Очевидно, він мав рацію, бо того ж дня Обормотів так всебічно вивчали і обнюхували, що вони змушені були надвечір дійсно дзенькнути великому комбінаторові, інакше хтозна чи мали б змогу ми продовжити дальші походеньки трьох Обормотів у Країні Чудес.

В управлінні цікавилися всім: що вони робили до революції, чи співробітничали в білих урядах, де були під час німецької окупації, чи були за кордоном, нарешті – їх походження до десятого коліна включно. Таких питань набралося 366, і на кожне з них Обормоти дали чітку й вичерпну відповідь, скріпивши все це власноручними підписами на сто дванадцятій сторінці анкети. Деякі відповіді викликали, правда, закономірну настороженість працівників міліції. Так, наприклад, оскільки всі троє Обормотів народилися в двадцятому році з інтервалами в п'ять хвилин, абсолютно неможливо було точно встановити, що ж, власне, вони робили в 1917 році, а з політичної точки зору це питання було особливо важливим і вимагало цілковитої ясности. І вже зовсім було паскудно, коли з відповідей Обормотів виявилося, що в сьомому коліні їх предок служив у зрадника українського народу гетьмана Мазепи і навіть заручився з Мазепиною донькою. Ця обставина спонукала декого негайно подзвонити у відповідні органи, і тільки втручання великого комбінатора дало можливість Обормотам цілими і неушкодженими залишити будинок управління.

– Треба ж було вашому прапрапрадідові служити Мазепі, нібито він не міг майнути до Петра, – виговорював їм Остап Бендер, коли всі четверо опинилися на вулиці.

Цей докір шпигнув обормотівські серця: Обормоти відчули пекучий сором за свого украй несвідомого предка, який не розрізнив проґресивного значення діянь царя Петра. Зауваживши їх дещо сумний вигляд, Остап Бендер, щоб піднести Обормотам настрій, затягнув їх до ресторану.

– Тепер, сеньйори, ви справжні громадяни Країни Чудес. Ви маєте прописку, та ще й одеську. Це слід відзначити, – сказав великий комбінатор, ковзнувши поглядом по меню. – Від і до, – провів він пальцем зверху донизу, підкликавши офіціянта.

– Слухаюсь, товаришу Бендер, – шанобливо кивнув той.

Воістину, не було в Одесі людини, котра б не знала в обличчя великого комбінатора! Після історії з пропискою Бендер ще більше зріс в очах Обормотів.

– А ось і наше начальство, – помахав він привітно якомусь товстуну, що саме плив до них. – Найголовніший мент Одеси, якому, власне, джентльмени й зобов’язані пропискою. Це, звичайно, коштуватиме якусь копійчину. Прошу, – підсунув він стілець товстуну, – з вами й сидіти безпечніше, як кажуть: моя милиция меня бережёт*.

Товстун зареготав. Обормоти шанобливо глянули на цю високовідповідальну особу, яка, здавалось, була втіленням політичної і всякої іншої пильности.

«Як він нас... – промайнуло в обормотівських головах. – Яка все ж разюча пильність у Країні Чудес!»

Їм хотілось кинутися до товстуна, стиснути в обіймах, розцілувати і вигукнути: та ми ж свої! свої! – і тільки розуміння ієрархічної дистанції і, деяким чином, нетактовности такого вчинку в залі ресторану спинило Обормотів.

Хоч біля столу вже й крутилося двоє офіціянтів, та, коли зарипів стілець під масивним задом товстуна, принаймні з десятеро їх заметлялося туди й сюди. Вилізла з-за шинквасу товстелезна буфетниця, щоб з'ясувати, чи не потрібно чого з буфету. Навшпиньки підкрався зі щіткою в руці гардеробник змести пилинки на плечах товстуна. Підійшов собі й капельмейстер оркестри, запитати, яке музичне меню було б товаришам більш до вподоби.

Товстун ущипнув за неосяжний зад буфетницю, дотепно кинувши при цьому під загальний сміх, що опріч її двопудового бюста, він нічого б на сьогодні не бажав; гардеробника перший мент Одеси по-товариському поплескав по плечах, а капельмейстерові замовив «Партия – наш рулевой»*. Щоб так шанувати простого поліцейського, хай навіть першого в місті! – такого Обормоти навіть уявити ніколи не могли.

«Таке можливе тільки з Країні Чудес», – з гордістю відзначили Обормоти..

Понапивалися всі тоді таки здорово. Пляшка зміняла пляшку і, задавалося, тому кінця не буде. Потім перший мент заспівав «Ты одессит, Мишка...»* Усі, звичайно, підхопили, навіть оркестранти, буфетниця і гардеробник. Звідкись з'явився з сяючою фізіономією директор ресторану, приєднав і свій фальцет. Не співав тільки великий комбінатор, але й він піддавав гарту, плескаючи в долоні.

Раптом Обормоти побачили високу, елеґантно вбрану, молоду особу жіночої стати, яка щойно ввійшла до залі, недбало кинувши маленький плащик гардеробникові. Їх сп’янілі очі зразу облапили струнку постать красуні, і всі троє облизали язиком пересохлі губи. Це, безперечно, було дещо! Знефарблене пероксидом пишне волосся виграшно відтінювало трохи смагляве обличчя з зеленими, мов у кішки, очима і яскраво-червоно нафарбованими устами. Синій джемпер туго обтягав гострі груди, а коротенька спідничка відкривала стрункі голі ноги. Так, це, безперечно, було дещо! Здається, ще ніколи Обормоти не докладали стількох зусиль, щоб домогтися знайомства з жінкою.

– Тата, – назвала себе нарешті дівчина після трьох обормотівських невдалих атак.

Стіни Ієрихона впали*!

Тепер усі троє закрутилися біля чарівної одеситки, не випускаючи її з поля зору і відкривши вогонь одразу з усіх гармат.

Неприступна на перший погляд, Тата під таким шаленим натиском швидко капітулювала, погодившись навіть на променад. З тої причини Обормоти вирішили змитися, залишивши потай Остапа Бендера, який був дещо зайвий у такій справі. Отже, захопивши в полон дівчину, близнюки тихенько ушилися з ресторану, де все пішло вже догори кандибобером. Тата гукнула таксі, і компанія покотила темними вулицями міста.

– Є пропозиція продовжити! – перейшов у наступ старший Обормот.

— Згода! – крикнули молодші, зрозумівши задум.

— Я проти! – заперечила Тата.

– Відхилено! – загорлали брати і, зупинивши таксі, кинулися до «Гастроному».

– Тепер куди? – спитала дівчина.

— До вас.

– Не вийде.

— Чому?

— П'яні мужики надто нахабні.

— А ми будемо тихенькі-тихенькі!

— Слово?

– Заприсягаємось! – звели очі догори Обормоти.

– Ну дивіться, а то раз-раз, і ваших нєт! – як кажуть в Одесі.

Повилазили десь на околиці міста. Червоний вогник таксі блимнув і зник за поворотом. Навколо стояла таємнича тиша, яку іноді порушували лише хрущі, вдаряючи то одного, то другого по лобі.

– Тс-с! – приклала до уст палець Тата, зупинившись біля маленького будиночка.

Навантажені пляшками і пакетами, Обормоти слухняно дочимчикували за нею темними алеями старого саду. Дівчина відімкнула двері і пропустила гостей. Спалахнуло світло. Від скромно обставленої кімнати повіяло затишком. За мить у келихах запінилося шампанське, і загриміла радіола. Вихилили. Налили знову і знову вихилили.

– Е, ні, так не піде, я не питиму нарівні! – запротестувала Тата. – Ви мужчини, а я дівчина. Крім того, я вже п'яна. Бачите? хилюсь.

– Протест прийнято! – погодились Обормоти. – Ми зробимо вам коктейль з лимонаду і шампанського.

Потай брати молили Бога, щоб дівчина скорше сп'яніла, і тоді... Що – тоді, ніхто з них до ладу не знав, тим більше, що це була країнчудесівська сторона, і хтозна, як тут поводитися з жінками. Принизити ж себе в очах дівчини вони не бажали.

За жартами минав час, а справа не посувалася. Обормоти сиділи, мов на голках, вперше з житті неспроможні собі зарадити. Атмосферу розрядила Тата, і з того все почалося.

– Зіграємо в дурня, – кинула вона колоду карт на стіл.

– На інтерес?

– На роздягання, так цікавіше.

Стасували раз, стасувати вдруге, і якось так уже пішло, що далі краваток Обормотам роздягатися не довелося. Зате бідолашна Тата раз по раз змушена була щось з себе стягати. Мабуть, Обормоти грали напрочуд майстерно, чи просто таланило, бо скоро Тата позбулася останнього атрибуту свого туалету.

– Годі, я втомилась, – кинулася вона на канапу, закривши очі і прийнявши позу, зміст якої сумніву не викликав.