А ще я дякував «In Flames». Вони врятували перший день моєї подорожі.
На тому несподівані та цікаві зустрічі не закінчилися.
Мені належало переметнутися з терміналу 2F аеропорту ім. Шарля де Голля в термінал 2E, звідки літали усі дальні міжнародні рейси. Але це тільки на словах так просто, і тільки на папері поміщається в одне речення. Насправді про те, як я блукав головним французьким аеропортом, можна написати окрему книгу. Одначе, кружляючи лабіринтами переходів і чіпляючись за вказівники в галереях, як Тезей чіплявся за нитку Аріадни, я врешті-решт добрався до потрібних воріт.
Перед входом до терміналу 2Е отаборилися кілька здоровенних черг, там гугоніло як у розбурканому вулику: щоб потрапити всередину треба було минути паспортний контроль. У чергах стовбичили чорні, наче шахтарі, що вилазять із забою, африканці, приземисті й веселі китайці, круглолиці та бліді японці, кремезні та світлоокі нащадки норманів, засмаглі й експресивні італійці, флегматичні британці, французи усіх мастей і, звичайно, всюдисущі діти дядьки Сема, які казали [æ:] замість [a: ] і куди лишень могли підкидали у свою говірку паразитичні «you know[41]» та «I mean[42]».
Приміщення терміналу скидалось на здоровенну, трохи приплющену згори трубу, більше кілометра довжиною та метрів сорок у діаметрі. Підлогу застеляв широкий червоний килим з поперечними бордовими смужками; ліворуч від осі «труби» шикувались рядами пухкі червоні крісла, неначе солдати в римському легіоні, а праворуч діамантовим блиском вигравало відполіроване скло вітрин duty-free магазинів. По всій довжині терміналу зяяли велетенські вікна, витягуючись практично під саму стелю, запускаючи всередину немислиму кількість денного світла; між ними там і сям проривались надвір лисніючі металеві хоботи — наче щупальця вони тягнулись до клаповухих і тлустих гігантів-літаків.
Зненацька мою увагу привернув темношкірий чолов’яга. Як і я, він ліниво походжав залою для очікування. Був дещо нижчим за мене, але більш цупким, на собі мав темно-синю, майже чорну спортивну футболку та сині шорти. На його голові куйовдилося коротко стрижене кучеряве волосся, що чимось нагадувало чорну дротяну губку для відмивання сковорідок. Більше я нічого не роздивився, бо він увесь час тримався до мене спиною. А втім саме його спина прикувала мій погляд, позаяк на темному тлі футболки, яка щільно обтягувала дебелий торс, красувався напис великими білими літерами: «Team Klitschko».
Цього разу я не став чекати, поки мене заклинить, як тоді у автобусі з «In Flames». Натомість я хутко обскакав темношкірого з лівого флангу, прокрутився навкруг себе і… опинився він-на-віч з Емануелем Стюартом — колишнім тренером Леннокса Льюїса і теперішнім тренером Володимира Кличка.
— Хей! Хей! — гаркнув я і ледь не застрибав від радощів. Я розкумекав, що доля сьогодні просто сипле подарунками, і що треба хапати все і одразу. — Хе-е-ей! — я підскочив впритул до чорношкірого. — Ви Емануель Стюарт? Правда ж?
Темношкірий тренер спочатку отетеріло втупився в мене, а потім усміхнувся:
— Ну, це я.
На що я випалив:
— А я з України! — я так собі прикинув, що це, либонь, мало все пояснити.
— А-а-а. Розумію, розумію. Ну що, тоді давай знайомитись.
— Максим! Можна просто Макс.
Чолов’яга простягнув мені накачане ручисько, я вчепився в нього і сильно потряс.
— Чого тут вештаєшся? — спитав Стюарт.
— Та я так, — кажу, — лечу в Мексику.
— А я лечу додому, — прогудів тренер.
І тут мене наче ціпком по голові хрьопнули.
— То це ж… це ж учора, — кажу, — було 12 липня, день, коли Володимир мав захищати титул у бою з Тоні Томпсоном! А я, знаєте, ночував в міланському аеропорту…
І прискіпливо глипаю на тренера.
— То ти геть нічого не бачив? — питає він.
— Звісно ні, - кажу. — Де ж я міг його бачити?
Я дійсно не відав нічого про поєдинок, через що навіть трохи побоювався питати про результат (а раптом вчора під завісу дня та мавпа натовкла Володимиру писок?), однак наступна фраза мого співрозмовника миттю розвіяла усі мої страхи.
— Ми задоволені, знаєш, ми дуже задоволені.
Тренер Кличка мав особливу манеру порскати словами крізь приглушену посмішку, так наче розказував потішний анекдот і от-от мав заллятися сміхом.
— Там був нокаут, — продовжив він, не зводячи посмішки з лиця, — знаєш, в одинадцятому раунді. Бій видався важким, але я дуже задоволений. Володя таки всипав йому, знаєш, такого доброго українського прочухана.
…Неповороткий «jumbo jet[43]» вирулював на злітну смугу. Я сидів, притулившись лобом до вікна, і переводив погляд з будівель паризького аеропорту на тонке покривало хмар у вишині, готуючись до першого у своєму житті трансатлантичного перельоту.
Нарешті за ілюмінатором на сірому бетоні майнули широкі повздовжні смуги, що позначали стартову лінію для розгону. Авіалайнер затих, ніби збираючись на силах, а потім різко заревів і понісся уперед. Здавалося, пройшла ціла вічність, поки він, грюкаючи і трясучись як у лихоманці, спрямував носа у височінь. Минуло ще кілька секунд, і двісті тонн алюмінію та сталі, набитих ще двомастами тоннами людей і усілякого дрантя, востаннє здригнулись, відірвались від землі і ледачо подерлися в небо на захід, навздогін сонцю, що не знало хмар.
Я займав місце біля самісінького вікна ближче до задньої частини літака, саме там, звідки виднів крайній двигун. Біля мене сидів молодий відгодований мексиканець, який за дванадцять годин польоту не зронив ні слова. За ним, як я зрозумів, сиділа його подруга, теж мексиканка.
Політ був звичайний: трохи погицав на кріслі під акомпанемент турбулентності, двічі добренько поїв, випив трохи вина (давали на халяву!), подивився три комедії, і все на тому.
На дев’ятій годині ми перетнули Флориду, якраз над мисом Канаверал (з іншого боку кабіни хтось навіть верещав, що йому видно космодром) і полетіли далі над Мексиканською затокою. Ще через дві години на заході з бірюзових вод затоки виступило узбережжя, прикрите рідкими мазками блідих хмар і по всій довжині облямоване тонкими смужками піщаних пляжів.
Так я вперше в житті побачив Мексику…
Літак знижався, поринаючи вглиб континенту, гори росли, земля дедалі чіткіше проступала за ілюмінатором. Скоро останній відблиск атлантичних вод побляк в імлі за хвостом, сталевий птах перевалив жилавий гірський кряж і завис над високогірним плато — Valle de México[44]. Затим почались передмістя одного з найбільших на планеті мегаполісів.
Навкруги, скільки можна було бачити з вікна, до самих гір, які сковували кільцем долину Мехіко, простягались нескінченні квартали невеликих, переважно дво- і триповерхових будиночків. 747-ий розчепірив закрилки на повну, розпрямив шасі і полетів прямо над ними, так низько, що, здавалося, при поворотах міг позривати покрівлі краєчком крила — аеропорт ім. Беніто Хуареса лежав просто в межах міста, в південно-східній частині Мехіко.
Я прикипів до ілюмінатора. Знизу вирувало сумбурне переплетіння доріг та видніли нескінченні кубики убогих будівель, які щораз ближчали і ближчали. Я вже міг розрізняти автомобілі, деревини на тротуарах, чорні колійні нитки приміських поїздів. Там внизу була Мексика! Моя Мексика!
У ту мить я міг відмінити закон тяжіння і здійнятися до небес. Я міг наблизити Місяць до Землі, а потім пожбурити його ген до орбіти Нептуна, на задвірки Сонячної системи. Я міг зсувати гори, спиняти ріки, збивати зорі з небес. Міг сяяти сильніше за Сонце, бо я зрозумів — мрії матеріальні, мрії створені для реальності, без цього природа просто не дозволила б нам мріяти.
Авіалайнер-гігант м’яко торкнувся землі і прокотився бетонною доріжкою до приземистого приміщення аеропорту. Двері відкрились, потомлене стовписько пасажирів неквапливо вальнуло до виходу. Я посунув одним з перших.