Отож приїжджаю до Києва, Бучу ту трикляту знаходжу – ну й випитую у людей, де тут такий і такий. Адреси не знав, навіть прізвища, а тільки, що той Фекин дядя – полковник і начальник якоїсь військової санаторії. Відшукав я все ж дядин особнячок. Підходжу – паркан такий, що драбину постав – не перелізеш. Фіртка на ланцюгу, і табличка: «злий собака». Тільки торкнув – така зчинилася гавкотня, ніби там не пес, а ціла псарня. Виходить якась – куделі на голові – чого і чого? – питає. Кажу: так і так.

«Ні, – відказує, – нема тут вашої Феки. Нема й не було».

«Не може бути, – аж затинаюсь, – куди ж вона ділась?» А самого від хвилювання в такий піт кинуло що аж труси змокріли.

А та собі: «Не знаю, де Фека поділася, чи ви її поділи, а тут її нема»

«Та хоч фіртку відчиніть».

«Фіртки, – каже, – я вам не відчиню, бо чоловіка нема вдома, а я вас як слід не знаю».

«Таж я Фекин чоловік».

«Чула, – каже, – але те ще невідомо». І фіртку – хрясь.

От тобі й маєш! Нічого не зарадиш, пішов. Плентаюся вулицею. А сусідка з-за паркана стиха так: «Слухайте, що я вам скажу. Не вірте. Вона там, ота Фека». А грім, би тебе вдарив! Розсердився, назад біжу. І вже не стукаю – кулаками б'ю. Вискакує сам полковник: «У чім справа? А, це ви! Так, дійсно, Фека у нас, але бачити вас вона не хоче».

Жінка ззаду сичить: «Навіщо сказав?»

«А навіщо крити? Хай знає: у нас Фека, тільки у справи ваші я не втручаюсь. Раз ви моїй племінниці не до вподоби, значить крапка. На все добре».

«Дайте хоч поговорити з нею!»

«Нічого тут патякати». І знову фіртка – хрясь.

Іду вулицею злий, як дідько. Їхав же кілька тисяч кілометрів, – і навіть поговорити не дадуть. Що за халепа! Зайшов до буфету, хильнув з горя півлітра (спасибі, буфетник з-під прилавку витягнув) і чую, розбирає мене така злість, що, здається, проковтнув би і полковника, і ту, з куделями. Стукнув кулаком по столу, встав. «Ну, брешете, – кажу, – не на того напали». І знову пхаюсь до полковникової фіртки. І вже, знаєте, не просто, як-небудь, а ногами – раз-раз! Пес ледве з ланцюга не зірветься, аж захлинається. А полковник з вікна: «Слухай, – кричить, – забирайся, заки живий. Ще раз гримнеш – з дробовика почастую».

Отак, значить? Ну, гаразд… І чого тільки хміль з людиною не робить. Біжу просто на станцію. Мабуть, перемножився хміль на злість. Вбіг в апаратну, ледве дихаю. «А не можна, – питаю чергового, – покористуватися телефоном?»

«А вам куди?»

«Міліцію». А сам думаю – а на дідька мені та міліція здалася?

«Міліцію, – відповідає черговий, – можна. Можна міліцію». З'єднав.

«Альо!» – кричу.

«Черговий райвідділу слухає».

«Та от, – кажу, – тут, у Бучі, шпигун об'явився. Хапайте, поки не пізно».

«Одну хвилиночку, – той, – тут якраз майор з Органів. Передаю трубку».

З трубки чийсь бас: «Що там у Бучі?»

Так і так, пояснюю. Шпигун, мовляв!»

«Гм, – з трубки, – Покличте чергового по станції».

Черговий бере трубку: «Альо?»

«Перевірте у громадянина документи».

Подаю.

Черговий глянув, доповідає: «Шофер секретаря райкому такий-то...» А сам – як буряк. Фамілія, самі знаєте, трохи не теє. З-за тої клятої фамілії, здогадуюсь, і Фека кинула: щоб то було на жінчину змінити! Не дійшло.

«Що?! – чути, гримить майор. – Повторіть». Ще раз повторює... «Ну, гаразд., – кричить майор. – Хай чекає на мене. За півгодини буду»..

«Ну, – гадаю, – заварив кашу. Побачимо, що далі буде».

Підскакує до вокзалу військова машина. Нагорі – шість автоматників. Майор з кабіни: «Ви?» – і навіть фамілію не вимовляє.

«Так точно, – кажу, – я». І теж фамілії не називаю. Таке паскудство.

«Сідайте, показуйте дорогу».

Поїхали. Надворі ще темно, ліхтарі де-не-де, виїхали на околицю, а там і світла близько ніякого, тільки фарами машина дорогу обмацує.

«Тут», – стиха кажу майорові. Зупинилися, автоматники – додолу.

«От що, – каже майор, – ми тут засядемо, а ви постукайте у фіртку. Як тільки відімкнуть – ми туди».

Підійшов я і у фіртку – бах-бах! Знову ґвалтує пес, наче його хто вкрасти хоче. А з вікна полковник як лупоне – луна тільки лісом. Твердий, значить, на слово: сказав, що з дробовика всипить – і всипав. Тільки трохи збочив і трапив майорові у вухо.

«Ну, – шипить майор, – справа серйозна. Тут голіруч не візьмеш. Потрібна підмога. Бльокуйте будинок, а я на телефон».

