М. К. 1 січня 2009 року Рівне, Україна

Усім привіт! Ласкаво прошу до читання!

Я довго думав над тим, як почати свою розповідь.

Ви ж, либонь, розумієте, що перші слова налаштовують на певний настрій, з яким потім сприймається написане. Згадайте хоча б не раз почуте чи прочитане у дитинстві «жили собі дід та баба…». Одразу після такої коротенької прелюдії ви розумієте, що перед вами ніщо інше як дитяча казка. Коли ж до рук потрапляє щось вельми масивне у строгій чорній палітурці, а у першому абзаці очі натикаються на «витоки трансценденталізму заховані глибоко в трансцендентальному ідеалізмі Іммануїла Канта» і так далі у такому ж дусі, то вам безумовно пофортунило, бо ви надибали чийсь філософський доробок. Не треба мати велику кебету, аби зрозуміти, що від такої книженції живота од сміху точно не надірвеш, тому я геть не здивуюсь, якщо тієї ж миті ви почали позіхати та крутити навсібіч головою у пошуках подушки, на якій можна було б мирно подрімати, притуливши до пуза премудрий філософський трактат.

А іноді, розкривши перші сторінки, можна вичитати щось на кшталт «Чак Норріс мав кепську звичку кожного суботнього ранку бавитись у російську рулетку, заряджаючи набоями увесь барабан…». Це, як то кажуть, справжня лірика — для душі. Така вишукана літературна увертюра переконливо свідчить про те, що вам до рук потрапила сучасна проза найвищого ґатунку, а це відразу спонукає зручніше вмоститися у кріслі перед батареєю і з задоволенням заглибитись у високоінтелектуальне чтиво.

Отже, гадаю, головну ідею ви схопили.

Чимало часу мізкував я над отією першою фразою, прокручуючи в голові найрізноманітніші варіанти, але так і не вигадав нічого путнього. Один за одним в макітру прилітали кривулясті звороти, пістряві, наче папуги у джунглях, але вже за хвилину я їх немилосердно відбраковував. Я не збирався писати пригодницький роман чи філософський трактат. Так само не хотів, аби ця книга скидалась на мою автобіографію. Кортіло чогось більшого. Хотілось від самого початку налаштувати читача на щось інше, глибше та серйозніше за те, що він може почерпнути зі сторінок захопливого роману чи зиґзаґуватого детективу, і водночас — цікавіше та жвавіше, аніж прісні філософські роздуми про життя, що зазвичай виходять з-під пера невдах-писарчуків, які на практиці жодного разу не вистромили носа далі власної вітальні.

Зрештою, я вирішив, що поганий вступ набагато кращий, аніж ніякого, і почав з того, з чого уся ця історія зав’язалася в реальності.

У мене була Мрія. Нічого в тому особливого. Грандіозні чи скромні, серйозні чи безглузді, здійсненні або ж утопічні мрії мають усі.

Як і більшість благопристойних мрій, моя тягнулася корінням з ранньої юності, коли мозок ще не був покритий шкаралупкою цинізму, а очі дивились на світ зовсім по-іншому. Однак на відміну від отих інших мрій, образ яких з роками блякнув і тьмянів, розкисаючи під тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, мені вдалося протягти власну Мрію крізь усі негаразди та прикрощі аж до самого повноліття. Я ніс її із собою доти, доки Мрія не щезла, ставши Реальністю.

Подекуди для Мрії наступали важкі часи. Були екзамени з попсованими нервами, почервонілими від безсоння баньками та купою непотрібного мотлоху в довбешці. Був період дикого захоплення важкою музикою — з довгими патлами і одним-єдиним «I wanna be a rock-star[4]» у голові. Було перше кохання, яке, як то завше буває, роздовбало на друзки усі інші мрії, майже так само як Виговський — війська Трубецького під Конотопом. Проте Мрія лишалась. Хай навіть у вигляді розмитого, ледь вловного марева на задвірках свідомості, що наче легкий запах лісового вогнища і хвої вчувається від футболки після повернення з кількаденного походу в гори. Мені пощастило — я не став одним з тих невдах, котрі занапастили і розгубили більшість своїх мрій, продираючись хащами життя, тому я завжди (…ну, майже завжди) пам’ятав милозвучне ім’я своєї Мрії. А звалась вона — Мексика.

Але давайте про все по-порядку, як кажуть, без вереску і штовханини.

Я прийшов у цей світ, нічого не відаючи про його прозаїчність. Щойно наловчившись ходити без допомоги старших, ще зовсім малим курдупелем, я натягнув кашкета на вуха і з головою поринув у процес емпіричного пізнання навколишньої дійсності.

Чесно кажучи, кашкет той був лайновий (не те щоб він мені не подобався, просто колір у нього такий був), і це, схоже, немало позначилося на моєму світобаченні. Тож розгулюючи повсюди у лайновому кашкеті, я сприймав багатогранне життя, яке кипіло і бурхало навкруг, достоту так, як його сприймали люди за століття до мене, у ті часи, коли планету ще не обтяжували дари цивілізації, коли саме існування людини було викликом кипучим силам природи, коли безкраїй світ здавався загадковим, сповненим таємниць та небезпек.

Я не знаю, у чому насправді була справа: може, кашкет трохи голову муляв, а може, просто кортіло подіставати дорослих тупими запитаннями, але мені, як і багатьом іншим дітлахам, було напрочуд цікаво пізнавати всесвіт. Я п’явся на найвищі деревини, звідкіль поривався дострибнути до неба, пхав у осині гнізда підпалені ялинові гілки (до сьогодні не можу пригадати мету того експерименту, хоча результат вкарбувався у мою свідомість багряними літерами), пробував надувати котів насосом для велосипеда і дивився, що з того вийде (хто б міг подумати, що все це через отой невдало пофарбований кашкет). Світ мені видавався безмежним, карколомним, подекуди грізним, а значить — запаморочливо привабливим.

Перша неув’язка між моїм тогочасним світоглядом та суворою дійсністю вигулькнула тоді, коли я, споряджений синім портфеликом ще радянського зразка, почимчикував до першого класу. У школі мені розкрили очі на жахливу істину: наш світ тривіальний, усе в ньому можна пояснити, виміряти, побачити та зафіксувати, а багато чого навіть описати формулами. Причому все, що до цього часу могли побачити, виміряти та пояснити, уже побачили, виміряли та пояснили. Під час чергової спроби зафіксувати вуличного кота для чергового надування велосипедним насосом мене осінило болюче розуміння того, що індіанці Північної Америки ніколи не відвоюють Північну Америку назад, що до Альфи Центавра ми не зможемо полетіти, навіть якщо скинемось усією планетою, а Котигорошко зроду не бив писок зубастому драконові, бо драконів не існує.

Трохи пізніше мені вдалося пронюхати секретну реляцію про те, що бісовий атракціон, на який я зопалу згодився, спираючись на авторитет батьків, розтягнеться аж на десять років, тобто що перший клас — це тільки початок, а далі буде тільки гірше. Я відразу пожалкував про своє скороспішне рішення податися до школи і навіть наважився донести своє справедливе обурення до громадськості. Однак батьки розцінили це як бунт і мотивували власну (вельми жорстку) позицію дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи їх до певних частин мого тіла. Після того я настільки глибоко покаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новітні знання про те, що світ — то банальна і вельми неінтересна штука.

Школа добряче прополола мій спраглий до знань дитячий мозок, повисмикувавши з нього доблесні фрагменти про королів, лицарів та драконів. Натомість на спорожнілі місця вчителі з воістину ослячою одержимістю втовкмачували інформацію про атоми, молекули, протони, електрони, кварки та всяку іншу муру. Виграшу від того не було жодного. За своє життя я не бачив ні драконів, ні атомів чи електронів, але мусив вірити, що останні існують. Думайте що хочете, але я волів би не знати того всього і вірити у вогнедишних зміїв. І це — незважаючи на те, що лайновий кашкет перестав налазити мені на голову.

Втім, школа не затоптала мого потягу до мрій. З жагою спраглого я одну за одною ковтав книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатіні, Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала та інших подібних авторів. Ночами я плив через Атлантику разом з Христофором Колумбом, пробивався крізь крижані гори Антарктики з Руалом Амундсеном, перебирався через ополонки Льодовитого океану з Робертом Пірі, спускався з Огюстом Пікаром на дно Маріанської западини, атакував набитий золотом іспанський галіон пліч-о-пліч з Френсісом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девіда Лівінгстона. І чим більше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постіндустріальному світі не лишилося місця для романтики та пригод. Ще навіть не дотягнувши до повноліття, я остаточно пересвідчився: нинішній світ глибоко погруз у бруді буденності, а його мешканці стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалось на старий нудотний фільм, у якому наперед відомі усі сцени та вибрики акторів, а вам випадає лише покірно догравати нав’язану суспільством роль.