— Причому, цій бабці ніхто не казав про те, що я збираюсь у Мексику, — містичним голосом продовжив він. — Чесно, Максе, вона сама подзвонила матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось.

Я мовчав. Усе сказане скидалось на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчазністю, Дімон зібрався на силі й промимрив:

— Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… — я уже знав, що він скаже далі. — Але ти розумієш… я мабуть… хм… не поїду з тобою…

Від невимовної образи на жорстоку витівку, викинуту долею, я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я почув його слова. І тоді зненацька до мене дійшло: Дімон насправді ніколи не збирався їхати у Мексику. Коли я розказував усім про те, що я туди їду, то цілком свідомо робив це для того, аби у випадку непередбачуваних перешкод не відступати від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я говорив «я їду в Мексику», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того мені буде страшенно важко, дивлячись в очі тим самим людям, сказати «я не їду в Мексику» — які б не були прибули причини такої відмови. Я не врахував, що існують інші люди, котрі кидаються словами лише для того, аби козирнути перед ким-небудь і, досягнувши потрібного ефекту, більше не задумуються над тим, що сказане потрібно виконувати. Цебто сказати «їду у Мексику» на публіці цілком достатньо, і після того їхати у Мексику вже зовсім необов’язково.

Я все це розумів, однак це не вирішувало проблеми, а тому продовжував сидіти, неначе Сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвецьку мовчанку, якій сам Сфінкс міг би позаздрити.

— Якби Мігель поїхав з нами, а так…

— То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель?

Коли я заговорив до нього, Дімон, здавалося, аж зрадів, що перед ним не мертвяк.

— Не тільки, Максе. Мексика — це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться…

— Коли щось трапиться, ми будемо разом!

— Я розумію, але…

— Що але?!

— Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо…

Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе.

У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово.

Людям властиво все відкладати на пізніше, мотивуючи це тим, що на носі чигає купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно піклуватися про кар’єру, бігти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. При цьому ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, у кожного в запасі є ціле сонмище чудових задумів стосовно того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити, але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б докінчити проект, або заробити більше грошей, або дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся діловим і націленим на майбутнє, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало і — опа! — виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що увесь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», і що за всі ці роки вам так і не стало снаги зазирнути за ширму і спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя.

Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене.

— Чому ти не сказав раніше?

— Мені шкода, що я підвів тебе, — Дімону справді було ніяково.

— Слухай, Дімон, — почав я, намагаючись надати голосові якомога більш доброзичливого відтінку, хоча як не намагався, однаково скидався на охриплого після грандіозної пиятики тигра. — Ніхто не казав, що це буде легка поїздка з першокласними гідами і п’ятизірковими готелями. Навіть якби ми хотіли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас із тобою Мексика — це пригода, це авантюра з безліччю небезпек, і в той же час це романтика, якої ти не знайдеш більше ніде на планеті! І ця авантюра можлива тільки тоді, коли ми будемо разом! Скільки твоїх друзів побували або хоча б планують поїхати в Мексику? Отож-бо. Це наш шанс розбавити прісне життя чимось справді непересічним і ексцентричним, це нагода виділитись, зробити щось таке, чого не можуть зробити інші, а те, що ми не знаємо мови, тільки додасть пригоді гостроти. Я знаю, що розмови твоєї матері про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють і навіть лякають тебе, але це життя, Дімоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроці, вони для того й існують, аби їх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замість мозку своїми теревенями намагається керувати твоїм життям?! Та що та відьма знає про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона крім торфовищ, косооких зайців і коров’ячого лайна нічого більше не бачила в тій Білорусі! Врешті-решт ти думаєш, мені не лячно пертись в таку далечінь? Але я ні на мить не дозволяю собі засумніватись у тому, що все буде просто чудово!

— Я подумаю, — сухо сказав Дімон, опустивши голову так, що ледве не вперся підборіддям собі у груди. — Я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я передзвоню тобі сьогодні ввечері.

— Даю тобі час до півночі, - холодно просичав я, після чого підвівся і, ледве стримуючи оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував з ненависного кафетерію геть.

По дорозі додому від сильного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя попастись мені на вулиці, але двоє своєчасно дали драпака, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло.

Удома я ледь не гарчав з розпуки, колошматив кулаками стіни і ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку і, здавалося, самим лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів — я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, у якій від мене уже нічого не залежить.

Дімон подзвонив за чверть до одинадцятої. Я з останніх сил погамував себе, ховаючи зрадливо-люте джерґотіння в голосі, і підніс телефон до вуха.

Я знав, що він скаже. Говорити такі речі по телефону завжди легше — не треба дивитися прямо у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим вкотре розписавши усі небезпеки, які можуть трапитись на нашому шляху, і вперто притримуючись своєї історії про ворожку та її пророцтво, через що здавалось, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою.

Я більше не переконував його. Мрія усього життя, яка, здавалося, була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула як тремке марево посеред пустелі. Я задихався від люті і безсилої злості. Але мовчав.

Дімон, очевидячки, теж почував себе незручно. Думаю, не стільки переді мною, скільки перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався, а намірився й мене відрадити від поїздки, аби це виглядало, ніби я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали:

— Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись у ту Мексику? — він трохи помовчав, а після того додав: — Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це…

То стало останньою краплею: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang[19].