Падеревський приїхав якось у невеличке американське місто. Гуляючи, побачив на одному непоказному будинкові скромну табличку: «Міс Джонс вчить грі на роялі. Урок — один долар». Сама вчителька у цей час виконувала з великими помилками ноктюрн Шопена, Падеревський завітав до неї, мовчки сів за рояль і зіграв ноктюрн.

Коли другого дня Падеревський ще раз зупинився біля знайомого будинку, то побачив велику вивіску:

«Міс Джонс. Учениця великого Падеревського. Урок — п’ять доларів».

— Ноаоявлений Орфей, — вигукували прихильники Падеревського по його виступі у Варшаві.

— Прошу пробачення, панове, — заперечив піаніст. — Адже між мною і Орфеєм є певна відмінність.

— Яка?

— Орфей розчулив своєю музикою не тільки звірів, але й каміння!

Падеревський одержав запрошення, в якому було сказано:

«…Моя дружина виконав для Вас власні композиції, донька співатиме романсів, а син заграє на скрипці. Після виступів, о десятій годині вечора, розпочнеться банкет».

Падеревський відповів:

«Щиро дякую! Запрошення приймаю. Буду рівно о десятій».

Німецький композитор і диригент Ріхард Штраус написав свого часу оригінальний твір — музикальний жарт для оркестру. Зміст жарту полягав у тому, що оркестранти під час виконання по черзі йдуть з естради, залишаючи самого диригента. Під час перебування Р. Штрауса в Карлс-баді (нині — Карлові Вари), який славиться своїми мінеральними водами, місцевий оркестр на честь композитора вирішив виконати названий вище твір.

Коли музиканти стали по черзі залишати естраду, один із слухачів, що сидів поруч композитора, прошепотів йому на вухо;

— Бачите, як діють карлсбадські солі!..

Заповнюючи анкету, яку надіслали в 1933 році з Імперської музикальної паля ти, Рихард Штраус натрапив на таке запитання: «Чим Ви можете ще довести Вашу композиторську спеціальність? Назвіть як порушників двох відомих композиторів. Залишаємо за собою право зажадати авторські рукописи поручників».

Розгніваний Штраус написав: «Моцарт і Вагнер».

Батько Ріхарда Штрауса, відомий свого часу валторніст, сказав молодому диригентові:

— Затямте: ми стежимо, як ви таєте за пульт, як ви одкриваєте партитуру. І не встигли ще ви підняти паличку, як ми вже знаємо, хто тут хазяїн — ви чи ми.

Італійський композитор П'єтро Масканьї сам диригував у Міланському театрі «Ла Скала» на прем'єрі своєї нової опери. Він помітив, що одна його знайома графиня залишила театр після другою акту.

Наступного дня композитор висловив графині своє невдоволення.

— Не ображайтеся, любий Масканьї, - відповіла графиня, — адже я мушу дотримуватися хорошого тону і завжди залишати театр після другого акту! Через деякий час, вона запросила композитора на любительску оперну виставу, де виконувала якусь невеличку партію в останньому акті.

— Ну, як я співала? Скажіть мені одверто свою думку? — звернула ся вона після вистави до Масканьї.

— Я вважаю, що ви зрадили хороший тон, — відказав композитор, — адже вам треба було б піти з театру після другого акту…

Берлінська газета «Біржовий кур'єр» у грудні 1892 року вмістила статтю «Фінанси і мистецтво». В статті писалося, що найбільші прибутки з усіх відомих опор дала одноактівка «Сільська честь», поставлена вперше у травні 1890 року в Римі. Композитор П'єтро Масканьї заробив більше, ніж Моцарт, Вебор і Глюк за все життя. А лібреттист Верга — більше, ніж Гете, Шіллер і Лессінг.

Якось на виконанні симфонічної поеми Клода Добюссі «Море» були присутні автор твору і його співвітчизник композитор Ерік Саті. Коли оркестр зіграв першу частину, названу «На морі від світання до полудня», Дебюссі запитав свого колегу, чи подобається йому музика. Саті, посміхаючись, відновів:

— Десь о пів на одинадцяту було дуже красиво.

Ян Сібеліус влаштував якось сімейну вечірку. Один із запрошених, також композитор, помітив, що більшість гостей — це люди, які не мають жодного відношення до музики, — комерсанти, промисловці, ділки. Він із здивуванням запитав господаря:

— Не розумію, що у вас спільного з ними? Про що ви з цими людьми розмовляєте?

— Звичайно ж про музику, виключно про музику, — відповив Сібеліус. — Бо коли збираються разом мої колеги, єдине, про що точиться розмова, це гроші и знову гроші…

Олександр Костянтинович Глазунов завжди терпляче й уважно вислухував композиторів-початківців. Лише одного разу він не витримав і сказав юнакові, що закидав композитора своїми бездарними опусами:

— Любий, у мене склалося таке враження, ніби вам запропоновано або створювати музику, або йти на шибеницю!

Славетний диригент Артуро Тосканіні мав звичку, розсердивший на репетіції, трощити всі предмети, що потрапняли йому під руки. Якось він кинув на підлогу свій дорогий годинний і розтовк його каблуком. Оркестранти рішили подарувати йому два нових, але дешевих годинники. Тосканіні прийняв подарунок з подякою і незабаром використав його… «за призначенням».

Перебуваючи в Америці, Артуро Тосканіиі диригував у Нью-Йорку. Якось він зробив зауваження співачці, що виступала з оркестром.

— Я ж велика артистка, — розсердилась дама. — Чи знаєте ви це?

Тосканіні шанобливо відповів:

— Не турбуйтесь, я нікому про це не скажу.

На репетиціях Тосканіні дуже дратувався. Одного разу він диригував симфонією, в якій арфіст повинен був один-єдиний раз взяти одну-єдину ноту, і арфіст ухистився сфальшивити. Тосканіні вирішив повторити всю симфонію, а коли дійшла черга вступити арфі, музикант знову спіткнувся. Розгніваний Тоеканіні залишив приміщення.

Увечері відбувся концерт. Арфіст-невдаха, зайнявши своє місце в оркестрі, почав знімати з арфи футляр, і яким було його здивування, коли він помітив, що на арфі обірвано всі струни, за винятком однієї — потрібної!..

Артуро Тоеканіні та П'етро Масканьї (автора опери «Сільська честь») запросили взяти участь у великому музичному фестивалі, присвяченому пам’яті Д. Верді.

Масканьї страшенно заздрив славі Тосканіні і тому прийняв запрошення в умовою, що він одержить гонорар більший, ніж Тосканіні.

— Хоч на одну ліру, — наполягав Масканьї.

Фестивальний комітет погодився. Отримуючи гоноpap, Масканьї дуже здивувався, колі побачив, що йому дісталась лише… одна ліра. Тосканіні диригував безкоштовно.