Чого Лисий ніколи не міг терпіти, так це дівчачих сліз. Однак тут він зрозумів, що чіпати її не слід і втішати не слід. Треба почекати.

Коли Леля перестала плакати, вона витерла очі й роззирнулася. Лисого поруч не було.

— І не треба, — твердо сказала вона. — Самі впораємося.

Але тут же зрозуміла, що разом з ним пропав і колчан противовкулачних стріл; вона знову заплакала — тепер уже розпачливо. Вона була зовсім одна. Нікого в цілім світі. Тільки… Але від нього чекати допомоги не доводилося. Навпаки — його треба рятувати. Леля рвучко підвелася на ноги. Сльози самі висохли. У неї був арбалет, колчан стріл і важкий палаш. Дівчинка кілька разів змахнула ним. Посріблене лезо зі свистом розрізало повітря. Палаш був важкий. Вона розуміла, що довго махати ним не зможе.

— Скільки зможу, — промовила до себе, звичним рухом вклала зброю в заплечні піхви й рішуче закрокувала на південь витолоченим шляхом.

— Гей, зачекай, — долинуло з-за спини.

Леля зупинилася, не повертаючи голови.

— На ось, підкріпися, — Лисий простягнув їй повну пригорщу свіжозірваних суниць.

— Дзякую, — відповіла вона, підставляючи складені кошиком долоні.

«Це вперше вона мені подякувала, — подумав хлопчик. — Та й то зі своїм дзеньком». Він і раніше здогадувався, що чужі люди повинні бути не такими, як його односельці. Але що вони так по-чудернацькому балакають, йому й на думку не спадало.

— Ну що, пайшли? — передражнив він.

Леля вперше за півдоби усміхнулася.

Суниці, звісно, не вгамували голоду, але нічого іншого поблизу вовкулачого сліду не було. Та й не могло бути. Воно й добре. З голодом іще можна боротися.

Важче було боротися з сонцем. Воно тепер світило прямо їм в очі, їдке й пекуче. З-під крис капелюха цівочками лоскотно стікав піт, сорочка липла до спини, а в роті навпаки — пересохло.

— Чому ти повернувся? — несподівано спитала Леля.

— Нам по дорозі, — після недовгої паузи відповів Лисий.

— Навіщо тобі в Руїну?

Цього разу хлопець вирішив не піддаватися.

— Це твоєї сестри — суничка?

— Брата.

— Скільки йому?

— Вісім.

— Він сам був дома?

— З бацьками.

Лисий боявся на неї подивитися. Сам він мами майже не пам'ятав. А коли батько не повернувся з полювання, Лисому також було вісім років.

— Як його звуть, — спитав він.

— Івась.

Івась. Зроду не чув таких імен. Леля, Івась…

— А як твоє справжнє ім'я, — знову спитала Леля.

— Моє справжнє ім'я — Ли-сий, — роздільно вимовив він.

— Можеш просто не відповідаць, якщо не хочеш казаць правду. Це прізвисько, а не ім'я. Таких імен не буває.

— Це таких, як у тебе, не буває, — розлютився Лисий. — Леля! Набір літер без будь-якого значення.

— Набір чого?

Лисий прикусив язика.

— Нічого.

— А шо, у вас усіх звуць так, як тебе?

— Чому так. По-різному звуть. Хіба можна, щоб усіх звали однаково?

— Ясно, що не всіх однаково. Я маю на увазі — ну, там Кривий, Довгорукий?..

«Може, вона хоче вивідати імена моїх односельців?» — подумав Лисий. А навіщо? Тепер, коли вона нікому не може розповісти, навіщо їй щось про мене знати? І взагалі навіщо щось знати, коли немає з ким про це поговорити…

— Послухай, — Леля запнулася, ніби їй незручно було називати його по імені, — я відаю, що ти прийшов здалеку. Йти тобі ше дуже далеко. Ти й так багато часу втратив через мене… Мій брат — то мій брат. Там повинно бути ше десяць дітей. Я тепер нічия. Зможу — визволю їх… Не зможу — то, значиць, так і буде. Я тоді сказала, шо… Словом, ти роби так, як тобі потрібно. Мабуць, твоя справа теж не мала, раз тебе послали в таку дальню путь одного.

— Чому ти вирішила, що мене послали? Може, я сам…

Леля не відповіла. Піт заливав очі, вони немилосердно пекли. Але сонце вже починало хилитися на захід. Ще півгодини, і на них упаде прохолодна тінь від дерев, що по праву руку від вовкулачого сліду. Страшенно хотілося пити. Але сказати про це Лелі він не міг. Вона дівчинка, хай першою попроситься. Хлопець мусить бути витривалішим.

