– Оце вам перепустки, – сказав майор, – де хочете, там і ходіть, а я побіг. Якщо я вам буду потрібен, знайдете мене на КП – вам покажуть. Ну, щасливо!

Майор зник, а Обормоти попленталися насамперед на річку – викупатися. Облюбувавши собі місце в чагарнику над Остером, брати поскидали штани і тільки-но шубовснули в воду, як хтось майже поруч загорлав чеську пісеньку:

Поторґана стодола, слонце в неї светі,

Мувіла мні мамуля, же мі не хце меті.

Ходи к нам, ходи к нам, з канцеляри пісар,

Має в руци каламар, жеби який цісар.

В одну руку каламар, в другу руку перо –

Жеби ме сон сподобав до серденька мего...

Зацікавившись тим співом, Обормоти вилізли на берег і озирнулися на всі боки, Чути чеську пісеньку на Остері – таке не кожному поталанить. Трохи оддалік, біля самої води, під самітним кущиком сидів голий чоловік і, помішуючи якесь вариво в казанку, що висів над вогнищем, старанно виводив:

Не ходь до мне в буден день, я те ненавижу,

Поторґани шати маш, я сен тебе встижу.

Прийд до мене в неділю, кед бедеш мав шати,

Я сен тебе привітам моєй мами тати.

Обормоти підійшли ближче. Голий чоловік зауважив трьох близнюків і, підморгуючи, закінчив:

Як я прийду в неділю, кед бедем мав шати,

Я сен такую озьму, ктера ма дукати.

Чоловік кілька разів кинув погляд на Обормотів і засміявся.

– Хай мене грім поб'є, якщо ви не близнята. Прошу сідати. Зараз я вас такою кашею почастую, що і в Празі не покуштуєте. Коли я ще служив денщиком у пана поручника Лукаша, ми з ним мали досить неприємну історію з одними близнятами. Як глянув на вас, так мені те зараз згадалося. Тільки то були дівчата: одне на одне, як яйко на яйко. Одну звали Марія, а другу Магда, та обидві поскорочували собі ймення на модерний лад і називали себе Ма. Ну, Ма то Ма, та тільки те скорочення, як побачите, дорогенько їм обійшлося. Зустрівся пан поручник із одною з тих Ма десь на народній гулянці, ну і, звісно, приводить звідти додому. Туди-сюди, навіть женитися обіцяє. Коротше, переспав з нею ніч, переспав другу. Марія – ота перша Ма була Марія – місця собі не знаходить і така рада, дурепа. А десь через тиждень зустрічає пан поручник на вулиці Магду і, прийнявши ту за Марію, чемненько бере під руку. Тій, звісно, приємно пройтися з паном офіцером. Приводить він і ту до себе – і з нею переспав. За якийсь час і та, і друга товстіти почали. пан поручник сюди-туди – нічого не поробиш, треба одружуватися. Йдемо до татка й матки – а то, до речі, родичі пана Палівця, чули, може? Ну от, приходимо ми. «Добридень». – «День добрий». А тут саме виходять оці обидві Ма – Марія і Магда. Як глянув пан поручник, так, вірите, похитнувся навіть. Ну, було б те в Стамбулі чи в Дамаску – то й страшного ніби нічого. А то ж прощу, християнська Прага – на обох не женишся. Міг спалахнути такий скандал, що й сам Франц-Йосип не допоміг би. Спасибі, пан полковник виручив. А то б позбувся пан поручник і мундира, й офіцерського патента. Натиснули на татка і матку й обкрутили обох дочок з капралами. Отож, кажу я, не завжди воно зручно близнюками бути...

– Послухайте, – сказали майже одночасно Обормоти, – а ви, часом, не...

– Йосип Швейк, до ваших послуг*.

– Той самий?

– Саме він.

Обормоти були в захваті, зустрівши таку знаменитість, і, природньо, закидали Швайка питаннями.

– Служу порученцем при особі самого командуючого народної армії, – скромно відповів бравий солдат. — Це все ж не денщик, трохи навіть угору пішов. Тепер я вже, прошу, не просто Швейк, а товариш Швейк, Але прошу покуштувати юшечки.

Він дістав кілька ложок, загорнутих в онучу, і старанно обтер пальцями.

– Солдат завжди повинен мати запас, – пояснив Швейк, – а я тепер до того ж не зовсім простий солдат. Іноді доводиться тягати, і те, і се.

