Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарився розум, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. А втім я розумів, що нічого — абсолютно нічого — не можу вдіяти, адже Дімон, врешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його пертися кудись проти його волі.

Майже годину я скаженів, плюючись прокляттями у густе вариво ночі, поки темрява за вікном не заіскрилась іонами гіркоти та гніву. Затим, знесилений, завалився на ліжко, затиснув голову обома руками і, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламків власних ілюзій та сподівань.

Я сидів на самоті в маленькій квартирці на північній околиці Стокгольма. Моя оселя містилася на нижньому поверсі студентського будиночка з восьми квартир, через що у прочинене вікно безцеремонно вдирались кущі, які розкошували на газоні попід стіною. Я відчував, як з їхніх в’юнких гілок та молодих ніжно-зелених листочків акурат мені на ліжко капав колючий холод. Весняні ночі у Швеції бувають страх якими холодними.

Услід за холодом крізь шибу неквапом вповзало двадцять третє травня.

Я не спав. Мене сіпало чи то від холоду, чи то від розпачу, а може, від того і від іншого водночас, з голови не спливало одне єдине в’їдливе запитання: що мені тепер робити? Я пригадував усе, що сталося після пам’ятного вечора в Gamla stan’і, затим ліз іще глибше, заново проходячи увесь шлях — від самого зародження Мрії аж до теперішнього моменту, і ніяк не міг збагнути, де все пішло наперекіс. А все йшло до того, що від поїздки доведеться відмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання їхати, але не міг наблизитись до Мрії ні на міліметр. Мені було неймовірно важко з цим змиритися, як, певне, важко змирятися з програшем на самому фініші. Проте факт залишався фактом, і я мусив визнати, що Мрія так і лишилась Мрією, кокетливо зіскочивши з моїх колін саме в той момент, коли я, як гадалося, намертво скував її в своїх обіймах.

Думаю, ніхто на моєму місці не вагався б, і навіть охоче затушував би невдачу отим сіреньким «потім», адже причин для відступу, якими можна було обґрунтувати відмову, набралося більш ніж достатньо. Що не кажіть, а пертися самотою на цілий місяць у Мексику, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодної живої душі на цілому материку, яка б переймалася твоєю долею, і що найголовніше — зовсім не знаючи іспанської, не вельми скидалося на розумну ідею. Нормальний, тверезо мислячий Homo Sapiens, добропорядний християнин і справний платник податків нізащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби догодити власній забаганці. Однак на щастя (чи може лихо), на нашій зморщеній планеті ще лишилась зграйка індивідів, затертих між нетрів бетонних джунглів, яким визначення «тверезо мислячий» пасує так само, як епітет «пухнастий сміхотун» пасує алігатору.

І тої холодної весняної ночі я був готовий поповнити їхні лави.

Річ у тім, що на самому початку я випустив один, на перший погляд, нікчемний нюанс моєї куцої біографії. Я — Овен, і характер у мене такий, що з кімнатних рослин у моєму помешканні виживають лише кактуси, та й то по високосних роках. Вам воно може й не цікаво, але цей прозаїчний факт має безпосереднє відношення до нашої історії, тому доведеться його розтлумачити паралельно з грядущими оповідками про Мексику.

Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось при цьому відразу опускає руки, розпускає соплі і відступає, або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як рухнули Єрихонські мури. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, яким чином перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, послідовно і планомірно намагається впоратися з перешкодою. Але є й такі, хто на всі без розбору бар’єри кидається лобовою атакою, вважаючи здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не включили в хіт-парад гріхів у Біблії, і хто на жодній з мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це — Овни, люди вогню, чиї неспокійні душі служать цитаделлю для палаючого Марса, а мізки — вмістилищем навіжених ідей.

Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo Sapiens. Бігме, вони такі ж як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні і щиросердні, а часом криводушні й каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни перестають бути Homo Sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries[20]. У такому стані вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю чи тверезим розумом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власного безрозсудства та гарячковості! Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після чергового щемливого рубця на серці чи після нового, необачно набутого недруга, я обіцяв собі, що наступний раз обов’язково поводитимусь хоч трішечки поміркованіше! Але… ще жодного разу не дотримував обіцянки.

Отже, сидів я самотою у своїй квартирці на півночі Стокгольма, охолоджуючи нерви синюватим нічним повітрям і тремтячи чи то від безсилого шалу та розчарування, чи то від холоду. Якась глизява маса, наче тісто, масною хвилею напливла мені у голову і перемішала там усе сумбурним варивом. Вовкуваті думки аж через вуха випирали.

Я думав про те, що відмова від поїздки у Мексику, як не крути, була би правильним вибором, єдиним можливим правильним рішенням. І чим більше я над усім мізкував, тим більше переконувався, що саме в цьому і полягала проблема, бо це був найлегший вибір, простий і очевидний варіант, своєрідний пакт про капітуляцію, який доля поквапилася підсунути мені після підлого удару.

І тоді я скуйовдив волосся на голові, спересердя смачно сплюнув у кущі за вікном і прийняв доленосне рішення. Прийняв зопалу, згаряча, нічого не зважуючи, не задумуючись про наслідки, в принципі так, як приймав їх усе своє життя. Я підхопився з ліжка, набрав повні легені задубілого шведського повітря і твердо вголос проказав:

— Я їду в Мексику. Крапка.

Колись давно я надибав мудровану писанину якогось зарозумілого психолога стосовно того, що Овнам слід щоразу рахувати до десяти перед тим як ухвалювати рішення. Чи не нахаба, таке писати? Де ж ти бачив, наївний мудрагелю, щоб Овни рахували до десяти перед тим, як почати діяти? Це однаково що примусити волохатого грізлі присилати письмове повідомлення за добу до того, як він збирається когось загризти.

Варто було визначитися з рішенням — і я вмить заспокоївся. Замість бентежного тремтіння тілом прокотилась приємна і тепла дрож, розносячи по кінцівках флюїди впевненості та рішучості. Незважаючи на пізній час, я зручніше всівся на ліжку, сперся спиною об холодну стіну, вмостив на коліна ноутбук і з якимось екзальтованим задоволенням почав підшуковувати квитки за океан.

За відправну точку для подорожі я обрав, безперечно, Стокгольм. Однак зі шведської столиці прямого рейсу до Мехіко не було споконвіків, тому розпочав я з того, що окреслив європейські міста, звідкіля здійснюються дальні трансатлантичні перельоти. Таких виявилось усього п’ять: Лондон («British Airways»), Франкфурт («Lufthansa»), Париж («Air France»), Мадрид («Iberia») та Амстердам («KLM Royal Dutch Airlines»). Лондон відпав одразу, тому що для транзиту через Велику Британію мені потрібна була спеціальна транзитна віза, а це зайва трата часу, грошей та нервів. Ситуація ускладнювалась також і тим, що чимало рейсів мали stopover[21] у Сполучених Штатах, і це мені не підходило по тій же причині, що й Велика Британія: потрібна була віза. Серед тих чотирьох міст, які лишилися, жоден варіант і близько не годився мені за ціною.