Найдалі розташувався генерал-лейтенант Славін, начальник ГРУ (розвідувальне управління Генерального штабу армії), який привів із собою полковника. Поруч з ними сів генерал-лейтенант Воздвиженський — шеф РУМЗС (розвідувальне управління Міністерства закордонних справ), який прийшов з чоловіком середнього віку в цивільному. Спиною до дверей сидів полковник державної безпеки Нікітін, начальник розвідки МДБ; його супроводжував майор.

— Добрий вечір, товариші.

Від трьох старших офіцерів долинув ввічливий обачний шепіт. Кожен з них думав, що лише він знає про підслуховувальні пристрої в кабінеті; так само кожен з них вирішив, не повідомляючи про це своїх підлеглих, обходитись якнайскупішими фразами, співзвучними із суворою дисципліною і потребами держави.

— Давайте закуримо. — Генерал Г. дістав коробку цигарок «Москва-Волга» і припалив, клацнувши американською запальничкою «Зіппо». За столом пролунав залп запальничок. Генерал так стис довгий картонний мундштук своєї цигарки, що він став майже пласким, і всунув його в правий кутик рота. Він розтягнув вуста й почав говорити короткими, ніби обрубаними, фразами, які зі свистом вихоплювалися з-поміж його зубів, де погойдувалась цигарка.

— Товариші, ми тут зібралися за інструкцією товариша генерала Сєрова. Генерал Сєров від імені Президії наказав мені поінформувати вас про деякі справи державної політики. Потім ми порадимось і виробимо ряд дій згідно з лінією цієї політики. Рішення треба ухвалити оперативно. Воно матиме для держави велику вагу. Тому це має бути правильне рішення.

Генерал зробив паузу, щоб присутні усвідомили важливість його слів. Одне по одному він повільно вивчав обличчя старших офіцерів. На нього незворушно дивились їхні очі, хоча потай ці поважні особи неабияк хвилювалися: ще трохи — і вони зазирнуть у віконце доменної печі; ще трохи — і вони почують про державну таємницю, знання якої одного дня може накликати на них велику небезпеку. В цій тихій кімнаті вони відчули, як пірнули в страхітливий вир, що крутився в епіцентрі зосередження влади в Радянському Союзі — у високій Президії.

Попіл з кінчика цигарки в генерала Г. упав на його кітель. Він струсив попіл і жбурнув недопалка в кошик для секретних відходів. Потім припалив нову цигарку і, не виймаючи її з рота, повів далі:

— Йдеться про помітний терористичний акт, який треба здійснити на ворожій території щонайбільше через три місяці.

Шість пар безвиразних очей прикипіли до начальника СМЕРШу.

— Товариші,— генерал відкинувся на спинку стільця, і в його голосі забриніли повчальні нотки,— зовнішня політика СРСР увійшла в нову фазу. Досі це була «тверда» політика — політика (він дозволив собі жарт, пов'язаний з ім'ям Сталіна) сталі. Ця ефективна політика породжувала напруження на Заході, а особливо в Америці, яка стає дедалі небезпечнішою. Поведінку американців важко передбачити. Американці істеричні. Донесення нашої розвідки свідчать, що ми підштовхуємо Америку до межі неприхованого атомного нападу на СРСР. Ви ті донесення читали і знаєте, що це правда. Ми такої війни не хочемо. Якщо така війна і буде, то час її початку визначатимемо ми, а не вони. Деякі впливові кола, а надто група Пентагону, яку очолює адмірал Редфорд, дістають підтримку в своїх маячних прагненнях лише завдяки успіхам нашої «твердої» політики. Тож було вирішено, що настав час змінити методи, зберігаючи водночас наші цілі. Запроваджується нова політика — «тверда-м'яка», її початком була Женева. Там ми діяли як «м'які». Китай хоче назад свої острови? Тут ми «тверді». Ми відкриваємо кордони для багатьох журналістів, акторів, художників, хоча й знаємо, що серед них буде багато шпигунів. Наші лідери всміхаються, жартують на прийомах у Москві. Серед цих жартів ми й кинемо найбільшу випробувальну бомбу всіх часів. Товариші Булганін і Хрущов, а також товариш генерал Сєров (генерал Г. обачно назвав імена для магнітофонних вух) відвідають Індію, взагалі Схід та мерзенну Англію. Коли вони повернуться, то проведуть дружню розмову з послом Великобританії про наступний дружній візит до Лондона. Так усе й триватиме — кийок, а потім морковка; усмішка, а потім похмурий погляд. І Захід спантеличений. Напруження знімається ще до того, як воно мало затвердіти. Реакція наших ворогів буде незграбна, їхня стратегія — дезорганізована. Натомість прості люди сміятимуться з наших жартів, радісно вітатимуть наших футболістів і пускатимуть слину від задоволення, що ми звільняємо кількох військовополонених, яких ми не хочемо більше годувати!

За столом розквітали гордовиті усмішки. Яка прекрасна політика! Як ми пошиємо їх у дурні!

— Водночас,— вів далі генерал, ледь усміхаючись від задоволення, що його подарував іншим,— ми тихо посуваємося вперед: революцію — в Марокко, озброєння — в Єгипет, масові заворушення — в Туреччині, страйки — в Англії, великі політичні завоювання — у Франції. В світі немає такого фронту, де б ми тишком-нишком не посувалися вперед.

Генерал помітив, як пожадливо заблищали очі в присутніх. Люди розслабились. Ось і настав час бути твердим. Хай на собі відчують нову політику. Адже розвідувальні служби всією своєю силою також мають підтримати цю велику гру. Генерал Г. повільно нахилився вперед. Спираючись правим ліктем на стіл, він підніс лівий кулак угору.

— Але, товариші,— лагідно промовив він,— хто допустив провали в здійсненні державної політики СРСР? Хто був надто м'який, коли ми хотіли бути тверді? Хто зазнавав поразок, коли інші державні служби перемагали? Хто своїми безглуздими помилками виставив Радянський Союз перед усім світом у дурному вигляді? Хто? — Голос його вже зривався на крик. Подумки він відзначив, що, певне, переконливо доносить своїм слухачам звинувачення, яке пролунало на Президії. Як чудово воно звучатиме, коли магнітофонний запис прослуховуватиме сам Сєров! Він поглянув на зблідлі обличчя, і його кулак опустився на стіл. — Увесь розвідувальний апарат Радянського Союзу, товариші! — Голос у генерала Г. загрозливо понизився. — Це ми — ледарі, саботажники, зрадники! Це ми не виправдовуємо надій Радянського Союзу в його великій і славній боротьбі! Ми! — його рука окреслила коло. — Всі ми! — До його тону повернулася розважливість. — Товариші, погляньмо на факти. Сукин сын (він дозволив собі селянську непристойність) Гузенко! Спершу ми втрачаємо його, а потім і всю канадську мережу. Втрачаємо вченого Фача. Вичищають нашу американську мережу. Щойно втрачаємо таку людину, як Токаєв, і одразу ж назріває скандальна справа Хохлова, що завдала нашій країні великої шкоди. Петров і його дружина в Австралії — погана робота, якщо це взагалі можна назвати роботою! Список нескінченний — поразка за поразкою, а я ж, чорт забирай, не згадав і половини цієї ганьби!

Генерал замовк, а коли поновив свою промову, то виголошував її вже м'якішим голосом:

— Товариші, мушу заявити, що доки ми не виробимо плану великої перемоги нашої розвідки, доки не почнемо правильно діяти за цим планом, — якщо його, звісно, затвердять,— у нас будуть проблеми. Генерал подумав, як би його висловити погрозу, не називаючи її. І, здається, знайшов потрібну фразу.

— Це викличе,— він багатозначно кинув на присутніх погляд, сповнений штучної лагідності,— це викличе... невдоволення.

Мужики дістали батога. Після цього генерал Г. дав їм кілька хвилин, щоб зализали рани й оклигали від удару офіційного канчука.

Ніхто не прохопився на свій захист жодним словом. Ніхто не захищав своєї служби, не згадав про численні успіхи радянської розвідки на противагу кільком помилкам, ніхто не піддав сумніву право начальника СМЕРШу — він, до речі, поділяв разом з ними цю провину — висувати такі жахливі звинувачення. Слово йшло від самого Трону, і генерала Г. обрали його рупором. Для нього особисто це була велика винагорода, знак прихильності і скорого підвищення, тож кожен із присутніх обачно взяв до уваги той факт, що віднині в розвідувальній ієрархії генерал Г. видряпався на вершину піраміди.