Так довго не могло тривати. Слід було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував закінчити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз врятував чергову галактику, вимахавши при цьому усіх блондинок, які потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитись. Я перестав мріяти.

Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам.

Я загубив себе.

Я вже не усвідомлював, як щодень більшою мірою життя ставало клейким, нестерпним, непомітно переходило у добре відомий усім нам стан — буденність — стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття.

Якби це гепнулось на мене якось відразу, зненацька, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би вниз головою з висотного будинку або розрахувався б із життям ще якимось вишуканим прийомом. Але в тому й полягає підступність реальності: павутина нестерпного існування обволікає поволі, неспішно. Шлях від безхмарних мрій до одноманітної буденщини пологий, а тому геть непомітний. Ти наче входиш неквапом у холодні води гірського потічка, поволі звикаючи до крижаної води. Доходиш до глибини, де вода сягає горла, але продовжуєш тупцяти далі, аж поки почнеш пускати бульки носом. Але вже пізно — ріка життя збиває і несе тебе туди, куди їй заманеться.

Чесно кажучи, на цьому все могло скінчитись і ви ніколи не прочитали б цієї історії. А втім, одного дня трапилася, на перший погляд, нікчемна подія, яка добряче струснула мій звичний світ, не давши йому остаточно випасти в осад житейського коловороту. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали: я не знайшов свого дитячого кашкета і не ридав над ним три години поспіль, молячись за упокій душі усіх надутих помпою котів. Насправді то був знак. І хоч я не вірю у доленосні знаки, однак саме цей епізод спонукав мене, замість скніти і чекати від долі жалюгідних підношень, підірвати свою гепу, схопити вередливу фортуну за горлянку і рішуче витрусити з неї усе, на що, як я вважав, я заслуговував.

Сталося усе одного безбарвного осіннього дня.

Сіра днина зачиналась у Києві як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями підземка, довжелезний ескалатор та брудні допотопні поїзди, що з гучним брязкотом підповзали до платформи. Я стояв посеред станції такий самий, як і решта: заспаний і роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулиці.

До перону підкотив черговий потяг. Я запресувався у зіпрілий вагон. За бортом залишилося кільканадцять кислих ботаніків, непристосованих для ранкового штурму київської підземки.

Їхати мені було одну станцію від Лук’янівської до Золотих Воріт, далі мусив пересідати на іншу гілку, тож я примостився скраєчку, біля самих дверей. Після того, як стулки дверей ледь не прищемили мого носа, мене так капітально притисли до них, що я ледь не випорснув свій сніданок через вуха. Довелось докласти шалених зусиль, аби моє лице не припечатали до засмальцьованих дверцят саме у тому місці, де вони сходяться між собою.

Знічев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаєте, у старих вагонах їх чіпляють де заманеться: на стінах, стелі, навіть на дверцятах. Зусібіч мені пропонували реферати, курсові, дипломні, «сєкрєти абальщєнія і ератічєскую йогу», ремонт комп’ютерів та комплектуючі, курси іноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по маленьких брудних клаптиках паперу, аж зненацька мене ніби струмом дзиґнуло. Перед самісіньким моїм носом висіло:

КОЛИ ТИ ЗАБУВ

СВОЮ МРІЮ?

Спочатку я не повірив власним очам. Сонно кліпнув, перечитав ще раз, та однаково не повірив. «Коли ти забув свою мрію?» Що за фігня? Я тіпнув головою, аби витрусити залишки сну, і роззяпив якнайширше очі. Видіння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальності того, що відбувається, я, несамовито орудуючи ліктем, витяг руку з-під навалених на мене тіл і торкнувся того папірця. Мені не примарилось: потертий шмат паперу був намертво наклеєний на дверцята вагону.

Я придивився уважніше, вишукуючи якесь рекламне посилання на веб-сайт, де вчать заробляти мільйони за сорок хвилин, чи адресу агенції, де розказують, як зваблювати пишногрудих красунь самим лише поглядом. Але нічого з того не було. Звичайний білий папірець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрію?».

Щось у мені заворушилось. Якісь давно закляклі та заржавілі коліщатка зчепилися і закрутились знову. Нараз я почав розрізняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадісних як свинцеве вранішнє небо, людей покірних та зневірених, з похнюпленими виразами на обличчях, з бездумним поглядом і без найменшого натяку на блиск у очах, людей, котрі щодня разом зі мною спускались у темряву підземки, їхали на роботу, нудились в запиленому офісі, після чого такі ж пониклі вертались додому, аби набити черево дешевою їжею і забутись у мертвецькому сні без сновидінь. А потім збагнув, що я такий самий: сірий і затурканий, з невеселим виразом на обличчі, так само щодня спускаюсь у те чортове метро! Я задихався, хоча причиною того не була духота вагону. Я відчував себе глибоко під землею, відчував, як вдихаю огидне повітря, отруєне буденністю, відчував на собі беручкі щупальця рутини, які обвили мене з ніг до голови і щосили душили.

Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, проте намарно. Я вискочив з метро на вулицю і довго стояв, задерши голову, дивлячись просто у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене заклопотані кияни поспішали у своїх справах, а я глядів у небесну твердь і силкувався згадати, про що колись мріяв, хоча нічого не міг воскресити, а те, що насилу пригадував, здавалося настільки безглуздим та несусвітним, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожня, порожнім було моє життя, і я, хай як це банально звучить, страшенно через те злився.

Я шукав відповіді у попелястого хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким же байдужим, як увесь світ довкола. Стояв і дивився вгору доки не заболіла шия. А потім почався сніг…

На роботі цілий день ходив з таким почуттям, ніби зараз видудлив п’ять чашок кави. У горлі пекло, серце калатало, працювати не міг. Вовчим поглядом дивився через вікно свого офісу на сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, дивився на машини, що мчали проспектом Перемоги, намотуючи багнюку на колеса. Я старався зібрати воєдино недобитки юнацьких мрій, які лишились після моєї першої війни зі світом. Війни, яку я програв.

Десь за кулісами свідомості, глибоко в закапелках мозку міцно засіло і гупало у такт ударам серця оте ядуче «коли ти забув свою мрію?»…

— Ти бува не закохався? — поцікавився хтось із співробітників, вивівши мене з задуми. Трудяга сидів навпроти і цілий день з цікавістю спостерігав за тим, як мене викручувало на всі лади.

Я довго думав що відповісти, після чого холодно відказав, навіть не зиркнувши у його бік:

— Ні… Сьогодні я зрозумів, що ледве не втратив здатність любити… Безповоротно.

Збитий з пантелику моєю туманною відповіддю, він більше не зачіпав мене.

Увечері я прийшов додому сповнений безкомпромісної рішучості, якої ніколи не відчував раніше, рішучості почати нову війну проти тупих обмежень та умовностей власного життя. Я дав собі обіцянку зруйнувати той безликий світ, у якому існував, і не заспокоїтись поки від нього не лишиться ні сліду, ні згадки, чого б це мені не вартувало. А потім почати усе з нуля.

І я таки зруйнував його. Дотла.

Але то вже інша історія, можливо, не менш життєствердна і терпка, одначе тут не місце для неї. Єдине, чого я хочу, аби ви зрозуміли: світ воліє нав’язати вам певну роль у цьому житті. Варто вам погодитися на це — і ви приречені.

…Наступного ранку хмари розійшлись, над обрієм засяяло нове сонце.