Бльокували ми будинок, сидимо по кущах, комарі заїдають. Десь аж тільки через годину гуркотять машини: одна, дві... п'ять. І на кожній кулемети, міномети, ззаду гарматка трясеться. Оце заваруха! Весь оперативний полк Органів по тривозі підняли. Генерал вилазить, кілька полковників, поруч майор з перев'язаним вухом товчеться, пояснює.

«Погасити фари! – гримить генерал. – Перший батальйон на місці, другий і третій за мною – марш!».

Хтось не витримав, дав чергу з автомата. За якусь хвилю з горища – гарах! – мабуть, дуплетом, з обох стволів. Що тут зчинилося! Автомати, кулемети, міномети, – як під Берліном! – Гармата одна, гармата друга! Пекло! Обивателі, хто де був – позалазили під ліжка. Один лише полковник з горища знай лупить дуплетами. Мабуть, уявив, що банда яка наскочила. Десь аж під ранок, коли полковник вистріляв усі набої, генерал відважився, нарешті, почати атаку. Атака пройшла вдало, без жодної жертви. Увірвавшись до котеджу, розлючені солдати скрутили полковникові руки і добряче натовкли шию. Витягли з-під ліжка також полковникову дружину. Всипали і їй. У шафі надибали Феку, ледве не зґвалтували, та генерал не дозволив. Звичайно, перевернули весь будинок. Здерли підлоги, обмацали стіни, обнюхали всі речі. В одній з кімнат надибали на контрабанду. Генерал сказав «ага!» і звелів ще ретельніше все обстежити. Пізніше виявилося, що ту контрабанду притягла моя Фека: за час гостювання в дяді вона вже встигла змотатися в Тбілісі і зав'язати там знайомство з місцевими контрабандистами. Загалом, справа виглядала дуже серйозно.

Заарештованих негайно відвезли на Короленка 33, де за них узявся найгеніяльніший органівський слідчий Жир-Омський. Поки в усьому цьому розібралися, минув, мабуть, з тиждень. Мабуть, з усього того полковник почав заїкуватися і, коли на нього находило, вибігав на вулицю і кричав на всю Бучу: «Я – шпигун!» Що стосується мене, то, коли хміль у мене трохи з голови вилетів, я зразу дав драпака. І добре мав. Бо було б мені на горіхи. Усе ж полковникові я добре досадив. І не шкодую. А Фека – цур їй. Те бабське плем'я, мабуть, не варте того, щоб нашому братові, чоловікам, так за ними упадати, їй-бо!

Обормоти з великим задоволенням вислухали оповідання Семена... (прізвище непристойне), і ще раз подивувалися пильности країнчудесівців і країнчудесівських Органів, і вирішили обов'язково те оповідання записати до щоденника.

– А знаєте, – перебив їх думки Семен, – мабуть, того гепардика я вам залишу. Куди мені з ним до Семипалатинська пертися? Візьміть, га? Може, пригодиться?

***

Із тим гепардом Обормоти мали досить клопоту. Насамперед, клятий гепард аж ніяк не бажав сидіти на одному місці, а обов'язково встромляв носа в усі закутки будинку. Все його цікавило, все він повинен був обнюхати і все повинен був обмацати. Коли його попробували замкнута до комірчини, він здійняв такий гепардячий ґвалт, що по всій Тарасівці забрехали всі псяри. Стурбовані мешканці не знали, що й думати, бо саме тоді на собак ішов сказ. Викликали навіть швидку ветеринарну допомогу і про всяк випадок кожному псярі вгаратали серію заштриків. Та собаки не вгамовувалися, і тільки тоді, як гепардика випустили з комори, і він, сучий син, замовк – замовкли й тарасівські пси. Надворі гепардика тримати було небезпечно, крім того, його екзотична конституція не переносила київського клімату, і гепардик надворі безупинно чхав. Хоч не хоч, довелося взяти його на мешкання до кімнати. Тут він одразу став повновладним господарем – що хотів, те й робив. Вилазив на стіл, лягав на ліжко, крутився, мов навіжений, по кімнаті, стягав ковдри, дер книжки, а коли цього було замало – боровся з Обормотами. Перерва наступала лише тоді, коли гепардик хотів а-а й вискакував надвір, мало не розбиваючи двері. Протягом дня він так усіх вимотував, що кожен навкарачки добирався до ліжка. На щастя, вночі гепардик спав, мов здох. Особливо мучив він Півтораівана, зріст якого чомусь припав йому до вподоби. Зауваживши його, гепардик непомітно підкрадався ззаду і плигав капітанові на плечі. Хоч капітан і був хороброю людиною, але приємности в цьому не вбачав. Тепер він не міг і мріяти, щоб коли-небудь прокрастися до обормотівських апартаментів. Та справжня біда була, коли компанія відправлялася до міста чи ще куди. Спробували залишати – здіймав ґвалт, брали з собою – виробляв чортзна-що. Такої екзальтованої та експансивної тварюки світ, мабуть, не видів. І все те доводилося терпіти: дуже-бо вже всі звикли до гепардика. Цілою проблемою було гепардове харчування. Пер він лише сире м’ясо, а на все інше скептично косив око, крім ласощів, звичайно, – тут він мурчав, мов кіт. Щоб прохарчувати цього чорта, Обормоти змушені були укласти угоду з Дарницьким м'ясокомбінатом, звідки щоденно їм привозили по кілька пудів м'яса. При цьому гепард вибирав де що найліпше, а решту безсоромно розкидав. Скоро по Тарасівці пішла чутка про ненажерливість трьох близнюків. Варто тільки було Обормотам з'явитися на вулиці, як кожний на них вже п'ялив баньки.