Юний воїн натягнув тятиву, акуратно вклав стрілу й почав вибирати першу жертву. Він придивлявся до тих, хто лежав ближче до нього, справедливо вважаючи, що їм до дуба бігти ближче. Але тут Лисий знову відчув погляд малюка. Той робив якісь незрозумілі жести, махав головою, наче хотів зігнати муху зі щоки. Нарешті до Лисого дійшло, що хлопчик вказує на вовкулаку, який лежав найближче до нього.

Той дебелий — мабуть, найбільший за всіх — вовкулака лежав на спині всередині кільця, трохи окремо від інших. Він лежав горілиць, хропів роззявленим ротом, і Лисому навіть здалося, що він бачить жовті ікла. Втім, то швидше він їх уявляв, бо на такій відстані нічого роздивитися, безперечно, не міг. Під вовкулакою зеленіла ціла перина з соснових гілок, густо засипана листям. Хлопець зрозумів: то був вожак зграї. Лисий кивком подякував малому й почав цілитися туди, де, на його думку, гупало вовкулаче серце. Залишалося чекати Лелиного сигналу.

Вовкулаки — нічні істоти. Писк кажана для них — звична річ. Ніхто й не поворухнувся. Тільки вожак тонко вискнув, коли стріла Лисого ввійшла в його груди. Хлопець нервував, оскільки зовсім близько до вожака лежав малюк. Боячись промахнутися, він взяв трохи нижче й, мабуть, лиш поранив вожака. Той підхопився й тут же знову впав. Зграя звелася на четвереньки, дехто навіть скочив на прямі, всі дивилися на вожака, що з хрипом крутився на своєму ложі. Лисий пустив другу стрілу — в найближчого до нього вовкулаку. Видно, вона втрапила в хребет, бо глибоко не ввійшла, але звірюка завив і схопився за плече сусіди, ввігнав кігті, і той завив також. Зграя дружно підхопила виття, навіть не помітивши, як упали двоє крайніх вовкулаків по другий бік кільця. Від того божевільного хору хлопцеві запаморочилося в голові, насилу опанував себе.

Заряджаючи третю стрілу, Лисий уже знав, що стрілятиме в тварюку з плечем, закривавленим кігтями його родича.

Зграя нарешті помітила стрільця. Нездатні прийняти рішення без команди вожака, вовкулаки завмерли і якусь мить мовчки витріщалися на хлопчика, що сидів на дереві.

Однак тут схибила Леля. Її стріла не вбила, а лише поранила третю жертву. Знову розляглося моторошне виття, зграя хором повернулася до пораненого й не помітила, як у вовкулаки з закривавленим плечем підігнулися ноги і він м'яко повалився на землю.

Дуб, на якому сиділа Леля, був далеко від Лисого. Він зрозумів, що коли зграя кинеться в той бік, він не зможе допомогти. Лисий випустив ще одну стрілу й голосно по-собачому загавкав. То не було свідомим його рішенням — він сам не розумів, чому не закричав по-людськи. Але це спрацювало. В маленьких мізках велетенських вовкулаків стався розлад. Вони дружно повернулися до хлопця, але дивилися не на дерево, а під нього, шукаючи ненависного пса. Ця пауза дала Лисому можливість пустити в ціль іще одну стрілу. Вона стала вирішальною. Зграя кинулася до нього. Коли він перезарядив арбалета, всі вовкулаки, яких іще не вразили стріли, вже зібралися під його дубом.

Лисий розгубився. Просто під ним шаленіла зграя розлючених потвор. Хлопчик переконався, що, незважаючи на відстань, він правильно роздивився ікла в пащі вожака. Ікла були у всіх, ікла були жовті, ікла були страшні. З них скрапувала слина. Вовкулаки гарчали, ревли й намагалися підскочити, щоб схопити ворога. Стрибали вони добре, про це Лисий не подумав. Кігтиста лапа одного з них навіть дряпонула по гілці, на якій сидів хлопець. Стріляти вниз він не міг — стріла вивалилася б із арбалета раніше, ніж він би встиг натиснути на спусковий гачок. І про це він також заздалегідь не подумав.

Один із вовкулаків одержав Лелину стрілу в стегно. Він завив, інстинктивно схопився за неї й рвонув з тіла. Від болю вовкулака повалився на траву й, качаючись намагався вкусити себе за вражене місце. Зграя мить дивилася на нього, а потім кинулася й тут же розшматувала пораненого. Картина була така жахлива, так збентежила Лисого, що він ніяк не скористався з цієї паузи.

Вовкулаки дуже повільно приймали рішення. За відсутності вожака вони були цілісною масою, нездатною мислити. Жоден із них не міг узяти на себе відповідальність.

Лелина стріла влучила в саму гущу вовкулаків і звалила ще одного. Лисий зарядив арбалета, але що робити далі, так і не знав.

І тут подав голос поранений вожак. Він щось заклекотів, загарчав і вказав закривавленим пальцем на зв'язаних дітей. Лисий тут же поцілив його ще однією стрілою, але зграя, підвиваючи, вже кинулася до дітей. Перший із вовкулаків, що біг до дітей, тут же наштовхнувся на Лелину стрілу й покотився. Через нього перечепилося ще двоє, і утворилася куча мала. Лисий також встиг вистрілити ще раз — і знову влучно. Але зграя вже оговталася.

Тоді Лисий знову загавкав. Лунко й заливисто. Мабуть, собаки були особливо ненависні вовкулакам, бо ті, забувши про наказ тепер уже мертвого вожака, знову кинулися до Лисого, а він встиг послати їм назустріч іще одну стрілу, але, на жаль, невдало — влучив тільки у плече одному з вовкулаків.

І знову повторилася та ж історія з пораненим, що й раніше. Він висмикнув з рани стрілу, завив, покотився по траві, а решта тут же на нього накинулася. Цього разу Лисий не гаяв часу і випустив навмання — в купу — ще дві стріли. Дві стріли прилетіло й від Лелі.

Це подіяло. Вовкулаки розбіглися, перезирнулися, і тут народився ще один вожак.

— Гарррграрр! — гаркнув він, вказуючи рукою на Лисого, і зграя радісно кинулася до дуба.

Вони підбігли під самісіньке дерево, вже знаючи, що Лисий у них не стрілятиме. Новий вожак спробував підскочити, але не дістав гілки, завмер на хвилину, а тоді схопив за волосся вовкулаку, що стояв найближче до нього, й штовхнув на землю мордою вперед. Той упав на четвереньки, а вожак вскочив йому на спину, відштовхнувся й підстрибнув. Нижній вовкулака завив і повалився на траву, але вожак встиг кігтями вхопитися за гілку поруч із Лисим. Хлопчик миттю вихопив з-за плеча шаблю й рубонув вожака по пальцях. Той з моторошним завиванням повалився на землю, але знову встав на ноги й витріщився на свою закривавлену кисть без одного пальця.

Зграя дивилася на нього насторожено, повільно оточуючи й гаркаючи. Вожак позадкував, зупинився спиною до стовбура й люто загрозливо загарчав. Решта вовкулаків нерішуче зупинилася. І тут вожак підніс угору й показав усім свою руку. Просто на очах палець відростав знову…

Посріблений палаш лишався у Лелі. Вона сиділа на далекому дереві й не могла нічим зарадити. Та й навряд чи як слід бачила, що діється тут, у Лисого.

Новий палець був зовсім інакшим, відрізнявся від інших — він був білий, чистий. Коли з нього виткнувся такий же білий кіготь, зграя радісно загорлала. Вони вже по-дружньому оточили вожака, ляскали його по плечах, реготали й показували одне одному на вожаків палець. Їх лишалося всього одинадцять, але це знову була зграя. Новий палець нового вожака ніби відродив єдність і могутність, знову згуртував усіх. Найстрашнішим було те, що вони тепер вочевидь не боялися хлопцевої шаблі.

Усвідомлюючи всю безнадійність свого становища, Лисий повільно взяв з дупла стрілу і… Вона була остання.

Лисий у розпачі подивився туди, де сиділа Леля й похолов. Дівчинка злазила з дерева. Якщо вовкулаки її побачать… Що робити? Як відволікти їхню увагу? Жодної ідеї не з’являлося. Безнадійно роззирнувшись, хлопець раптом побачив…

Він навіть не обмірковував, навіть думки не сформував, просто вчепився за перше, що впало в око, як потопальник за соломину.

— Гей ви, собаки обідрані! — голосно крикнув він на вовкулаків. — Ловіть!

І випустив з арбалета стрілу. Реакція у вовкулаків була дуже добра. Вони провели стрілу поглядом і з підвиванням кинулися за нею. Мов собаки, що змагаються — хто першим наздожене кинуту хазяїном палицю.

Леля цього не бачила. Вона вже злізла з дерева й перебіжками, ховаючись за стовбурами, наближалася до купки дітей, які, нажахані, тиснулися одне до одного й намагалися не піддаватися надії.