Здавалося, ще трохи — і справжнім мрійникам у цьому світі не буде про що мріяти…
Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаггарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може й тринадцять, зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і не відходити від істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку прославленого роману, пробився її перший в’ялий пуп’янок. У той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не в манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у пам’яті після прочитання книжки, — це опис навіженого й зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі зі сміливим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала перцю багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.
Хаггард був неперевершеним романістом. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків з поневолювачами, начинивши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли діло дійшло до підступного забиття Монтесуми, мене трусило від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того кілька днів навіть перехотілось дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, усі оті амурні фіглі-міглі і любовні шури-мури перейшли для мене на другий план. Зрештою, роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосений і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.
Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи бува не вигадкою є усе написане про Монтесуму, імперію ацтеків та Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де у тому місиві пригод пролягає межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.
Так воно все і закрутилося. З прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів та цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем посмикані уривки та епізоди конкісти — однієї з найбільш огидних та кривавих сторінок в історії людства — виструнчувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували дедалі чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків та майя, а слідом за ними — десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих.
Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака поїхати у Мексику скидалось на тимчасове потьмарення глузду, викликане небувалої сили розладом шлунку. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися до Мексики, прикинувши, що вони приблизно на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (і припускаючи, що по всьому маршруту слонові поталанить з погодою і вітром).
Але то вже не мало значення. Мрія жила і давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неосяжні простори долини Анауак[5], попри те, що сама думка про можливість дістатися туди навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував на губах солоний присмак від бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля[6]. Іноді по дорозі до школи порив сирого вітру, який виплигував на мене з проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь[7] униз, у тропічні ліси, і далі — до океану. На усіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, надила, немов кароока східна красуня спокушала своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я її — Мексика.
А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, усі мрії поволі розчинилися під тиском того, що ми, уже дорослі, звикли називати дорослим життям. Скоро я впевнився: школа — то ніщо, порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя…
Вирвавшись з-за шкільної парти, мені не довелось відразу потрапити в оте справжнє доросле життя. Я нікуди не поїхав і вступив до університету у своєму рідному Рівному, акуратному невеликому містечку на заході України. Мешкав, зрозуміло, з батьками, через що житейські буревії ще досить довго оббігали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись і помріяти, тож у ті часи моя велика Мрія ні на мить мене не полишала.
На останніх курсах мене почала гнітити убивча визначеність усього наперед, яка іноді межувала з приреченістю. Запопадливі викладачі хутко розкреслили моє життя років на десять наперед, прикріпивши мене, наче шматок сірого пластиру, до університету. Річ у тому, що я, будучи затятим активістом та ще й надміру кебетливим, уже встиг, як писав Габріель Гарсіа Маркес, «вивалятись у лайні слави», тому уся викладацька ватага, починаючи з лаборантів і закінчуючи деканом, спала і бачила мене у своїх хвацьких рядах.
Мене коробило не так від того, що доведеться стати викладачем-провінціалом, як через те, що мені цю роль нав’язали. Зі скрипом я закінчив університет, відгуляв випускний і наступного ж дня драпонув до Києва. Не стільки заради грошей чи якоїсь вигоди, скільки через те, аби вчинити наперекір усьому, до чого мене підхльостували, а заодно усім довести, який я крутий та модний. Якийсь час працював інженером, програмістом, менеджером. Вступив до аспірантури, але іншого університету. Хотілось усього і одразу, причому я сліпо вірив, що обов’язково це отримаю. Довго ще смикався туди-сюди із задертим носом, поки врешті моя броня з оптимізму не подалася під безперервною канонадою реального життя, і мені відкрилась істина про те, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь білий та пухнастий, у цьому реальному житті нікому зі своїми знаннями не потрібен.
Приблизно у цей же час життя взялось підкладати у голову порожні речі. Гарні машини, гарні жінки — все те, чим нас годує нинішнє суспільство. Життя щодня шепотіло над вухом скрадливим голосом:
— Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Як так без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, чесне слово! І цейво, тіки іномарку!
І я, ледве зводячи кінці з кінцями, незважаючи на те, що до машини мені було далі, ніж чубатому Карлсону до надзвукової швидкості, терзав себе думками, де взяти «бабки» на авто, уявляючи, як гасатиму Києвом на найкрутішій тачці. Крім того, ще був потрібен дім, або для початку хоч би квартира в Києві! А затим ще дружину собі підшукати (обов’язково з великими цицьками, інакше ніхто не оцінить). Я розумів, що для всього треба гроші, багато-багато грошей. Я не розумів тільки одного: то вже були не мрії, а мотлох, стружки суспільної свідомості, які незабаром мали остаточно поховати під собою справжні мрії.
Словом, я гарував як віл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, і зовсім не помічав, що дні стали безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потім знову робота, робота, робота, а потім знову навчання, навчання, і… жодного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей, а я піду та куплю собі «Mercedes» S-класу. Старі друзі віддалились, розваги забулись, усе, на що зрідка вистачало часу, — це перегляд якого-небудь фільму на комп’ютері. Я перестав читати художню літературу, натомість бездумно набивав макітру сухими та обмеженими знаннями про програмування, 3D-графіку та CAD-системи[8]. Отак-от тихо і спокійно, набивши довбешку усіляким сміттям, розгубивши по дорозі увесь свій юнацький запал та окрилення, я увійшов у приземлену фазу свого життя. Фаза та зветься існуванням.