И пусть у гробового входа

Младая будет жизнь играть*

Засипали. Щоб де яка вода не просочилась – дамбою укріпили. І укріпили так – що ну! А дамба взяла, та й завалилася. Не вічно ж їй стояти. Значить, час прийшов. Ото і все.

Коли таксі підкотило до місця катастрофи, там робилося чортзна-що. Ми, здається, вже колись зазначали, що паніка – страшна річ. А тут саме панувала паніка. Велетенський вал рідкої глини прокотився яром, звалив високовольтні опори, вирвав газопровід, знищив житлові будинки і накрив трамвайний парк. Подекуди виринали з тої рудої каламуті поодинокі голови, відразу ж зникаючи, а подекуди вибухав газ. Цього було досить, щоб хтось загаласував: «Атомна війна!». А раз атомна війна – то рятуйся, хто може! Власне, нічого особливого не трапилося, якщо не рахувати п'ять тисяч чоловік, що захлинулися в глині, та ще там якийсь завод чи що, ну і трампарк. Це була, дійсно, така дрібниця, що жодна ґазета про те не згадала. Десь там тільки «Вечірній Київ» через два тижні писанув, але то така плетуха, ота ґазета, що самі кияни їй не завжди вірять.

Найбільше перейнявся тим голова, товариш Удав. Так перейнявся, що звалився в інфаркті. Надто вже чуйною людиною був, – інакше б не переймався. Забігаючи наперед, скажемо, що знайшлися, як завжди, лиходії (українські урядові лиходії), які скористалися моментом і позбавили голову його голівських прав. Та істина, як відомо, завжди тріюмфує. Досить було дзенькнути з Москви, як лиходії враз схаменулися і поновили товариша Удава в його голівських правах.

***

Свій будинок у Тарасівці Обормоти обладнали з таким смаком, що куди там остапбендерівськїй «Фантазії». Великий комбінатор, мабуть, луснув би із заздрощів, якби хоч одним оком глянув на обормотівський котедж. Оскільки не виключена була можливість, що до котеджу коли-небудь могла б завітати якась поважна особа, Обормоти понапихали в кожну кімнатку модерних меблів гедеерівського і чеського виробництва*, щоб поважній особі все вабило око. Скориставшись великим замовленням, мебльові комерсанти підкинули Обормотам дві боженківські шафи* (мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже). Не думаючи довго над тим, куди ті шафи притулити, Обормоти з'єднали їх докупи і поставили в садку яко туалет – вийшло чудово. Виділили, звичайно, кімнатку і капітанові, який у розшуках улюбленої тьоті віддавав перевагу телефонові, зазначаючи, що смішно у вік кібернетики і космічних швидкостей розшукувати тьоть пішадрала чи за допомогою допотопного міського транспорту. Таким чином, Півтораівана більше відсиджувався вдома, роблячи виїзди лише тоді, коли цього вимагали інтереси Обормотів. Йому, природньо, кортіло залишитися хоч раз наодинці, щоб попорпатися в обормотівських речах. Але свідомість того, що Обормоти, залишені самі на себе, можуть що-небудь устругнути, утримувала капітана від такого кроку. І він, мов тінь, невідступно ходив за близнюками. Треба сказати, що тим це подобалося, вони вбачали з цьому виключну прив'язаність Півтораівана до них, і їм це імпонувало. «Свій хлоп», «свій у дошку», – тільки так характеризували вони свого компаньйона. Щоб якось висловити свої почуття вдячности за таку майже дитячу прив’язаність, Обормоти спеціяльно замовили для Півтораівана ліжко довжиною два сорок і такого ж розміру ковдру. Проте капітан був такою людиною, що навіть не звернув уваги на цей прояв обормотівської вдячности.

Якось увечері брати, за встановленим звичаєм, занотовували до свого щоденника чергові враження. Капітан Дзюба, теж за встановленим звичаєм, у своїй кімнаті возився з маґнетофонами. У цей час під вікнами з'явився якийсь хлопець і, ставши навшпиньки, хрипло спитав:

– Чи є тут хто?

Обормоти вийшли на ґанок.

– Чим можемо бути корисними?

Перед ними стояв недбало одягнений молодий хлопець років двадцяти, тримаючи на ремінці здоровенного собаку.

– Чи не можна у вас переночувати? – ніяково подивився на братів хлопець.

– З собакою?

– Та яка ж то собака? То цуценя.

– Нічого собі цуцик – гавкне і вмреш.

– Та він не гавкає, бо то гепард, певніше – гепардик. Йому ще й року нема.

– Де це ви його поцупили?

– Дядько мені нав'язав на лихо – він у зоопарку працює. Бери – каже – та дякуй. А за що дякувати? Ну то як – пустите? Мені на одну ніч. Завтра від'їжджаю. Як на злість, нема де притулитися. У дядька тісно. Про готель і думати нічого.

– Що ж, заходьте, ми завжди гостеві раді. Як вас величати?

– Та, знаєте, прізвище в мене трохи того, нецензурне трохи…

– А ви на вухо.

– На вухо можна, хоч воно не той...

– Дійсно, – здивувались Обормоти, коли той прошепотів, – прізвище у вас, шановний, не зовсім, так би мовити, пристойне. Важкувато з таким прізвищем, міняли б.

– Просив уже, не змінюють. Нема, кажуть, такого закону*. Ви мене краще Семеном звіть.

– Гаразд, гаразд, заходьте. А гепардика он туди, у ту комірчину замкніть.

Поки Обормоти провадили теревені, капітан Дзюба, скориставшись моментом, навпочіпки прокрався до обормотівської кімнати і перекладав на фотоплівку кільканадцять сторінок обормотівського щоденника, який близнюки так необачно залишили на столі. Коли брати повернулися, капітан уже лежав у себе на ліжку і висвистував «при кожній ти невдачі давай одразу здачі».

Нагодувавши хлопця і гепардика, Обормоти, звичайно, зацікавилися, яка справа привела їх гостя до Києва, тим більше, що, як виявилося з розмови, мешкав він десь аж під Семипалатинськом*. Хлопець не примусив себе довго чекати і охоче розповів про свої пригоди. Ці пригоди ми й викладемо нижче під назвою

Як у Бучі шпигуна ловили

Я працюю шофером секретаря райкому в одному з районів Семипалатинської области. Робота не аби там що, а все ж, кепсько чи добре, а живу, будиночок збудував, господарство таке-сяке збив: корова, свині, птиця, садок. Іншим зась, а я все ж райкомівський працівник, можу чого й більше мати – землиці, наприклад, чи там ще щось. Рік тому одружився. Дівчина нічогенька собі, трохи, правда, рябуватенька, та в дівчині ж не те основне. Узяв я її ще незайманою – оце мені й приємно було. Тепер на таке чудо-диво не завжди трапиш. Іншій літ ще якихось усього десяток, а вона, дивись, вже й вовтузиться з хлопчиськом десь під кущем. Правда, я сам, коли був малюком, не одну попсував – то знаю.

Отож вважав, що мені повезло, коли справжню дівку за жінку взяв. Щоправда, Феклуша моя (її Феклушею звати) трохи ледача була, та то не така вже й біда – кожна якусь ваду має, без цього не буває.

Прожили ми кілька місяців, і почала моя Феклуша потроху вередувати: те не так, це не так, то грошей малувато, то ще чогось бракує.

«Фека, – кажу я їй, – ти мені ці штучки кинь, бо по шиї дістанеш».

Фека тільки губи закопилює: у сусідів і те, у сусідів і це, а в нас нема.

«Нема, – кажу, – правда, бо сусіди по дві тисячі відтягують, а я тільки шість соток. На те я шофер, хоч і райкомівський.

Та хіба цим бабу переконаєш? Бабі дай, а звідки, як – те їй байдуже. Дай, та й годі. І почав я потроху комерцією займатися. А комерція у степу, звісно, яка – хто при чому притулився. Та не кожному ж і везе, та не кожний же і вміє. А з мене, правду кажучи, ще й комерсант препаскудний: одне придбаю, інше втрачу. Ще й року не минуло, а Фека двічі дістала по шиї, і стільки ж дістав по шиї я.

І от одного разу приходжу я додому – нема Феки. Туди-сюди –нема. Сюди-туди – нема. Що за притичина? Оббігав усе село – нема. Зникла жінка, ніби й не було зовсім. День минає – нема. Два.... три... І, нарешті, каже мені хтось, що бачив Феку на станції, в поїзд сідала. Ще одного зустрічаю: каже, чув і бачив, як квиток до Києва купувала. Ну, думаю, нічого собі: ні сіло, ні впало – взяти і втекти. Навіть писульки не залишила. Знав я, що десь під Києвом, у Бучі, в неї дядько живе, – не інакше, як до нього драпонула. А чого? по що? Чи просто так, чи назавжди – не доберу. І така мене журба взяла, місця не знаходжу. Лаю себе, звичайно, що по шиї натовк: може, образилась? Додому прийду – пустка, і свині не радують. У ліжко ляжу – не вистачає чогось. Вночі місце порожнє мацаю. Прокинусь: стоїть клята Фенька перед очима. І нічим не зараджу. Хильнув з горя півлітра – не помагає. Далі гірше. Беру я тоді відпустку, кидаю все і – на поїзд. Теж у Київ. Прийду, стану на коліна, хай ще раз по пиці дасть, але хай повертається. Дуже вже я, знаєте, звик до неї, хоч і чубилися.