, ніби їх ухопив танець святого Вітта*. У кабінеті мера щось гарчало і гримало, потім звідти, мов обпечений, вилітав відвідувач і з розгону стукався головою в протилежну стіну. Змочивши з графина носовичок, він прикладав його до гулі, чемно кивав секретарці «до побачення» і зникав. Двері ковтали нового відвідувача, потім викидали і знову ковтали. Тут не було й натяку на бюрократизм: все йшло чітко, швидко і злагоджено, якщо не зважати на деяку експансивність з боку мера. Навіть Півтораівана змушений був віддати належне мерові, сказавши: «бойовий кінь».

Щоб не гаяти марно часу на чергу, Обормоти попрохали секретарку доповісти мерові, що вони бажають передати привіт від його племінника (підкріпивши, за звичаєм, своє прохання флаконом духів «Червона Москва»). Не минуло й хвилини, як, витуривши чергового відвідувача, «бойовий кінь» запросив Обормотів. Усі четверо упхалися до кабінету.

За столом два на шість, з десятьма різнокольоровими телефонами з кожного боку і величезним чорнильним прибором посередині, сидів сам голова київської міськради товариш Удав*. Це був чолов'яга настільки солідної комплекції, що крісло під ним весь час жалібно рипіло, немов скаржилося на. тягар покладених на нього обов'язків. Тільки-но Обормоти у супроводі довготелесого Дзюби вступили до кабінету, як мер, сяючи, ступив назустріч.

– Знаю, знаю, мені вже Боб дзвонив з Москви. Сідайте і викладайте свої справи. До речі, чули ви останній анекдот про голову колгоспу, який купив доїльний апарат*?

Обормоти і Півтораівана ввічливо вислухали анекдот.

– Ну а тепер давайте, що там у вас? – спитав, відреготавшись, Удав.

– Прописка, – одночасно проскандували всі четверо.

– Мда, – непевно витиснув з себе мер. – Важкувато. Навіть тяжкувато. І тяжкувато, і важкувато.

Обормоти мовчки поклали перед головою два футляри: один з золотою авторучкою швейцарської роботи, другий – з коштовним намистом для Удавової. дружини.

– Зробимо! – бадьоро сказав мер і підняв трубку. – Переперденко? Удав. Слухай, треба прописочну. Ну-ну! Будь здоров. Ну от, – поклав він трубку, поладнаєте справи – заходьте в гості обов'язково. Буде і розважитись, і ще. дещо.

У цей час задзеленькотів телефон.

– Що? – підскочив мер. – Куренівка*? Не може бути!

Удав, мов навіжений, помчав з кабінету, забувши навіть про присутніх..

Ті й собі подалися. На сходах, в коридорах, кабінетах панувала така метушня, що нічого не можна було зрозуміти. Люди гасали згори донизу, з кінця в кінець, налітали один на одного, іноді по кілька одразу, і барамбуцялися лобами з такою силою, що з очей в усі боки летіли іскри. Від цих спалахів подекуди навіть почали тліти на коридорах доріжки. Потягло димом. Захоплені усім тим, Обормоти з капітаном вискочили на вулицю і, захопивши перше ж таксі, помчали на Куренівку. Перші пояснення вони одержали від шофера, який лаяв усе, що тільки можна було лаяти.

– Казали ж цьому обормотові, Удаву, щоб він був здох, що вся та витівка дідька лисого варта. Та що цапові втовкмачиш? Він – власть, він і закон.

Справа була такою нікчемною, що, власне, й балакати нема про що – не те, що дратуватися, але шофер був нервовий і тому дратувався. Тепер усі чомусь дуже нервові. Так от: ще за війни німці вчинили самосуд у Бабиному Яру. Ну, самосуд, – то самосуд. Закопали там якусь кількість людей – число з кількома нулями, та й по всьому. А по війні здійняли євреї галас (вони завжди галасують), щоб у тому яру та монумента зліпити. Сміх та й годі! У яру, та щоб монумент! Ну, звісно, наклали заборону. Який там у біса монумент. Ті знов собі – євреї, значить, а далі знов. От лиха година! Що ти скажеш! Таж не буде таки по-вашому, – каже голова міської ради, – а буде таки по-нашому. Засипали яр. А на яровому місці, – щоб танці до упаду, як казав поет: