Чи варто описувати всі перипетії вечора, де головні дійові особи маршали і генерали, навіть дуже поважні урядові особи, не кажучи вже про чарівних дам? чи ба! – навіть навпаки – де головні дійові особи чарівні дами, не кажучи вже про маршалів, генералів та урядових осіб? І з тої, й іншої точок зору це було б м'яко кажучи, не етично, не тактовно і, якщо хочете, не політично. Отже, цього дозволити ми собі не можемо. Інтимні оправи сильних світу цього – свята річ. Інтуїтивно відчуваючи це, Обормоти у своєму щоденнику не дозволили собі торкнутися цього делікатного питання.

Була українська ніч, були українські зорі на небі, і був український місяць. Палало вогнище, і біліли навколо генеральські намети. Зникли ад'ютанти, порученці, і зник бравий солдат Швейк. Еліта залишалася сама...

Вранці, тільки-но перші сонячні промені вдарили по деревах, кілька чорних галок на вербі зацікавлено спостерігали згори, як командуючий Війська Польського маршал Спих* навколішки відбивав поклони перед похідним розп’яттям. Це було настільки захоплююче видовище, що, коли одна галка щось по-галчачому ґелґнула, інші кілька разів її добре дзьобнула.

Так почався чарівний день маневрів країн – учасниць Шавського договору. Зібравши штаб, маршал Чуй поставив перед військами завдання тактично опрацювати взаємодію мотопіхоти з ударною танковою групою. Одразу загуділи всі рації, і величезна маса машино людської мішанини прийшла в рух. Маршал виніс КП на пагорб, щоб звідти ліпше стежити за розгортанням бойових дій. Основний удар покладався на країнчудесівську танкову групу.

– Для координації дій необхідно когось із чехів прикомандирувати до танкової колони, – звернувся маршал Чуй до чеського командуючого генерала Дзюри*, – і, звичайно, такого, щоб знався на радіосправі.

– Приймаю це як наказ, – відповів той і підкликав Швейка.

– Швейк, негайно рушайте до ударної танкової колони. На вас покладається завдання підтримувати радіозв'язок з чеськими моточастинами.

– Насмілюсь доповісти... – почав був той.

– Би чули наказ?

– Насмілюсь доповісти, чув, – відкозиряв бравий солдат, позбавлений можливости пояснити, що в радіо він розбирається не ліпше, ніж у собаках, якими він у свій час торгував. Та наказ є наказ, і Швейк помчав на мотоциклі до танкової колони.

– Оце громило! – захоплено вигукнув Швейк, залазячи в головний танк. – Коли я ще служив в армії цісаря Франца-Йосипа...

– Сідайте біля рації і припиніть балачки, – перебив його командир і дав наказ рушати.

Швейк з цікавістю оглянув усі танкові нутрощі і навіть дещо помацав. Потім йому забажалося курити і він скрутив «козячу ніжку» завтовшки з чеську сосиску, але тільки засмалив, як йому її вибили з рук.

– Ви що? не бачите? – і вказали рукою на купу снарядів.

– Дурниці, – образився Швейк, – я навіть на динаміті курив, а то... Коли я служив у запасному полку...

– Рація, рація! – закричав командир.

Швейк натяг навушники і повернув тумблер – далі цього його знання радіосправи не сягали. У навушниках щось заскреготіло і чийсь голос скомандував: квадрат двадцять!

– Наказано квадрат двадцять! – крикнув Швейк у мікрофон.

– Єсть квадрат двадцять! – відгукнувся командир.

Мотори заревіли ще дужче, і танк поскакав через ями і рови. На КП генерали стурбовано стежили за безладною біганиною танків.

– Чому група повернула на південь? – не опускаючи бінокля, спитав маршал Чуй. – Негайно спрямуйте колону на об'єкт п'ятнадцять.

– Незрозуміло, – знизав плечима Спих, – ми дали наказ чеській частині рухатися в квадрат двадцять, а туди пнуться танки. Ах, перунє, Єзус Крістус!.

– Дайте чехам квадрат тридцять, – закричав маршал. – Інакше на них з ходу наскочать танки.

– Наказано квадрат тридцять! – крикнув Швейк.

– Єсть квадрат тридцять! – відгукнувся командир, і вся колона різко повернула на сорок п'ять градусів.

Побачивши цей маневр, на КП розгублено перезирнулися...

– Що ті ідіоти виробляють?! – почервонів з досади маршал і навіть жбурнув бінокль. – Поверніть знову чехів, бо танки зараз їх там усіх почавлять до чортової мами!

– Відвести чехів у квадрат десять! – наказав генерал Дзюр. – Наказано квадрат десять! – крикнув Швейк.

– Єсть квадрат десять! – відгукнувся командир і повів колону просто на КП.

Від цього маневру в генералів очі полізли на лоба. Ще мить і весь штаб з маршалом Чуєм на чолі помчав з КП до найближчого бліндажу. Забувши про животи, міокарди, усякі хвороби, генерали бігли, мов спринтери, стрибаючи через колоди, ями і багна. Закінчивши, нарешті, цей марафонський біг і впірнувши у бліндаж, маршали припали до перископів.

Ударна група перевалила через КП і помчала до Десни.

– Вони пруть просто в річку, – пробурмотів Чуй. – Як ви гадаєте, зможуть танки форсувати Десну в цьому місці?

– Якщо дозволить дно, – відповів Спих. – На жаль, ми тут розвідки не робили, але все ж, на рани Боскі, що повинен означати цей маневр?

– Може, то прояв ініціятиви? – кинув хтось збоку.

Тим часом танки, один за одним, стрибали з крутого берега у воду і зникали...

Маршали прикипіли до перископів.

– Ну? – не витримав хтось.

– Нема. Не вийшли.

Штаб вискочив з бліндажу і помчав до берега.

– Негайно викличте водолазну групу! – кричав до когось, біжучи, маршал Чуй.

Коли всі зупинилися на крутому деснянському березі, навколо панувала тиша. Не чутно було ні гуркоту моторів, ні металевого брязкоту. Десна спокійно несла свої води, лише на поверхні пливли масні плями,

Генерали почухали потилиці.

І раптом унизу, в кущах, залунала чеська пісенька:

Поторґана стодола, слонце в неї светі,

Мувіла мні мамула, же мі не хце меті...

– Швейк! – крикнув здивований Дзюр.

– Так точно! – долинуло знизу. – Йосип Швейк.

– А де ж танки?

– Насмілюсь доповісти, – крикнув бравий солдат, – танки всіна дні, екіпажам капут.

***

Коли Обормоти повернулися з маневрів додому, вони застали Півтораівана в дикому стані: капітан бігав по кімнаті навкарачки, а поруч стрибав гепард, усією своєю поведінкою виявляючи величезне задоволення.

– Не чіпайте мене, я – гепард! – заревів Півтораівана, коли Обормоти запитали його, в чому, власне, справа.

Брати остовпіли. Позадкувавши до дверей, вони прожогом кинулися по лікаря. Лікар запевнив Обормотів, що поки що нічого серйозного нема: пацієнт тимчасово втратив глузд, але це мине.

– Найголовінше, – сказав лікар, – спокій, спокій і спокій. Життя таке тепер нервове, що багато хто втрачає глузд, і ваш знайомий не виняток.

Сколовши капітанові весь зад і прописавши якісь мікстури, лікар пішов, затиснувши в руці солідний гонорар. Біля фіртки він на мить затримався і, обернувшись до Обормотів, сказав:

– Якщо ще хтось із вас позбудеться глузду, прошу покликати мене. Я найкращий діягностик у Тарасівці.

Брати, природньо, запевнили лікаря, що вони матимуть це на увазі.

Лікар не помилився: через кілька днів Півтораівана був на ногах. Проте, довідавшись, що Обормоти брали участь у маневрах, – знову мало не позбувся глузду. Для нього було ясно, з якою метою Обормоти нишком поїхали на ті маневри. Замало того, капітан тепер був цілковито впевнений, що має справу з досвідченими шпигунами, інакше на дідька близнюкам пертися на маневри? А головне – яка спритність! Довідатися про такі секретні речі й хитромудро пропхатися туди, куди жоден смертний не пробереться. Півтораівана спохмурнів. Справа поверталася на зле. Якщо він тільки щось проґавить чи вже проґавив – буде біда.

Обормоти, з простоти своєї, навіть не думали не гадали, в яку вони трапили залежність від Півтораівана і гепарда, двох істот, без яких вони тепер і кроку ступити не могли. Також не думали вони й не гадали, яка небезпека звисла над головою одної з них, а саме гепарда. Екзотична звірюка так заважала капітанові, що він будь-що вирішив її позбутися. Ось чому ми й кажемо, що гепард опинився в небезпеці. Він, як і Обормоти, звісно, нічого не підозрівав. Використавши момент, Півтораівана підсипав гепардові в їжу якогось трунку. Треба собі уявити неприхований розпач близнюків, коли їх улюблений гепардик одного разу розтягнувся долі, збираючись віддати кінці. Обормоти здійняли тривогу і негайно викликали з міста швидку ветеринарну допомогу, і не тільки викликали, а і помчали услід за гепардиком до ветлікарні. Півтораівана сидів поруч і лицемірно лив крокодилячі сльози, потай радіючи, що позбувся, нарешті, клятого гепарда. Та радість капітанова була передчасною, бо, чи то отрута виявилася заслабкою, чи лікарева майстерність, а чи просто гепардяча живучість – а тільки того ж дня гепард оклигав, а оклигавши, хитро підморгнув капітанові. Півтораівана мало не луснув з досади. Довелося визнати, що задум провалився. Але найнеприємніше – лікар виявив у гепарда отруту кураре (точнісінько, як по смерти в одного дуже-дуже відповідального товариша)*, а це вже було підозріло. Це пахло злим наміром. Лікар навіть пропонував провести слідство – хто, де і як міг дістати отруту кураре? Півтораівана, однак, сказав, що в цьому він не бачить великої потреби.