Нарешті, стримуючи райдужне хвилювання, я вийшов з салону і зробив свій перший крок у простір Мексики, країни мрій, уперше ковтнув пахучого повітря з-над обширів далекої землі, про яку стільки читав у дитинстві.

Десь із залу очікування в кінці погнутого рукава долинало «It’s My Life» Бон Джові. Звідкись знадвору тягло відпрацьованими газами в суміші з запахом м’ясних пиріжків (і звідки вони взялись на літовищі?). Пахло ядучим пластиком, старими замшевими кріслами, трохи солоним потом і… і більше нічим. Свобода не має запаху.

Я був у Мексиці.

Мехіко… Смог, галас, такос[45], маріачос[46], пальми. А ще — строкаті вивіски, невичерпні затори, ультрасучасні хмарочоси, бідацькі халупи, барокові церкви, і звичайно, гарні жінки.

ХАОС!

Перші враження зухвало просотувались у свідомість. Я почувався зануреним у наскрізь інший світ, світ безперебійної гуркотняви і ґелґання.

Практично все у Мексиці — не таке, як у нас, і навіть не таке, як у Західній Європі. Не те щоб краще чи гірше, просто інакше. Зовсім інші, незнані дерева та рослини, інші машини на вулицях (особливо яскраві вантажівки та автобуси з довгими носами-капотами — таких ніколи не бачив), по-іншому сплановані будови, незвичайні дорожні знаки та розмітка. Навіть небо над головою, вічно засотане олов’яною плівкою смогу, і те здавалось чужим і незнайомим.

На що воно схоже? На Мексику. І крапка.

Все достоту нагадує кіно: водії, котрі неспинно сурмлять з приводу і без, несуться на захмарній швидкості вулицями, широкими як Ніл, встигаючи при цьому лопотіти з пасажиром і лаятись з сусідніми шоферами. Опришкувата та імпульсивна мексиканська музика ненастанно долинає невідь звідки: то з вікна суміжного авто, то з ресторану, повз який проїжджаєш. Кострубаті будинки, що ліпляться один до одного, графіті на кожному вільному шматку бетону, пістрявий люд, чорноволосий і засмаглий, який безперестанку щось вигукує і затято жестикулює; на перехрестях — голосисті полісмени-регулювальники, котрі замість твердих і розмірених рухів недбало розмахують кистю, наче дами на гульках, іншою рукою ще й тримаючи часом запалену цигарку.

Коротше, бедлам у найколоритнішому його прояві.

Однак після прильоту я не дуже звертав на те увагу. День 13-го липня завдяки тому, що летів я навздогін за сонцем, з дванадцяти годин розтягся аж до вісімнадцяти. Додайте до цього фешенебельні умови, в яких я скоротав пройдешню ніч у Мілані, і ви зможете чудово уявити мій стан, коли купно з усіма іншими пасажирами я виборсався з упрілого «jumbo jet».

Продершись крізь митний, паспортний і ще бозна-який контроль, я вийшов на вулицю і свиснув таксі. Притьмом до мене над'їхав накачаний «Dodge», чимось схожий на африканського носорога — увесь жовтенький у фіолетову смужку. Водій, ще навіть не спинившись, загорлопанив з вікна:

— A dónde va, señor[47]?

Замість відповіді я відвісив рівно половину того, що знав іспанською:

— Por favor, — і тикнув пальцем у роздруковану мапу Мехіко. Другу половину іспаномовного запасу я притримав на той випадок, коли цей чорнявий товстун завезе мене не туди, куди я показав. Хоча непокоїтися не було причин — мій хостел містився прямо на Зокало.

Щоб ви знали, Зокало (El Zócalo) — це головна площа, історичний і культурний центр будь-якого мексиканського міста. Як правило, кожне пристойне Зокало, окрім простонародного El Zócalo, має ще якесь специфічне ім’я. У Мехіко El Zócalo офіційно іменується La Plaza de la Constitución, цебто площа Конституції, в пам’ять про прийняття першої іспанської конституції у 1812 році. Все, що я знав про цю площу перед прибуттям до Мехіко, — це те що вона квадратна, входить у двадцятку найбільших плац-парадів світу і десь поряд з нею розташований мій хостел.

Усю дорогу я не відліплював свого п’ятака від замурзаного скла таксі, роздивляючись і запам’ятовуючи кожну дрібничку Мехіко, доки слова таксиста не спонукали мене відклеїтись від вікна.

— Está aqui[48], - хвацько ляпнув він.

Таксі спинилось просто на Зокало. Я подякував, розрахувався і виліз з машини.

Площа справила на мене капітальний ефект. Високо над головою майталачив на вітрі здоровенний, наче аеродром, мексиканський прапор, підчеплений на височенному патику в самому центрі еспланади, пооддалік розбухали барокові колони і пілястри кафедрального собору, повну назву якого — Catedral Metropolitana de la Ciudad de México — я ще довго не міг запам’ятати, а за ними проступала ціла купа інших імпозантних будівель, які гармонійно поєднували в собі риси Ренесансу, бароко та неокласичної архітектури. Майданом повсюдно гасали брунатні продавці з усіляким дріб’язком, а по периметру через кожні сто-двісті метрів товклися чистильники взуття, галасливо пропонуючи натерти ваші шкарбуни чорною ваксою усього за десять песо.

Собор Metropolitana укупі з юрмиськом запопадливих чистильників додавали Зокало виняткового шарму, наповнюючи його фарбами давно минулих часів, коли Мексика була ще зовсім юною, але вже неслухняною іспанською колонією. На хвильку мені навіть здалось, що з-за рогу от-от вигулькне на вороному коні іспанський гідальго з ґнотовою аркебузою на колінах, закутий у сталеву броню.

Крім того, було ще дещо, розчинене в повітрі, закуте у стінах будівель. Щось тремке, приховане і… грізне. Це «щось» не гнітило, як бува пригнічує духота перед грозою, а лише зрідка мелькало, мерехтіло перед очима розпливчастими цятками. Проте, щойно я пробував сконцентруватись на химері, видіння вмить розчинялось у порожнечі над площею, згасало, наче іскра, що холоне на вітрі. Подумалось: це через втому та безсонну ніч.

Я не став чекати на гідальго з-за рогу, бо зрозумів, що зараз звалюсь і засну просто під вимпелом посеред еспланади, якщо продовжуватиму отак стовбичити на площі. Хтось показав мені на мій хостел, що виявився відразу за кафедральним собором.

Хостел «Mundo Joven Catedral», моя домівка на три майбутні ночі, займав п’ять поверхів старої помпезної будівлі, акурат за рогом Catedral Metropolitana. Збудований він у характерному іспано-мавританському стилі: відкрите патіо посередині (воно побіжно слугувало за ресторанчик для постояльців), приймальня на протилежній від входу стороні та безліч спалень на вищих поверхах, вікна яких виходили на патіо.

Перед подорожжю я трохи побоювався мексиканських хостелів, бо навіть у Європі, яку усі вважають взірцем світової чистоти і порядку, хостели бувають, м’яко кажучи, не надто чепурними. Однак чистотою та охайністю «Mundo Joven Catedral» міг переплюнути усі разом узяті європейські хостели, які я бачив до цього. Сходи, двері і навіть стіни вилискували стерильною чистотою, під кожним вікном теліпались вазони з живими квітами, а персонал виявився напрочуд привітним і завжди готовим стати на поміч.

За приймальною стійкою мене зустріла пишна мексиканка з пишними чорнявими косами, пишними мексиканськими грудьми, але зі звичайним слов’янським ім’ям Таня.

— Hóla! Я можу говорити англійською? — поцікавився я у неї, несамохіть цілячись очима на… ні, вас це не стосується.

Таня лукаво глипнула на мене:

— Що, зовсім ні бум-бум іспанською?

— Знаю два слова…

— Тоді справді краще англійською, — засміялась дівчина.

— Я бронював у вас кімнату на три доби, — кажу.

— Ваше ім’я?

Я розім’яв язика і гонорово відрекомендувався: