Остап Бендер дістав з кишені сталінського кителя червону книжечку і підніс догори.

– Ні, ні, не треба промов, джентльмени, і, будь ласка, без овацій. Ця книжечка варта ста томів, як казав наш незабутній вождь*. Це – панцир, всюдихід, самоходка і «Катюша». Так, так! Вступаючи до партії, я мав п'ять найавторитетніших рекомендацій, хоч треба було дві. Я, звичайно, не творю собі жодних ілюзій, і кар'єра мені потрібна до певної межі, не далі. Я, як ви знаєте, великий комбінатор і беру від життя все, що мені в даний момент необхідно. Я не політик, і якщо я зробив цей хід конем, то це питання тактики, а не принципу, як казав вождь. Ваше здоров'я, сеньйори!..

Остап Бендер вихилив фужер і поклав до рота цукерку. Великий комбінатор був величний, як ніколи!

«Ну, – подумали Обормоти, – як же повинна була зміцніти партія, якщо до її лав вступив сам Остап Бендер!»

– Тепер, що стосується Шаланди, яку ви шукаєте, – провадив далі великий комбінатор. – Я не помилюся, коли вам скажу, що ви її більше не побачите.

–???

– Вона, мабуть, уже... – схрестив Бендер чотири пальці.

–???

– Ну, це цілком зрозуміло. Вешталася десь по заграницях хтозна-скільки, де і з ким. П'ятдесят восьма, безперечно.

–???

– Українська п'ятдесят четверта*, – додав великий комбінатор. – Втім, зараз перевіримо. Я маю з Органах декого. Пройдемо до автомата. Правду кажучи, ви мені імпонуєте, і я зроблю для вас цю послугу.

Бендер набрав номер.

– Хеллоу, – постукав він по трубці. – Кокадзе? Це Бендер. Мг. Слухай, кацо, ти випадково не поцупив сьогодні одну сеньйору з «Марії Маґдаліни»? Роза Шаланда. Мг. Так. Зрада батьківщини? Ну-ну. Питань більше немає, будь здоров. Привіт сім'ї.

– Ну, – вийшов з кабіни Бендер, – я так і знав. Зрада. Ну, нічого не зробиш. Паскудна річ. Знайома? Ну, це поправно. Я вам таких красунь дістану, сеньйори, хе-хе-хе! – обцілував кінчики пальців великий комбінатор.

– От, от! – почулося раптом збоку. – Дівчатка, коньяк, тістечка...

Обормоти і Остап Бендер обернулися. Під каштаном, роздратовано копирсаючи палицею землю, стояв похмурий суб’єкт, в солом'яному брилі і ґазетою під пахвою.

– Дівчатка, коньяк... – провадив суб'єкт далі. – Як кому що... а в селах люди скоринки не мають, – вже підвищив він голос.

– Навіщо так похмуро? – відгукнувся великий комбінатор. – Все мине, як з білих яблунь дим* чи, як у тій пісні співається:

Живём мы весело сегодня,

А завтра будет веселей...*

– У Молдавії голод, – блиснув очима похмурий суб'єкт, – а вам жарти.

– Ну, громадянине, – протяг Остап Бендер, – я бачу, у вас нездорові настрої. Язик, знаєте, іноді доводить далі, ніж до Києва. Не звертайте уваги, джентльмени, на прикрі зауваження сторонніх. Навіть сонце вкрите плямами. Поїдемо ліпше до мене на дачу: може, вишкрябаємо якийсь діловий контакт. Ви мені таки здорово імпонуєте.

І великий комбінатор легенько підштовхнув Обормотів до свого ЗІМа*, що стояв осторонь, поблискуючи нікелем і лаком.

– До чого похмура особа, – ще раз обернувся він у бік дивака.

А Похмура Особа, натявши на голову бриля і промимривши щось на взірець «нема правди на світі», почимчикувала вулицею.

***

Особняк Остапа Бендера на Ланжероні був дійсно квазі уна фантазія*. Його збудував кращий архітектор міста, вклавши в споруду весь свій хист і уяву. Оздоблений різнокольоровою керамікою, будиночок кокетливо визирав з-поза дерев невеличкого садка, немов дражнячи перехожих: «а я тут». Крім кількох кімнат, архітектор понапихав безліч якихось закутків, незрозумілих за своїм призначенням, але саме цим і приємних. Все це складало асиметрично дивовижний ансамбль, повний затишку і якоїсь відчужености від життя, так що у кожного, хто сюди потрапляв, виникало бажання плюнути на всю навколишню суєту. Що в якійсь мірі відповідаю настроям великого комбінатора. Однак, урвавши добрий куш від життя, він зовсім не мав наміру зупинитися на досягнутому. Навпаки, чим більше смоктав він з джерела достатку, тим більшу відчував спрагу.

Обормоти тільки язиками поценькали, оглянувши апартаменти остапбендерівського маєтку.

– Колосально! – вигукнули вони, клацнувши фотоапаратами. – Ми опублікуємо серію фото в закордонній пресі на доказ того, чого може досягти звичайний країнчудесівський громадянин у безклясовому суспільстві.

– Сеньйори, не треба овацій, – скромно опустив очі великий комбінатор.

Однак Обормотів охопив такий ентузіязм, що зони умовили господаря особняка сфотографуватися в різних ракурсах: у ліжку, за столом, на ґанку, в садку і навіть у кльозеті. Останнє фото вони гадали опублікувати в американському журналі «Плеб», але потім чомусь роздумали. Таким чином, незабаром у закордонній пресі, а також журналі «Країна Чудес» з'явилася серія кольорових фото в такій послідовности: «Остап Бендер за читанням ґазети "Правда"», «Остап Бендер відпочиває», «Остап Бендер біля свого будинку», «Остап Бендер студіює "Капітал"» (садок). Тут Обормоти, на жаль, трохи покривили душею, бо в руках Бендера був не «Капітал», а «Українські страви», книжка, яку вони йому тицьнули, бажаючи надати знімкові відповідного сюжетного колориту.

– Джентльмени, – сказав по тому великий комбінатор, запрошуючи Обормотів перекусити, – джентльмени, я завжди відчував певний потяг до іноземців, хоча, правду кажучи, за наших умов це не зовсім безпечна річ. Втім, залишімо осторонь політику. Скажемо з точки зору гостинности: я не вважатиму себе обтяженим, якщо сеньйори змінять миршавий готель на «Фантазію». Отже, сеньйори?

– Згода! – крикнули Обормоти і вихилили по чарці.

Після третьої Остап Бендер узяв гітару і приємним баритоном заспівав:

Ізмалечку я був страшна дитина, –

Ні в татка, ані в мамку – ну так що ж?

Таку ж собі обрав я і дружину,

О Жоро, мій потримай макінтош!

Заклала мене раз якась шалава,

Що ніби зграбував я, – ну так що ж?

Прийшли тоді за мною п'ять лягавих.

О Жоро, мій потримай макінтош!

Сиджу тепер в кичмані я любенько,

Мов дідько той, за ґратами, – та й що ж?

Потримай же, о Жоро, мій старенький,

Та все ще елеґантний макінтош!*

Пісеньку Обормоти нагородили оплесками.

Тут вони, до речі, згадали про вантаж, але Бендер заспокоїв їх, сказавши, що в цьому клопоту не буде: вантаж негайно буде доставлений сюди. Втім, коли великий комбінатор подзвонив у порт, усі відчули деяку стурбованість. Справа в тому, що, як на гріх, вантажники застрайкували, і в порту творилося чортзна-що. Це було навіть несподіванкою для Бендера. Він почав дзеленькати по всіх усюдах, і швидко все з'ясувалося. Біля пірса стояв рефрижератор з Ґалардії*, який належалося завантажити маслом і ковбасою. Саме масла і ковбаси давно вже не бачили полиці одеських крамниць. Можливо, ця обставина і викликала серед несвідомих портовиків заворушення, коли раптом прийшло розпорядження відправити до дружньої Ґалардії усяке їстиво. Вважати, однак, це причиною заворушення – таке могло спасти на думку лише громадянам з куцою свідомістю. Справа полягала, насамперед, у недостатній ідеологічній роботі серед портовиків, що пізніше і відзначило бюро обкому партії у своєму рішенні з цього питання, зобов'язавши портову партійну організацію створити серед вантажників двадцять гуртків підвищеного типу з вивчення історії партії.

Але поки там що, а сорок валіз Обормотів сумно лежали в нутрощах «Св. Марії Маґдаліни», і цьому треба було запобігати.

– Який усе ж прояв несвідомости! – украй здивовані цим, не вгамовувалися Обормоти.

– Я вже казав, сеньйори, що й сонце має плями, – вважав за необхідне якось підтримати престиж Країни Чудес великий комбінатор.