«Добрий світе! Що ж я тут роблю! — мов блискавкою, спалахнуло в голові. — Я ж гаю час. Уже вечір. Вона вартова, то хай сама й вартує свої жаборозплідники».

Але хто ж вона така? Ліс знає непогано. Але часом говорить такі дурниці! І робить…

— Слухай, — раптом Леля порушила мовчанку. — Як усе ж таки твоє ім'я? І звідки ти тут узявся? Я дивлюся, ти добре обходисся в лісі. Але таких простих речей не відаєш…

— Ну, все. — Лисий вибухнув. — Ніколи мені тут з тобою теревені розводити. Ти вартова, то й вартуй сама. А я маю інші справи. Прощавай.

— Куди ти? — схоже, Леля не чекала такого повороту.

— Не закудикуй! — Лисий відчув, що його рішучість почала танути. — Я тобі сильно потрібен?

— Просто вже вечір… Сама я до ночі не встигну впоратися. А вранці хтось може натрапиць на нові материнки. Ніхто ж не відає, що ти їх так розплодив по лісу…

Отже, вона тут справді не одна. В її селі багато мисливців… Лисий вагався. Залишатися не можна. Але й залишати її одну… Зрештою, вона йому врятувала життя. Могла, щоправда, й не доводити до цього. Могла попередити ще до того, як жаби почали зістрибувати з куща.

Лисому макітрилося в голові. Треба йти…

— Гаразд, давай швиденько закінчимо, і я піду. Тільки більше не стріляй по мені.

— То не підставляйся.

«Замість „дякую“, — подумки обурився хлопець. — Ніколи не одружуся».

Вони покінчили з материнками, коли вже западали сутінки. Наприкінці напруженої і такої небезпечної роботи Леля знову здивувала Лисого: вона не дозволила рубати пагін. А то вже була ціла гілляка, вкрита листям. Понад те, поруч із нею вже сиділа жаба. Леля не дозволила навіть наблизитися до куща. Вона лиш надрізала репану кору великого дерева, що росло неподалік.

Лисий не сперечався. Він раптом відчув, що смертельно втомився. Від самого світання хлопець був на ногах. Ніби на підтвердження, підступила легка нудота — Лисий згадав, що зранку нічого не їв. Шукати нічліг усе одно треба десь подалі звідси. По-перше, поруч із їдючими жабами добре не виспишся. По-друге, зарубки. Вона їх зробила, звісно, для того, щоб ніхто з села не натрапив випадково на жаб. Це зрозуміло. Отже, село десь недалеко. Одного чужинця на день — також достатньо. А Леля, напевне, зараз спробує заманити його до свого села.

— Ходімо поїмо, — тут же промовила вона, ніби прочитала його думки.

— Не голодний, — без приязні й вдячності в голосі відповів Лисий.

— Як хочеш, — Леля зневажливо стенула плечима.

Вона повільно рушила назад до галявини, пильно вдивляючись собі під ноги. Якби дівчинка пішла до села, то йшла б швидше, хоч і не набагато, щоб дати йому можливість піти за нею. Лисий уже було вирішив забиратися геть, але ще затримався й стежив за дівчинкою. Ось вона нахилилася, щось підняла з трави, роздивилася й відкусила.

Швидко сутеніло, тож хлопцеві не видно було, що саме вона їсть. Він напевне знав, що нічого їстівного там не може бути. Але голод і цікавість взяли своє.

— Уже визріли. Хочеш? — Леля, жуючи, подала йому арбалетну стрілу з чимось рожевим, настромленим на неї.

Лисий мимоволі підійшов. Він уже навіть простяг руку, але враз гидливо відсмикнув її. На стрілі були… рештки вбитого Лелею їдючого жабеняти. Зараз вони справді нагадували якийсь спілий фрукт, але все одно зрозуміло, що це та сама жаба, тільки дуже рожева на колір.

— Ти… ви це їсте?

Леля, безперечно це їла. Тож запитання було досить безглузде, але ні на що розумніше Лисий не спромігся.

Дівчинка розсміялася:

— Ти як з неба впав. Звичайно, їм. Їх усі їдяць. Слухай, звідки ти справді? Бери скуштуй!

Навіть дивитися на цю їжу було гидко. Однак це була можливість не відповідати на запитання про те, звідки він; до того ж Леля з таким задоволенням жувала, що Лисий наважився.

На смак це чимось нагадувало сушені абрикоси, тільки ще твердіше — треба було добре жувати.

— Молодзенький, — задоволено промовила дівчинка. — Ходімо на галявину, там є більший.

Лисий пішов слідом за нею.

Над галявиною висіла хмарка світляків. Їхнє мерехтіння було ще млявим, але ніч стрімко наближалася. Лисий нарвав жмут трави і з-за дерева, не виходячи на відкритий простір, сильно підкинув його вгору. Світляки хижо кинулися до травинок, однак тут же втратили до них інтерес і знову розосередилися й злетіли вище. Леля пронизливо запищала, імітуючи голос кажана. У неї дуже схоже вийшло, аж світляки хлюпнули під дерева на дальному узліссі й зачаїлися. Вискаючи через кожні два кроки, дівчинка підбігла до червоноперої стріли, витягла її разом з дозрілою жабою з землі й, так само попискуючи, бігом повернулася до Лисого.

Ця жаба була м'якішою і соковитішою, однак жувати все одно довелося досить довго. Це позбавляло необхідності розмовляти. Лисий наполегливо роззирався, намагаючись придумати, де б його знайти безпечне місце для нічлігу. Але що довше думав, то певніше переконувався, що треба йти геть звідси, подалі від чужого села. Леля вдома неодмінно розповість про нього, тож цілком ймовірно, що дорослі вже вночі можуть податися на пошуки. Він для них такий самий чужий, як і вони для нього. Леля обов'язково розкаже, що він здалеку — це вона вже точно зрозуміла. Що йому тут потрібно, що він вивідує? — шукатимуть напевне.

Жаба виявилася не лише смачною, а й поживною. «Так от чому вона не знищила останній кущ», — подумав Лисий.

— Куди ти цапер? — Леля заговорила першою.

Лисий помовчав, сподіваючись, що вона почне ще щось питати, і тоді можна буде не відповідати не лише на це запитання, а й на всі наступні.

Вона неправильно зрозуміла його мовчання й додала:

— Ти не думай, я не закудикую. Просто зараз ходиць уже небезпечно. Якшо хочеш, можеш заночуваць в нашій вьосці.

— У вашій… що?

— Вьоска — ну, де я живу, де всі наші живуць.

Мабуть, так вони називають своє село, подумав Лисий. А ми ніяк не називаємо — село та й село.

— Чого я у вас не бачив! — буркнув хлопець навмисне грубо, щоб відбити в неї бажання знову його запрошувати.

Леля засміялася. Сміх у неї був дзвінкий і заливистий.

— От ти смішний! Чого ти соромисся!

Вона знову неправильно його зрозуміла, і це якраз Лисому сподобалося. Хай собі думає, що він соромиться.

— Прощавай, — кинув він їй, розвернувся й беззвучно розтанув у темряві.

— Як тебе звуць? — долинув до нього дзвінкий голос.

— Лисий! — ніби зовсім здалеку відгукнувся він.

Леля теж уміла ходити беззвучно. Якби не червоне оперення стріл, що визирало з дерев'яного колчана за її спиною, Лисий, мабуть, загубив би її. А піти звідси, не розвідавши де її Вьоска, — треба ж придумати таку безглузду назву! — хлопець не міг.

У лісі прокидалися нічні звуки. Десь позаду свиснув кажан, пугукнув пугач і замовк. Потім він забив крилами, і тут же нажахано пропищала миша. І теж замовкла. Далеко на півдні залопотіли порожні дерева, загули. Це погано. Доведеться їх обходити, а це час.

Леля вела його просто на захід. Вона не зупинялася, йшла майже прямо, тільки одного разу зробила півколо трохи на південь — вона знала ці місця, мабуть, прямо йти було небезпечно.

Хлопець геть вибився з сил. Позаду важкий день, та ще й іти назирці завжди значно важче, ніж просто рухатися вперед. Десь зовсім поруч засичала нічна гадюка. Але вона була не на шляху Лисого, тому він навіть не стишив ходи.

Попереду між деревами потрохи просвітлювалося. Він підійшов до величезної галявини, залитої місячним світлом. Лелю тепер було добре видно — вона простувала до купки невисоких хаток, складених, як і в їхньому селі, з колод. Лисий причаївся в тіні крислатого дуба. Найспокійніше й найдобріше дерево. Ніякої несподіванки від нього можна не чекати. Хлопчик завмер і на якийсь час втратив Лелю з поля зору. Його тепер цікавило інше: де охоронці? Хоч скільки він вдивлявся в вулиці, ніяк не міг вловити бодай якийсь рух, бодай відблиск світла. Вікна були темні, здавалося, що в селі немає жодної живої душі. Він пошукав поглядом Лелю і не знайшов її.