Обормоти посьорбали юшку і сказали, що юшка добра.

– Коли я ще мешкав у пані Мюллерової, – сказав Швейк, – то якось зайшли ми з шофером Водічкою до пивнички «Біля келиха». Саме тоді сидів там у куточку сам пан Бретшнайдер. От і забажалося тому панові юшки з раками (а треба сказати, що ніхто так її добре не варив, як пан Палівець). Отож поставив пан Палівєць казанок на вогонь, напхав туди раків, посипав паприкою, а сам пішов пиво цідити. І треба ж, щоб, заки той казанок нагрівся, до рачої компанії напхалися в гості прусаки. І от несе пан Палівець ту юшку Бретшнайдерові. Той посьорбав отак, як ми з вами, ще посьорбав, а далі продивляється.

– Вас іст дас? – питає і витягає за вуса отакенного прусака.

Пан Палівець і собі приглядається.

– Е, – каже, – це ракові дітки, раченята, деяким чином... – Ніхт ракові дітки! – сичить Бретшнайдер. – Дас іст прусак, прусак! – і тиче того прусака панові Палівцю в очі. – Ви, каже, – варив прусак навмисне, а то, – каже, – вже є політік унд зо вайтер.

– Ну, звісно, тягали пана Палівця у тій політичній справі довгенько. Прошу ще юшечки.

Обормоти щиро подякували і запевнили бравого солдата, що вони вже ситі.

– Ну, здається, мені вже пора, засидівся, а там без мене не обійдеться, – поліз Швейк у штани.

Обормоти підвелися й собі.

– Може, по дорозі?

– А вам куди?

– На КП.

– Ну і мені туди ж. Будете гуляти?

– А хіба там гулянка?

– Ще й яка! Сьогодні ж неділя.

Коли Обормоти, зі Швейком на чолі, прийшли на КП, там гриміла музика і дзенькали склянки. Командний пункт знаходився на невеличкому моріжку, оточеному з усіх боків молодим березнячком. Просто долі було розстелено скатертину з випивахом і закусахом. Кілька пар під звуки радіоли вальсували. Компанію складали виключно вищі військові чини – званням не нижче генерала, кілька цивільних і розкішно вбрані дами. Як пояснив Швейк, то були артистки столичних театрів, а цивільні. – члени цека. Осторонь стояли напоготові ад’ютанти і порученці. Обормоти відчули деяку ніяковість, трапивши в таке поважне товариство, і навіть хотіли зникнути, але в цей час їх зауважив майор Гугнявий.

– Я вже доповів про вас командуючому, так що все з порядку, – сказав він. – Головне, не тушуйтеся. Сьогодні тут сам маршал Чуй*. Для нього навіть спеціяльно одну артисточку привезли, але це ентр ну – між нами.

Обормоти вже звикли, що з Країні Чудес вечір високопоставних осіб не відбувається без сексу, і цьому питанню відвели досить місця на сторінках свого щоденника. Звичайно, проституцію країнчудесівськими законами було заборонено, більше того – вона взагалі давно перестала існувати* – і тут можна було співати осанну. Однак, по-перше, – диктатура вище закону; по-друге, що можна Юпітерові, те не можна бику (або, по-народному: що можна пану, то не можна Йвану); по-третє, – невинні сексуальні розваги нагорі аж ніяк не в стані підірвати моральні основи суспільства (з усіх точок зору). До цього ще слід додати високу свідомість аванґардних товаришів, які вже обома ногами твердо стоять у мунізмі, у той час як усе останнє ще плентається далеко позаду. Тут, безперечно, утворилися горезвісні ножиці, але без ножиць нема історії.

Маршал і його штаб дуже тепло прийняли Обормотів, навіть жартома назвали сиротами, бо для них не було дам. Начальник штабу Хрін вирішив виправити становище і звелів майорові Гугнявому негайно привезти зі столиці трьох красунь. Майор гаркнув «єсть!» і помчав на вертольоті до Києва. Маршал звелів не відкорковувати пляшок, поки той не повернеться. Розчулені такою люб'язністю, Обормоти порилися в кишенях і піднесли маршалові золоту запальничку з сюрпризом: при користуванні з запальнички вискакувала гола жінка, між ногами якої спалахував вогник. У свою чергу маршал подарував Обормотам мініятюрний набір порноґрафічних карток французької роботи. Не минуло й години, як майор доповів маршалові про виконання наказу.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: