Через якийсь час Григорій потяг нас із Яном у кафе на центральній вулиці (як він потім повідав — його улюблене), де пригостив нас кавою і познайомив зі своїми друзями: трьома життєрадісними і щасливими дідусями, емігрантами з Австрії, Німеччини та Італії. Всі троє були вже в літах, однак у чудовій формі та з відмінним життєствердним настроєм, який рідко зустрічається у тих, кому за сімдесят. Про себе я назвав їх золотим поколінням.

Ми дуже довго сиділи й розмовляли про всяку всячину. Мене найбільше цікавило, як у таку глушину занесло людей зі здавалося б успішних і благополучних республік. Я ще міг зрозуміти Григорія, котрий, тікаючи від радянського режиму, рятував життя. Однак що робили в Трухільйо німець, австрієць та італієць? Я напряму спитав стареньких, що примусило їх лишитися в Перу.

Відповідь була проста, мов світ.

— Жінки, — прогугнявив австрієць.

— Так, жінки… — підтакнув німець і розреготався. — І ніщо інше.

— У себе на батьківщині я був звичайнісіньким хлопцем, не кращим і не гіршим за інших, — розказував старий австріяк. — Зате коли перебрався в Перу… о-о-о… пацани, тут я став королем! Тут було безліч жінок, які самі кидалися на мене! Спокуса була аж надто великою, — скрушно продовжував він, хоча очі видавали старого і промовисто свідчили, що він не вельми шкодує через те, що та «спокуса була аж надто великою». — Через рік я розлучився з дружиною і вона повернулася в Австрію. А я лишився у Трухільйо і… почав нове життя. Я наче знову став сімнадцятирічним, хлопці! Хоча що вам казати, ви й так усе розумієте. Перу в цьому сенсі — дуже небезпечна країна.

Приблизно через годину, коли ми розпрощалися з Григорієм Самолюком та його компанією, я на власні очі мав змогу переконатися у словах старого австрійця. Щойно я вийшов з кафе на вулицю, як до мене підскочило доладне смагляве дівчисько і скрадливо посміхнулося. Дівуля була такою гарною, що в мене аж в очах помутніло, і я не зразу помітив мікрофон у її руках, а також коротко стриженого опецька поодалік з професійною відеокамерою на плечі. Вона сяк-так пояснила мені, що вона знімає ролик для місцевого телебачення, і все, що від мене вимагається, це сказати на камеру: «Я люблю Трухільйо». Я сказав, що зовсім не заперечую, за умови, що вона потім сфотографується зі мною. Отож, ми швидко порозумілися, і я без запинок прогугнявив крізь закладений ніс на камеру:

— Я люблю Трухільйо! — після чого ми перейшли до фотографування…

Бісова вродливиця тулилася до мене і дозволяла обіймати себе в таких місцях, за які в Україні я вже давно схопив би ляпас або навіть коліном нижче живота. Молода перуанка терлася об мене, водила пальцем по сорочці, а на прощання смачно поцілувала в губи! Поки я очунявся і надумав міцніше схопити її за талію, дівуля випручалася і… пішла. Пішла собі геть, звабливо вихляючи сідничками.

Скажу чесно, у той момент я був готовий взяти приклад з Григорія Самолюка і осісти в Перу назавжди.

Сонячний диск щойно переповз через зеніт. Легенький бриз неквапно розривав тонку плівку високих хмар, оголюючи лазурове небо.

— Аж не віриться, що стільки всього сталося за останній день, — мовив я.

— Знаєш, а у мене теж є своя історія, — таємниче почав Ян.

— Тобто? — зацікавився я.

— Пам’ятаєш, того першого дня, коли ми сиділи на лавці з Григорієм…

— Ну? — нетерпляче підганяв я.

— Поки ви фотографувалися, я запримітив чийсь загублений гаманець, — продовжив чех.

- І що?

— Підняв його і знайшов всередині гроші. Товста пачка перуанських нуебо солів. Але потім я подумав і… вирішив не брати гаманець. Кинув його назад під лаву.

— Хм… — мугикнув я.

— Незабаром гаманець кудись зник, — правив далі мій напарник. — Я не знаю, що з ним трапилось, оскільки ми постійно крутилися коло лавки. Зате на моєму фотоапараті з’явилося ось це.

І Ян показав мені невеликий круглий смайлик жовтого кольору, наклеєний на кришці фотокамери. Я звернув на нього увагу ще вчора, однак подумав, що то Янових рук робота.

— То це не ти його наклеїв?! — здивувався я.

— Ні… - розвів руками чех.

— Дідько, а хто ж тоді?

— Не знаю… Все відбулося якось дивно. На якусь мить я, пригадую, лишив свій фотоапарат на лавці. Затим сфотографував тебе і Григорія на твою камеру і повернувся назад до лави. Я відразу помітив, що гаманця біля лави більше немає. Мій фотоапарат лежав на тому ж місці, де я його залишив, але… на його кришці був наклеєний оцей смайлик.

Я почухав голову. Отож протягом однієї доби я встиг підхопити свинячий грип, зустрітися з вісімдесятирічним співвітчизником посеред крихітного містечка на півночі Перу, потрапити на місцеве трухільське телебачення. Янові хтось підкинув гаманець з грошима, який він не взяв, а потім цей хтось потайки наклеїв жовтий смайлик на фотокамеру.

— Оце-то деньок… — прошамкав я крізь закладений ніс.

— Угу… — прогудів у відповідь мій товариш.

Сонце остаточно вишпорталось з-за обривків плескуватих хмар. Повітря зробилось сухішим, денна задуха цілковито вивітрилась. Пустеля стала схожою на пустелю. Ми трюхикали неширокою брукованою вулицею у напрямку до хостела.

— Ти, мабуть, правильно зробив, що не підняв той гаманець, — буркнув я. — Усе, що чуже або ж дістається задарма, ніколи не приносить добра.

— Я теж так думаю, — відказав Ян, ще раз обдивившись свою камеру. Круглий смайлик як і раніше посміхався з лівого нижнього кута кришки. — Хоча навіть гадки не маю, хто б то міг таке витворити.

— То просто Будда сміється на небесах… — відказав я, роздивляючись пливкий і невиразний диск сонця, що спроквола осідав у океан.

Через той клятий грип, який напхав огидним слизом наші носи й горлянки, мені та чехові довелося скасувати поїздку в Кахамарку.

Загалом кажучи, Кахамарка лежала осторонь нашого основного маршруту. Попри це я страшенно хотів туди поїхати. Якби не інфлюенца і необхідність їхати далі до Ліми, ми б туди обов’язково навідались, оскільки це місце навіки увійшло в історію Американського континенту. По суті, Кахамарка — нічим не примітне провінційне містечко. Одначе саме тут завершилась епоха Імперії Інків. Саме з Кахамаркою пов’язана неймовірна історія про викуп Атауальпи, останнього правителя Інків, яку я просто не можу не переповісти…

Викуп Атауальпи

У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними іспанськими головорізами та відчайдушними забіяками відправився завойовувати Імперію Інків, величезну індіанську державу з розвинутою культурою, незчисленними багатствами та чудовою військовою організацією. На той час Імперія Інків досягла свого максимального розквіту і була найбільшою державою на планеті. Її населення за різними оцінками коливалося від 10 до 12 мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську.

Висадившись у Перу, Пісарро почав просуватись углиб країни. Його загін налічував 67 кавалеристів, озброєних піками та мечами, 157 піхотинців — списоносців та мечників, 20 далекобійних арбалетників, лише 3 солдатів з вогнепальною зброєю і 2 артилерійські гармати…

16 листопада 1532 року після цілого року виснажливих сутичок на побережжі та в перуанських горах Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон останнього інкського імператора Атауальпу. Сталося це в битві під Кахамаркою.

Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свободу. Діставши вуглинку з вогнища, імператор випростався в повен зріст і провів нею горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися.

— Якщо ви звільните мене, — сказав він, — я заповню кімнату золотом аж до цієї межі.

Кімната мала площу 35 квадратних метрів…

Пісарро спочатку не повірив, що Інки зможуть дістати стільки золота. Втім конкістадор схитрував і гарантував полоненому правителю свободу, якщо той виконає свою нечувану обіцянку. Не вагаючись, Атауальпа розіслав в усі кінці Імперії гінців з наказом нести в Кахамарку все золото, яке тільки знайдеться. За віруваннями індійців, Інка, цебто імператор, одночасно вважався сином верховного божества, напівбогом, тому його наказів ніхто не міг ослухатися. Звідусіль до Кахамарки потяглися каравани індійців, навантажених золотими виробами. Вони все прибували й прибували, поволі заповнюючи колишню темницю Атауальпи чудовими витворами з жовтого металу. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть найбагатші європейські королі, не бачили стільки золота одразу!