Вони витратили чимало часу, але втішали себе тим, що вдень вовкулаки швидше за все сплять, тож відстань між ними не збільшується — дні зараз значно довші, ніж ночі.

Від сосни-мішені йшов схил до яру. Вони вирішили пошукати струмок і наповнити баклажки. Струмок справді був, але пити з нього вони не наважилися. Вода була мутна й відливала чимось металевим. Натомість на гребені яру знайшли невеличке абрикосове дерево, усіяне оранжевими кисличками, які вгамували спрагу. Та й голод разом.

Тоді Леля знову попросила в Лисого шаблю й повирубувала кущики й абрикосові пагони навколо деревця.

— Ти збираєшся сюди повернутися? — здивувався Лисий.

— Мабуць, ні.

— То навіщо ж ти це робиш — як у своєму саду?

Леля розгублено на нього подивилася, ніби не знала, як пояснити свій вчинок.

— А чий же це сад?

— Це не сад, а ліс. Ліс нічий.

— Мій бацько каже, — голос Лелі затремтів, — казав, шо нічийого не буває нічого. Ліс ніколи не стане твоїм, якшо ти його не вважатимеш своїм.

— Може, ти й навколо того жаб'ячого куща все розчистила? — в’їдливо спитав Лисий.

— Ні. — Леля хвильку подумала, а потім розсміялася. — Вони й справді трохи схожі на жаб. Ми їх називаємо стрибунцями. Ні, я не розчищала, а тільки сторожила, шоб стрибунці не розходилися по лісу. Бо тоді вони можуть стати небезпечними для інших.

— Для яких інших?

— Ну, для тебе, наприклад, — вона знову розсміялася, і Лисий також засміявся, хоч це вочевидь був сміх з нього.

— Я досі не чула, як ти смієсся, — промовила Леля. — Це добре, шо ти смієсся. Бо вчора я тебе боялася.

Лисий подумав, що він також учора боявся її, але нізащо в тому не зізнався б уголос.

Дерева обабіч шляху перетворилися вже на суцільну темну стіну, коли вони побачили закінчення вовкулачого сліду. Точніше — його розростання в цілу галявину. Тут вовкулаки провели день. Вони залишили стоянку ще зовсім недавно. Стояв гидотний сморід свіжого посліду. Біліли кістки, на які переслідувачі намагалися не дивитися, навколо їжаками стирчали пообламувані кущі, валялися зім'яті підстилки з зелених соснових гілок. Сосни скрізь були пообчурхувані вище зросту Лисого — як під гребінець. Жодної зламаної гілки або подряпаного стовбура вище цієї мірки. Це дуже втішало — схоже, по деревах вони справді лазити не вміють.

Однак залишатися тут було немислимо, йти далі — небезпечно. Та й сил уже не лишилося. Лисий і Леля обійшли місце привалу й знову натрапили на прямий і безкінечний вовкулачий слід.

За півгодини вирішили зупинитися на нічліг. Вони розрахували, що якщо встануть одразу після півночі, то вдень зможуть наздогнати валку. Саме тоді, коли вовкулаки спатимуть.

Шлях, яким пройшли ці мерзенні тварюки, був дурним і отруєним. Півночі Лисий крутився, бачив уві сні ошкірені ікла й швидкі в'юнкі зарості плюща-кровопивці. Леля також погано спала. Але вона не вертілася, лежала мовчки горілиць і то засинала, то дивилася на зірки. Де ще в лісі побачиш стільки зірок?

Лисий також дивився на зірки. Він дуже любив зоряне небо. В неміряному розсипі зірок існувала якась закономірність — хлопець вірив, що не випадково їх розвіяно так нерівномірно. Назви сузір'їв не мали нічого спільного з їхньою формою, і це також наводило на роздуми про глибоку закономірність і продуманість. Хоча й зрозуміло, що ніяка людська сила не здатна була створити зоряне небо, все ж мудрість його постійно наводила Лисого на роздуми про зумисність і розумну влаштованість.

А ще він шукав свою зірку. Колись мама сказала йому:

— Десь там є й твоя зірка. Тільки котра з них — поки що невідомо.

— А коли стане відомо? — спитав він.

— Не знаю, синочко. Буває, людина й до смерті своєї не довідається, котра зірка — її зірка. — Мама помовчала. — Небагатьом щастить побачити свою зірку. То щасливі люди.

— А я побачу?

Мама знову помовчала, потім відвернулася й відповіла:

— Ти побачиш. Неодмінно побачиш.

