– Ох, чорти! без мене! – закричав він ще з порогу, куйовдячи на голові волосся. Зауваживши зовсім не знаних йому людей, тицьнув кожному руку.

– Хекало, поет.

– Чого ж ви не попередили? – докірливо сказала генеральша.

– Хіба?

– От вам і хіба. Ви, мабуть, вже десь пригубили, то й памороки забило. – І господиня поставила на стіл ще один прибор.

– Можете мене поздоровити, – посмикав Хекало краватку. – Завтра з друку виходить моя нова збірка поезій. Все настільки на своєму місці, що жоден комар носа не підточить. Хай Корній скаже, чи спіткнувся коли-небудь Хекало? Сосюра спотикався, Рильський спотикався, а я ні. Хочете знати секрет? Ніс. Ніс тримаю за вітром, ось так – мов хорт. Може, на державну премію витягну.

– Облиште, – перебила господиня, – знайшли місце для промов.

– Мовчу, мовчу! – підніс руки догори Хекало. – А чим ви нас сьогодні почастуєте?

– Ви ще за те частування не розплатилися.

– Припинимо дебати, – потягнувся за пляшкою Удав, – і почнемо випивати. Якби ти, Хекало, таку віршу хоч раз склав, як я зараз, то з тебе був би поет, а так ти просто віршована історія партії. От щоб я так здоров був.

– Е, – образився той. – Це вже ти, чоловіче, мене просто паплюжиш. От я тобі зараз прочитаю вірша свого, що до збірки не трапив.

– Потрібен був мені той вірш. Пий ось. Ну, господиненько, що у вас там сьогодні в репертуарі?

– Побачите.

Я далі замовкаю, бо моє красномовство вичерпується. Такі пікантні сцени... Їй-бо, сатирикові тут нема чого робити. Тож вдаймося до поетичних нотаток поета Хекала, а він там змальовує ту штукенцію таким-от побитом. Яка лірика! яка романтика! Що то значить піїтове перо:

«Генеральша плеснула в долоні. У залю вбігло кілька голісіньких дівчаток, одна одної менше, і заніміли в поетичних позах. Загриміла радіола, і, зірвавшись з місця, маленькі танцюристки закрутилися в шаленому темпі сексуального танцю. Їх тоненькі фігурки вигиналися, ніби ґумові, дражливо погойдувалися маленькі стегна, і злегка тремтіли пружні, ще не визрілі, груденята. Чоловіки затамували подих, жадібно обмацуючи очима стрункі точені дівочі ноги. Генеральша з усмішкою ковзнула поглядом по червоних чоловічих обличчях. Вона плеснула в долоні, і дівчатка зникли. Удав сопів, мов ковальський міх.

– Ну, потішила, матінко, – потягнув він чарку, – і де ти оту малечу видряпала? З такою б і не гріх...

– Ох і гріховодник! – жартівливо погрозила йому пальчиком генеральша. – А дружина довідається, тоді що?

– Один раз живемо, – філософськи промовив голова. – Ну, ну, давай ще що-небудь.

Генеральша знову плеснула. У залю поволі, з червоною жоржиною в роті, ввійшла гола дівчина з такими формами, що навіть Обормоти, котрим усяке доводилося бачити, похитнулися на своїх стільцях.

Дівчина підійшла до чоловіків, обійшла навколо, злегка торкаючись кожного стегнами, і раптом попливла в темпі танго. Музика стогнала і поривалась кудись у незнане, і разом з нею поривалася чортзна-куди й танцівниця. Майже акробатичні па давали їй можливість приймати пози, коли, здавалось, тремтіла кожна часточка дівочого тіла. Коли загриміла кода, дівчина впала на килим, мов життя з неї випурхнуло.

Бачачи, що чоловіки вже ледве дихають з усього того, вигадлива генеральша вирішила почастувати їх найбільш пікантним номером програми. Світло враз погасло, – і все огорнула цілковита темрява. За якусь хвилину двері до сусідньої кімнати поволі розчинилися, і на підлогу залі лягла широка смуга червоного світла. Просто перед глядачами стояло ліжко з приготованою постіллю. До ліжка підійшли цілком голі юнак і дівчина. Зупинилися, злилися в обіймах. Ну а далі... Це було вже занадто. Чоловіки один за одним почали зникати в сусідніх кімнатках, куди їх супроводжувала господиня. Кімнатки були невеличкі, червоно освітлені. В кожній стояла застелена простирадлом канапа, на якій… самі розумієте, що там лежало і в якій позі».

Ай-вай, як то поетично!

Прискіпливий читач скаже: овва, рабле яке! Встромить голову в кубельце з дівчатками і музичкою, і куди вже й ділися сатиричні вихиляси. Достеменно так! Ну що ж, вважайте те реверансом лірично-романтичиим «ізмам», хоч те й робить брижі на тлі ладно скомпонованої колізії. Отож почалапаємо далі.

***

Якось одного ранку Обормоти встали раніше, ніж завжди, і, не бажаючи будити Дзюбу, що солодко спав, подалися, у чергову мандрівку. Коли капітан прокинувся і не знайшов Обормотів, він мало не збожеволів. Не було жодного сумніву, що близнюки потай залишили капітана з певною метою. Але що то за мета? Куди вони подалися? Півтораівана бігав по порожніх кімнатах, лаючись усіма добірними лайками. Роззява! Телепень! Дурень! Як тільки він себе не називав, вириваючи на голові волосся. Проклятий пард, побачивши капітана в такому незвичайно піднесеному стані, ошалів і собі. Він був безмежно радий, що, нарешті, Півтораівана вийшов зі свого звичайного стану. Гепард почав виробляти такі антраша, що поперекидав усі меблі. Він мурчав, припадав до землі, стрибав капітанові на плечі, словом, – як міг, висловлював свою вдячність розлюченому Дзюбі. При всій своїй мужности Півтораівана, звісно., не відважувався дати гепардові доброго копняка – крізь гепардячу усмішку той показував такі ікла, що одразу хотілося бути дуже чемним. Отже, капітан лопотів гепардові щось на взірець «облиш», «будь розсудливим», «ну-ну, заспокойся» і навіть один раз сказав «прошу вас». Він ввічливо відводив гепардові лаби, з яких іноді вистромлювалися кігті, і навіть чухав того за вухом. Та гепард, як і кожна тварюка, не володів мистецтвом аналізу і, природньо, сприймав капітанову поведінку як заохочення. Втомлений гепардячою грою, відчуваючи, що терпець теліпається на волосинці, Півтораівана вирішив і собі куди-небудь податися, замкнувши тварюку в хаті. Та тільки-но він вийшов на ґанок і причинив за собою двері, як гепард здійняв такий ґвалт, що враз схвилював усе тарасівське собацтво. Визнавши, що спроба втекти провалилася, капітан, скрипнувши зубами, почалапав назад.

Тим часом Обормоти, пошвендявши трохи по Києву, склали приблизний плян дій на день. Але, як і кожний план, він швидко поламався, варто було їм тільки зустріти ад'ютанта начальника штабу військового округу майора Гугнявого.

– Хелоу, Обормотики! – ще здаля помахав він їм рукою.

– Буенос діас! – крикнули ті.

Незважаючи на зовсім ще короткочасне перебування в столиці, Обормоти вже встигли завести силу знайомств. Перед обормотівськими грішми і, головне, обормотівською привабливістю валилися всі перешкоди – ніби їх вітром здувало. Таким чином, і в штабі округу вони таж мали свою букву «Б».

Поцікавившись обормотівським життям-буттям, Гугнявий виклав Обормотам свої жалі.

– Останній мундир доношую – навіть дірка вже. Зовсім паскудно. Той чортів Немудрий затис нашого брата-вояку, що й на гаплик не вистачає. Мудрий куди ліпший був – і жалування, і за звання. У жінки іменини і, вірите, нема за що навіть подарунок купити. Життя? Тьху!

Обормоти витягли гаманці й скинулися на подарунок майоровій дружині.

– Ось що, Обормотики, – сказав задоволений Гугнявий, – чим ото по місту вештатися, поїхали зі мною.

– Куди?

– В Остер*, на маневри.

– Які маневри?

– Тільки цур – секрет.

Гугнявий озирнувся на всі боки і прошепотів:

– Маневри армій – учасниць Шавського договору.

– Та ну?!

– Поїхали?

– Авжеж...

Обормоти були раді можливости ближче познайомитися з військовою могутністю Країни Чудес. У щоденнику саме бракувало матеріялу з цього питання.

День був чудовий. Ані хмаринки.. Правда, сонце палило немилосердно, та все ж було ліпше, ніж дощі, які останнім часом усім псували настрій. Їхали лімузином, а тому було трохи парко. Дорогою майор пояснив, що в маневрах беруть участь війська Польщі й Чехословаччини, а також приблизно змалював характер маневрів і тактичні завдання. До Остера приїхали надвечір.