Ні я, ні мій товариш не проявляли жодної зацікавленості і взагалі ніяк не реагували на потуги смаглявого перуанця. Втім, хлопчина не відступав і, певно, вирішив брати хитрістю.

— А ти звідки, друже? — нахабно спитав він мене, оскільки Ян церемонно відсунувся на інший бік лавки.

Торговець стояв настільки близько, що я просто не міг проігнорувати його питання.

— З України. Soy de Ucrania… [64] — бурчу.

Тут треба сказати, що переважна більшість еквадорців та перуанців нічого не знають про Україну. Не соромлячись, вони зізнаються, що вперше чують таку назву. Досить часто, коли я, відрекомендовуючись, казав «Soy de Ucrania», у відповідь миттєво летіло запитання «Australia? Si, Australia?». [65] При цьому легше було погодитись, аніж пробувати розтлумачити, що ти з України, а не з Австралії. Тому я цілком закономірно очікував, що після моїх слів перуанець зачне уточнювати й перепитувати, що то за королівство таке Ucrania і в якій частині світу воно знаходиться. Втім, на моє велике здивування перуанець багатозначно протягнув:

— А-а-а, — а потім, значуще прицмокнувши, доказав: — Я знаю, Україна, Україна…

Я стрепенувся. Це було доволі несподівано. Якийсь задрипаний незнайомець, звичайнісінький менеджер з продажу екскурсій та туристичних поїздок, раптом став першим чоловіком у Перу, котрий без перепитування абсолютно правильно виговорив назву моєї країни.

Проте це був тільки початок.

— Звідки ти знаєш про Україну? — здивовано спитав я.

— Та в мене є друг з України, — пролепетав чоловічок байдужим голосом, наче говорив про погоду на завтра.

— Справді? — я відразу насторожився і подумав, що це, певно, якийсь «лохотрон».

— Так! — замахав головою перуанець. — Я маю українського друга. Він живе тут, у Трухільйо.

Спочатку я аж щелепу роззявив, але потім хитро всміхнувся і захитав головою з боку в бік. Не повірив. Українець у Трухільйо — такого не може бути! Це наче знайти життя на Марсі. Цього просто не може бути, і все! Я зметикнув, що наполегливий туристичний агент розігрує мене, аби врешті-решт таки впарити свої тури з подвійною накруткою.

Проте я помилявся.

— У Трухільйо? — недовірливо перепитую.

— Ага, у Трухільйо, — підтвердив еквадорець.

— Я тобі не вірю! — випалив я. — Це безглуздя! Нісенітниця! Це просто неможливо.

А потім трапилося щось таке, чого я зовсім не очікував. Перуанець набундючився і проказав, тицяючи пальцем собі за спину:

— Та он же він, сидить на лавочці.

Ось тут я затнувся і глипнув у той бік, куди вказав туристичний агент. На лавці за кілька метрів від нас сиділи два сивочолих дідуся. Не могло бути й сумніву, що торговець показував саме на них.

— Один із них українець? — тихо спитав я.

— Хай западеться піді мною земля, якщо це не так! — палко мовив перуанець. — Той, що ліворуч, приїхав з твоєї Батьківщини, друже.

Я шмигнув носом, піднявся з лави і, все ще маючи на мислі, що мене розігрують, попрямував до старих. Зацікавившись тим, що буде далі, Ян також підвівся і потюпав слідом.

За кілька секунд я спинився перед лавкою і мовчки переминався з ноги на ногу. Старигані зацікавлено звели очі на мене. «Цього просто не може бути», — подумки повторив я і… заговорив до світлоголового дідка з синіми-синіми очима іспанською (я до останнього не міг повірити, що переді мною сидить співвітчизник):

— Я хотів спитати… чи ви бува… ну, я сам, знаєте… — говорив я погано, раз-по-раз затинаючись і перескакуючи на англійську, через хвилювання не міг підібрати належних слів, через що, схоже, старий зовсім не розумів мене.

У цю мить вирішив втрутитися Ян. Чех виявився трохи меткішим від мене і звернувся до дідка російською:

— Гаваріть па-руські?

— Російською? Ні, - відказав посивілий дідуньо відмінною українською з відчутним західним акцентом та ледь помітним нальотом іспанської. — А от українською із задоволенням поговорив би, синку.

Я сторопів так, що у мене аж вуха розклало. Плаза де Армас, Трухільйо, Перу. Задрипане колоніальне містечко посеред перуанської пустелі, в якому про Україну можуть знати лише вчителі географії. І от посеред площі зустрічається старезний дідуньо, який вільно володіє моєю рідною мовою!

— Доброго дня! — викрикнув я на всю плазу. — Я з України! А оце Ян, він із Чехії!

Ми тепло привіталися, міцно потиснувши один одному руки, після чого всілися за одну лавку і почали розказувати один одному свої історії.

Дідуся звали Григорій Самолюк. Нині він називався Ґреґор — на іспанський взірець.

— Ви самі звідки родом? — було першим, що спитав я.

— З Волині, Любомиль, — неквапом відказав старий.

На кілька секунд у мене відібрало мову. Цього просто не могло бути!

— Так я ж із Рівного! Це ж майже поряд!

Дідуньо розтягнув рот у посмішці, кумедно надувши покремсані зморшками щоки. Через це його обличчя набуло якогось дитячого виразу. Я тільки зараз втямив, наскільки він старий, а згодом довідався, що Ґреґор Самолюк розміняв уже дев’ятий десяток.

— Світ тісний, хлопче, світ дуже тісний. Після другої світової війни нас, українців, добряче по ньому розкидало.

А тоді Григорій розказав мені свою історію…

Історія Григорія Самолюка

Як і всіх юнаків, у 1941-му Григорія Самолюка забрали на фронт. У 1942-му, відступаючи разом з радянськими військами, він потрапив у полон і змушений був тривалий час працювати в німецькому концентраційному таборі. Після війни Григорій не захотів повертатись до України. Знаючи про тамтешні порядки, він був упевнений, що після трьох років полону його чекає Сибір, а то й узагалі розстріл. Тому в 1945-му він через знайомих євреїв із Польщі влаштовується на роботу в Італію, де пропрацював три роки. Зрештою у 1948-му Григорій вступає до організації «Червоний хрест», з чиєю допомогою виїжджає на постійне проживання у Перу. «Червоний хрест» оплатив поїздку за океан, а також перші затрати на незнайомій землі.

Після того українець осів на чужині і зайнявся тим, що найкраще вмів, — сільським господарством. Через кілька років він вдало одружився (для світлоокого й русявого європейця у Перу це зовсім не проблема), отримавши у посаг чималий клапоть землі у горах. З роками його багатство росло й примножувалося, в результаті чого Ґреґор Самолюк став одним з найбагатших і найшановніших жителів Трухільйо.

Кілька років тому дружина Григорія померла. Він має троє дітей: двох дочок та сина, щоправда, останній був пілотом пасажирських авіалайнерів і загинув кілька років тому в страхітливій авіакатастрофі. У 2003 році старий прилітав до України і їздив у своє рідне село. Йому навіть вдалося розшукати кількох братів, що лишилися живими. Втім, окрім них ніхто його більше не пам’ятав…

Ми сиділи на лавці, повз нас сновигали перуанці, дехто час від часу вітався з Григорієм і підозріло зиркав у наш бік. Дідок цікавився нинішніми справами й порядками в Україні, хоча більше все таки переповідав історії зі свого життя.

— Свобода — то велике діло для чоловіка, — раз за разом повторював літній українець. — Я, як і багато інших, прибув у Перу в золотий час. Податків майже не було, держава зовсім не втручалась у твої справи, ніхто не питав, звідки ти прийшов і де ти береш гроші. Я швидко зрозумів, що перуанці — то дуже лінивий народ, а тому легко заробляв великі гроші. Вони мають багато землі, а працювати не хочуть. Той, хто хотів і вмів працювати, у ті часи легко ставав мільйонером. Ніхто нікому не заважав і не вчив як жити. Головне — аби людина працювала сумлінно і жила по совісті. У повоєнні часи будь-хто міг приїхати до Перу і почати життя спочатку… маю на увазі щасливе життя. Я взагалі сорок років прожив тут без паспорта і отримав його лиш наприкінці дев’яностих, коли збирався поїхати з візитом на батьківщину.