«Я тепер нічия»! Як у неї тільки язик повернувся таке сказати без сліз!

— Навіть якщо тобі вдасться їх звільнити, що ти далі робитимеш? — Лисий одразу пошкодував про запитання, що якось несамохіть злетіло з язика.

Тепер настала черга Лелі не відповідати. Лисий розізлився. Зрештою, він не зобов'язаний…

— І взагалі твій план нікуди не годиться. Диви, скільки їх тут пройшло! Ну, вб'ємо ми чотирьох або й п'ятьох, поки вони вирішать, на кого спершу кинутися. Ти що, палашем від них відіб'єшся? А потім так само кинуться на другого. І дітей не врятуємо, і самі загинемо.

Леля мовчала, і він повернув голову, поглянув на неї. Вона йшла мов уві сні. По щоках текли сльози, очі нічого не бачили. Лисий зрозумів, що просто добиває її, щоразу влучаючи в найболючіше місце. Він замовк.

Слід вовкулаків обтік навколо величезного дуба. Таке дерево вони не лише не могли затоптати, навіть кора не обідрана, тільки подряпана. Леля обійшла його зліва, а Лисий — справа. Коли вони знову зустрілися, хлопчик промовив:

— Послухай, Лелю! Я от думаю. Собаки ж не вміють лазити по деревах. А вовкулаки? Як ти гадаєш?

Дівчинка різко зупинилася. Потім несподівано обхопила Лисого за шию і міцно поцілувала в спітнілу щоку.

— Ти що, здуріла! — сердито кинув він, відчуваючи, як зрадливо червоніє обличчя.

Далеко в ліс вони не заглиблювалися. Вибрали високу пряму сосну, Леля зірвала квітку гнилотника, встромила її в розщелину в стовбурі, і Лисий почав освоювати арбалет. З лука він стріляв непогано — не так добре, як Гостроокий, але досить вправно. Арбалета він тримав у руках вперше. І з'ясувалося, що це не така проста справа. Він випустив цілий колчан червоноперих стріл (чорнопері треба було берегти), поки одна стріла прошила краєчок пелюстки.

— Треба добре впираць приклад у плече, — навчала Леля, — тоді при пострілі арбалет не здригатиметься. І на гачок натискуй плавно, не смикай!

Потім вони довго збирали стріли — одна залетіла аж на вовкулачий слід, а ще одна перелетіла на той бік. Ледве знайшли її — добре, що вирішили стріляти саме червоноперими. Тільки по оперенню й знайшли. Стріла прошила великий терновий кущ і ввіткнулася в землю при самому кореневищі. Не дістати. Довелося рубати кущ.

А це розвага не з приємних. Гілля намагалось ухилитися, вчепитися за штани, подряпати руку, а то й поцілити довгим шипом в око. Лисий геть упрів, а й половини куща не подолав. Леля не хотіла зазубрювати срібло на палаші, тож хлопець дав їй свою шаблю. І відразу зрозумів, що з шаблею вона поводиться ще гірше, ніж він з арбалетом.

— Ти замахуєшся не від плеча, а від ліктя. Так нічого не вийде, — тепер він навчав дівчинку.

Забрав у неї шаблю, показав, як тримати, як розмахуватися, щоб шабля била під коріння — самим краєчком леза.

— Якщо вдарити по гілці самою основою леза, оцією частиною, при руків'ї, гілка напевне встигне впитися в сорочку або — не приведи! — ще й в тіло.

Небезпеку Леля розуміла й сама. Може, тому в неї й виходило так погано. Але вона швидко навчалася, і скоро удар був хоч і не дуже сильним, але точним і вивіреним.

Зрештою Лисий забрав у неї шаблю й закінчив роботу сам.

Потім знову настала черга арбалета, і тут уже Леля відігралася.

— Ти знову смикаєш гачок! У тебе весь арбалет здригаєцця, мов від укусу. Ти ж дивися, тут на волосину зіб'єш приціл, а стріла вже пролітає за цілий крок від дерева.

Потім знову махали шаблею, потім знову арбалет — з різних відстаней. І хоч Лисий в цілому був задоволений своїми успіхами, Леля твердо сказала, що стріляти більше, як з п'ятдесяти кроків йому не варто.

— Тільки стріли розтринькаєш.

Лисий розумів, що вона має рацію, але все одно чути таке прикро. Прикро й те, що так близько підійти до вовкулаків було важко й небезпечно.