— Шо ж ти накоїв? — вийшовши з-за дальнього дерева, спитала струнка зеленоока дівчинка з невеликим арбалетом напоготові. Тятива була натягнута, а в ложі червоніло оперення короткої стріли, блискуче жало якої дивилося Лисому прямо в очі.

«Ти можеш зустріти багато небезпек, з якими добре знайомий, — казав йому перед подорожжю старий Інженер. — Може статися так, що все небезпечне з сущого в довколишньому лісі стане на твоєму шляху. Ти знаєш як поводитися. Ти мусиш подолати ці перешкоди. І ніхто тобі не допоможе».

Усе це не лякало Лисого. Він добре знав ліс, не раз ночував у лісі далеко від села — сам-один. Ніхто не знав ліс так, як знав він. Тому й обрав Інженер саме його, незважаючи на вік.

«Але що далі ти віддалятимешся від свого села, — вів далі Інженер, — то несподіванішими ставатимуть небезпеки. Ні я, ні хто інший не знає, що на тебе чекає там. Може статися так, що істоти, добре відомі й не страшні тобі, виявляться в дальніх лісах хижими й підступними. — Інженер замовк і довго м'яв своє жовте вухо, ніби намагався зібгати вушну раковину й сховати її в самому вусі. — Якби ж знаття, якби ж знаття… — Таким невпевненим і мало не розгубленим Лисий ніколи його ще не бачив. — Можуть зустрітися вовкулаки, мавки, лішаки, — я розповідав тобі про них. Не знаю, чи зможеш ти їх розпізнати, не розгубитися. Дуже сподіваюся, що зможеш. Будь дуже обережний. Завжди, щокроку. Не поспішай, не роби нерозважливих рухів. Ти все це знаєш…»

Лисому запам'ятався навіть не так цей розпачливий голос, яким звертався до нього Інженер, не так навіть ці слова — зрештою, нічого нового для хлопчика в них не було; старий просто мав усе повторити, щоб хлопчик іще дужче відчув відповідальність, яка лягла на нього. Найгостріше запам'ятався чомусь сторожовий пацюк Інженера Ряха, який лежав біля ніг старого, поклавши свій сумний писок на жилаву ступню. Незвичним у поведінці Ряхи було те, що він не дослухався й не рипався, а мовчки й дуже сумно дивився на Лисого, скосивши маленькі чорні оченята. Від того безнадійного погляду хлопцеві зробилося ще моторошніше, ніж від слів Інженера.

— Але найстрашніше, що може з тобою статися, це зустріч з людиною. Десятою стежкою обходь людей. Не наближайся, не розмовляй, ні про що не проси. Навіть води, якщо помиратимеш від спраги. Раптом з-під землі перед тобою виникне людина й запитає, чи не голодний ти, — не відповідай, тікай чимдуж світ за очі.

Це також було цілком зрозуміле застереження. Лисий ніколи не бачив жодної людини, крім своїх односельців, але дехто з них казав, що за далекими галявинами є й інші села і там живуть інші люди. То все люди страшні, які винні в усьому.

У чому саме вони винні, Лисий не знав. Але він вірив, що справді колись — за дідів-прадідів — життя було іншим. А раз так, то хтось же винен у тому, що зараз воно не таке!

Втім, тоді він не сприймав занадто серйозно такої небезпеки. Доросла людина — навіть якщо їй всього дванадцять років — не може по-справжньому боятися того, чого вона ніколи не бачила.

Тепер перед ним стояла чужа людина. Вона врятувала Лисому життя. Вона була дуже гарна — рудоволоса й зеленоока, з різко окресленими пухкими губами й гладенькими впалими щоками, у неї були тонкі й довгі пальці…

Один із них лежав на гачку арбалета. І найменшого поруху було достатньо, щоб червоне оперення зірвалося з місця й блискуче жало впилося Лисому межи очі. Він не міг обійти її десятою стежкою, не міг утекти світ за очі. Міг лише не відповідати на запитання, до того ж він не зовсім до ладу зрозумів його. Але не заговорити з цією чужою людиною він не міг — сам не знав чому.

— Хто ти? — Лисий все ж таки не відповів на її запитання.

— Я Леля, — відповіла дівчина. — Вартова.

Ім'я було дивовижно безглуздим, Лисий навіть запідозрив на мить, чи не мавка вона. Але ні — трава під її ногами лягала на землю — там, де вона ступала, вийшовши з-за дерева, лишилися виразні сліди.

— І що ж ти охороняєш?

Тепер Леля не відповіла на запитання Лисого.

— А ти хто? — спитала вона.

— Я Лисий, — помовчавши, відповів хлопчик, подумки останніми словами кленучи свою необачність і безвихідь становища.

— Це я й сама бачу, — кутики уст Лелі підскочили вгору. — Як тебе звуць? І шо ти тут робиш? Ци ти хоч відаєш, шо накоїв? Уявляєш, скільки їх зараз повиростає? Добре хоч у цебе є меч. Пайшли хуткіш повирубуємо.

На щастя, вона не чекала відповіді на свої численні запитання. Але, на біду, дії її були не такими мирними, як слова. Ніби між іншим Леля наблизилася до Лисого, нахилилася й лівою рукою потяглася до шаблі. При тому вона необачно опустила арбалет, тож Лисий миттєво схопив її за праву руку й різко рвонув на себе. Дзенькнула стріла, по саме пір'я ввійшовши в землю, а Леля перелетіла через Лисого й покотилася по траві, випустивши арбалет із руки.

Вона тут же підхопилася на ноги, але було пізно. Хлопець уже стояв з незарядженим арбалетом у руці, спрямувавши на дівчинку вістря своєї шаблі, зеленої від розрубаної перед тим їдючої жаби. Що робити далі, він не знав. Дівчина також. Широко розкритими очима вона здивовано витріщилася на Лисого.

А потім зненацька усміхнулася.

— Я хоціла зрубати, — вона вказала очима на щось за хлопцевою спиною.

Він мимохіть озирнувся й тут же полетів на траву. Шаблю він не випустив, але арбалет знову був у руках у Лелі. Поки він підводився, вона миттєвими рухами вихопила з-за плеча стрілу й напнула тятиву.

Але це вже не так злякало Лисого, як те, що він побачив, коли озирався. На місці їдючої жаби, що на його очах почала проростати, нічого не було, тільки з-під землі повільно вигвинчувався ніжно-зелений пагін з крихітним листочком на вершечку.

Забувши про заряджений арбалет, Лисий кинувся до пагона й одним махом зрубав його. Леля витягла з землі стрілу, втрачену під час сутички, й, затиснувши в кулаці за оперення, простромила маленький листочок, який одразу пожух. Арбалет її весь цей час дивився на хлопця.

— Вони що, всі попроростали? — спитав Лисий, і без того, власне, знаючи відповідь. Лиш промовивши запитання, він одразу пошкодував про те. Це не було проханням, але вийшло так, ніби він сам знову розпочав розмову з чужинкою.

— Так, коли гине материнка, всі її охоронці проростаюць і самі стаюць материнками.

Дівчинка пильно роздивлялася навколо, намагаючись триматися подалі від шаблі. Вони повільно рушили тим самим маршрутом, яким хлопчик тікав від жаб, пильно вдивляючись у траву перед собою.

— Охоронці? — мимоволі перепитав Лисий.

— Листочки — вони ж її охороняюць.

— Від кого?

— Ну, від тебе, наприклад.

— Та вони мене мало не вбили! Я й гадки не мав чіпати той кущ.

— Звідки ж їй було відаць, — усміхнулася Леля. — Ти так довго витріщався на неї з-за дерева…

— Чекай, — раптом збагнув він. — Ти що, від самого початку стежила за мною?

— Звісно. Це ж моя робота. Я вартова.

— То ти… — у нього запаморочилося в голові. — Ти охороняла цю погань?

— Ну, не тебе ж…

Лисий зрозумів, що з нього глузують, і роздратовано замовк. Зрештою, так було краще, бо вони тут же побачили перший паросток, на якому вже було двійко величеньких листочків. При наближенні дітей пагін почав розгойдуватися й стискуватися в пружину. Хлопець кинувся до нього й змахнув шаблею. Пагін упав на траву, але в останню мить від нього встиг відділитися листок. Тієї ж хвилі повз його ногу просвистіла стріла й пришила жабу до землі.

— Ти більше так хутко не скачи, — промовила Леля. — Я ж могла тебе пораниць…

Лисий ще більше роздратувався. Зрештою, ким вона себе вважає — робити йому зауваження. Йому! Хто вона така!

А й справді — хто вона така? Відчувається, що ліс вона добре знає, спритна, дуже добре стріляє — не гірше, ніж Гостроокий. Тільки той стріляє з лука. Арбалетів у них немає. Лисий взагалі б не зрозумів, що то за штука у неї, якби Інженер не малював йому різних видів зброї…