Він дивився на небо й намагався зрозуміти, яка з зірок йому найбільше подобається. Подобалися всі.

Зрештою Лисий помітив, що ківш на небі перевернувся, отже, час вирушати. Леля встала тут же, щойно підвівся він. Пожували рештки кисличок і рушили зловісним слідом.

Вони йшли мовчки — напружені й зосереджені. Мабуть, Леля думала про те ж, про що й Лисий — про другу половину сьогоднішнього дня. Про ту другу смердючу й захаращену галявину, до якої їм так не хотілося наближатися. Але й оминути її вони не мали права.

Як вони й сподівалися, про наближення вовкулачого привалу їх попередив сморід. Як і домовлялися, вони розділилися й пішли в обхід галявини. І одразу ж Лисий ледве не наштовхнувся на жаб'ячий кущ — величезний, густий, весь обвішаний крупним листям. Довелося звернути ближче до галявини, ризикуючи наразитися на вовкулачих вартових.

Був ясний день, усе добре видно. Вовкулаки спали покотом, навіть не виставивши вартових. Від їхнього хропіння тремтіло листя на деревах. Було їх не менше трьох десятків. Втім, особливо розглядати й рахувати ніколи. Лисий очима шукав зручне дерево. І дуже швидко знайшов — зовсім близько до галявини. Це був могутній дуб, креслатий і густий. Щоправда, вилізти на нього не так просто. Нижня гілка відділялася від стовбура вище хлопчикового зросту. Він підстрибнув, ухопився за неї, але далі діло не пішло. Вона була занадто товста — майже як його тіло. Лисий кілька разів намагався обхопити її ногами й тоді вилізти на неї, але це не вдавалося.

«Як же там Леля? Чи зможе вона здертися на дерево?»

Лисий висів і повільно ліз по гілці подалі від стовбура, перебираючи руками й ногами. Ось він дістався розгалуження, й пішло легше. Треба тільки дбати про тишу й зброю за плечима. Не вистачало ще розсипати стріли.

Потім він досить довго вибирав собі місце на дереві. Нарешті вибрав — на відстані двох кроків від стовбура, досить високо — не менше двох своїх зростів. Там розходилося зразу три потужні гілки — можна зручно сидіти, і вся галявина як на долоні.

Тепер він міг як слід роздивитися вовкулачу стоянку. Те, що спочатку здалося йому безладом, насправді виявилося досить упорядкованим простором. Величезні потвори, поставою схожі на людей, але з ніг до голови порослі негустим коротким волоссям, що нагадувало вовчу шерсть, спали покотом; їхні тіла утворювали майже правильне кільце. В центрі, зв'язані між собою за руки й ноги, лежали семеро дітлахів приблизно від п'яти до десяти років. Лисий іще раз перелічив. Їх було семеро, а не десятеро, як сподівалася Леля. І найгірше, що один із них — мабуть, найстарший — не спав. Він лежав крайній і пильно дивився на Лисого.

Хоч би він не побудив решту, хоч би не побудив вовкулаків, доки Леля не влаштується на дереві!

Лисий почав шукати Лелю. Це виявилося неважко. Її яскраве руде волосся повільно рухалося в кроні великого дуба, що стояв значно далі від галявини, ніж той, на якому сидів хлопець.

Поруч із собою Лисий помітив невелике дупло в гілці. Дуже доречно. Він обережно витягнув усі противовкулачі стріли й поскладав у дупло. Вони нагадували химерний букет чорних квітів. Стріл було п'ятнадцять. Стільки ж — у Лелі. Стрілець почав рахувати мішені. Коли подібні до людей істоти лежать покотом, та ще й на такій відстані від тебе, це не просте завдання. Лисий кілька разів збився, поки дістав точний і остаточний результат: тридцять двоє вовкулаків. Щоправда, у Лелі ще було кілька червоноперих стріл. Але всім відомо, що вони вовкулаків не беруть.

Ця проста арифметична операція змусила Лисого вкритися липким потом. Отже, справа ще безнадійніша, ніж це здавалося на початку. Ще можна було злізти й тихенько забратися звідси. Чи зможе він подати Лелі беззвучний і зрозумілий сигнал? Він знав, на якому вона дереві, але розгледіти її вже не міг. Чи бачить вона його?

І тут Лисий відчув на собі погляд зв'язаного хлопчика. Йому здалося, що той читає його думки. В погляді малого був такий розпач, здавалося, він зараз завиє. Лисий приклав палець до губів і похитав головою. І малий зрозумів, кивнув у відповідь.