– Ще одна каверза. Ще одне чортовиння.

– Але ж це вже не по-марксистськи.

– Зате по-людськи. На чому ми пливемо?

– На «Марії Маґдаліні».

– Ось, ось, на «Марії Маґдаліні»!

– Я хотів сказати: на лайнері...

– Це не змінює сути. Ми, товариші, пливемо на «Марії Маґдаліні», сиріч – на повії*, чорт забирай! Не дивно, що в каюті ми щовечора плаваємо на... я, звичайно, не хочу сказати, що Роза Шаланда повія, але...

– Дійсно – збіг.

– Зведіть усе це докупи: тринадцятки, Марія Маґдаліна, Роза Шаланда...

– Але ж це містика!

– У цьому ще треба розібратися. З точки зору Маркса все зводиться до того, що раніше виникло: річ, чи ідея про річ?

– Ну?

– Безперечно, річ, твердить Маркс. Вона виникає раніше, ніж думка. Ми знаємо, що Роза Шаланда виникла раніше, ніж наша думка про неї. А якщо так, то ми чисті, бо оволоділи Шаландою, не маючи про неї думки.

– Іване! це – геніяльно!

– Чудово!

– Але все ж ми пливемо на повії, чорт забирай! Клята Марія Маґдаліна!

Раптом перед Обормотами з'явилась орангутаняча подоба і проревіла:

– Слухай ти, вишкребку, вже втретє до мого вуха долітає твоя лайка на Маґдаліну. Забери, поганцю, свої слова, бо як турну – на Формозі опинишся*.

Ще не встигли Обормоти як слід відповісти нахабі, як навколо вже з'юрмилися цікаві.

– Не дрейф, бий лівою під дихало!

– Хук, хук, Джек!

Джек Бейсбол був боксером першої кляси, але, мов на гріх, як і всі моряки, страшенно забобонний. Кидати лайку на назву корабля – значило б, на його думку, накликати лиха. Але, як ми знаємо, Обормоти не були забобонні, отже, як кажуть – найшла коса на камінь.

– Сеньйоре, – з гідністю сказав Іван Обормот, – взяти свої слова назад я неспроможний, оскільки це не змінить справи: Маґдаліна була повією, і тут нічого не зробиш...

Ще не встигли розтанути в повітрі останні Обормотові слова, як він вже летів до капітанської рубки.

– Каспіта! – скрикнули Обормоти, кидаючись на боксера.

Проте здоровенний Джек Бейсбол так мотонув одного і другого, що Петро опинився на юті, а Микола – на кормі.

– Каррамба! – ревнули тоді всі троє, і хоч бій був, на думку знавців, нерівний, вирішили битися до загину, але не впасти навколішки.

Узброївшись вогнегасником, Обормоти знову кинулися в атаку і бризнули рідиною просто з очі боксерові. Той заревів, мов бугай, але було вже запізно: Обормоти обсіли Джона і гамселили його досхочу, аж поки відгамселений чемпіон першої кляси не звалився в нокауті, так і не протерши очі. Перемога була повною. Пасажири крикнули «віва!» і кинулися качати Обормотів.

– Хлопчики ви мої, дорогесенькі мої, хоробренькі мої, – пестила Обормотів увечері Роза Шаланда, лежачи між ними гола на ліжку і раз у раз прикладаючи примочки до величезних синіх гуль.

***

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Обормоти прибувають до Одеси і знайомляться з Остапом Бендером та Похмурою Особою

Лайнер «Св. Марія Маґдаліна» могутніми грудьми розтинав води Чорного моря, залишивши позаду тисячі миль Атлантики, Середземне море і Пропонтиду*. Шторми і морська хвороба вже не тривожили пасажирів, і матроси, лаючись, драяли палуби від блювотини.

– Компаньєрос, – сказав Іван Обормот, простягаючи длань удалину, – перед нами Країна Чудес!

Мабуть, так не заревли з радощів Колумбові пройдисвіти, зачувши «земля!», як закалатали серця Обормотів.

– Віва! – крикнули всі троє, коли на синяві неба чітко вирізьбився силует Дюка.

Тільки-но «Св. Марія Маґдаліна» торкнулася пірса, як загриміли оркестри, посипалися квіти, і зведений хор трьох пожежних команд загорлав:

Шаланды, полные кефали,

В Одессу Костя приводил...*

Розчулена Роза Шаланда вигукнула «ой бля!» і, мабуть, знепритомніла б, якби її ґалантно не підтримали Обормоти.

Коли перший вияв почуттів минув, голова одеської мерії (міськради) виліз на автотрибуну – останнє досягнення кмітливости обкомівських та міськрадівських верховод – і, ще раз піднісши схвильовано носовичок до очей, на яких блищали сльози, виголосив коротку вітальну промову про гостинність Країни Чудес і підступи імперіалістів. Черга з тридцяти промовців, що утворилася біля автотрибуни, поступово танула, і за якихось п'ять годин усі промовці, що репрезентували одеські установи, нашвидкуруч прочитавши свої шпарґали, один за одним позникали в натовпі.

У фіналі виступило малятко, яке від імени дитячих садків привітало прибулих з-за океану і навіть прочитало віршик «Я вовком би вигриз бюрократизм»*...

Маляткові довго плескали, а розчулені Обормоти дали йому навіть по шоколадці, вискочивши й собі на трибуну. Поява трьох близнюків, та ще й однаково вбраних, викликала з експансивних одеситів бурю захоплення.

– Братва! диви!

– Один в один, і всі на маму!

– Шьо ти блямби точиш? Папін портрет, точно. У папи в очах троїлося, і ось результат.

– Га, га!

– Жьоря, подержи макінтош, дай робу хоч помацати.

Якийсь байстрюк навіть пустив зайчика в очі Обормотам. Обормоти привітно зробили ручкою і тільки-но почали промову, як шофер, який дуже поспішав на поминки, натиснув стартер автотрибуни, і рев двохсотсильного МАЗа на якийсь час заглушив промовців. Одесити крикнула «ура!» і рушили слідом за автотрибуною з Обормотами на борту.

Оскільки шофер був обкомівський і дисципліну знав, то, щоб часом не зірвати такий важливий захід, як мітинґ, й не дістати прочухана від начальства, їхав на першій швидкості, даючи таким чином виголошувати промову і одночасно виграючи час. Ось чому одесити дістали можливість бачити й чути Обормотів на Дерибасівській, Мерінґа й Молдаванці.

Обормотам упало в вічі, що одесити геть усі шпацірують* у рожевих окулярах. Згодом це вже їх не дивувало. Усі шановні громадяни Країни Чудес носили рожеві окуляри за вказівкою згори. Вони не знімали їх навіть лягаючи спати, щоб бачити рожеві сни.

Від такої сили вражень тієї ночі Обормоти майже не спали. Добравшись до готелю, де для них було заброньовано номер, Обормоти, пробазікавши усю ніч, заснули на якусь годину десь аж над ранком. Перше питання, яке вони собі поставили після сніданку, було: де Роза Шаланда? Під час учорашньої метушні вони десь випустили її з поля зору. Що там не кажи, а молодичка була приємною, опріч того – добре знала Одесу, отож при нагоді могла бути корисною. Ось чому Обормоти кинулися на її розшуки. Але скільки вони не шукали, куди тільки носа не встромляли – Роза Шаланда зникла, мов не було. Вештаючись містом, вони якось забрели до порту і тільки-но розташувалися під тентом якоїсь забігаловки, щоб випити по гальбі пива*, як біля них, чемно попросивши дозволу, сів приємний на вид чолов'яга. Очевидно, він належав до тої категорії людей, які досить швидко контактуються у будь-якому товаристві, тому не минуло й двох хвилин, як незнайомий зумів уже якимось чином приєднатися до бесіди близнюків і навіть скласти собі уяву про їх турботи. Все це, природньо, примусило Обормотів відрекомендуватись незнайомому, і незнайомого – Обормотам.

– Остап Бендер, – скромно відрекомендувався він.

– Той самий? – здивувалися Обормоти.

– Саме він.

– Але ж...

– Не треба, – м'яко перебив їх Бендер, – не треба промов, джентльмени. Я знаю, що ви хочете сказати. Але фінал «Золотого теляти» це, м'яко кажучи, підтасовка фактів. Саме так. Це не остадбендерівський фінал.

Обормоти нашорошили вуха.

– У вашій особі, джентльмени, очевидно, я бачу заморських ділків, тому відкинемо таємниці. Так, дійсно, зірвавши такий куш, я хотів дременути за кордон, але, вчасно схаменувшись, я зробив висновок, що для Бендерів досить місця і тут, від Москви до Владивостока. Якщо сидять Бендери нагорі, то чому б їм не сидіти і внизу? Прошу пробачення, це, здається, трохи пахне політикою, а я людина делікатна і не люблю нею бавитись. Отож залишімо всяку аналітику осторонь. Отже, зробивши такий висновок, я купив собі на Ланжероні дачку типу «фантазія» і не зчувсь, як обріс приятелями від прокурора до обкомівських тузів. Гроші, джентльмени, це той таран, який пробиває стіни найміцнішої фортеці. Тепер я з усіма на «ти» і маю право плескати по плечах, кого хочу. Мотя, коньяк КВ* на мій рахунок... Прошу, джентльмени... Ваше здоров'я!.. Бачите цю штуку, джентльмени?


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: