Спостерігаючи за кільцем диму, що зірвалося з кінчика його довгої цигарки «Казбек», генерал-лейтенант Воздвиженський пригадав, як у приватній розмові, коли Берії вже не було живого, Молотов попередив його, що генерал Г. піде далеко. Для такого передбачення не треба бути пророком, адже Берія терпіти не міг Г. і повсякчас його принижував, спихав з головної дороги, що веде до влади, на манівці одного із незначних управлінь тодішнього Міністерства державної безпеки (як міністерство Берія швиденько скасував його одразу ж після смерті Сталіна). До 1952 року Г. був заступником одного з керівників цього міністерства. Коли посаду ліквідували, він присвятив свою енергію складанню таємних планів повалення Берії — виконував секретні доручення могутнього генерала Сєрова, чиєї впливовості вистачило для того, щоб вивести генерала Г. із зони досяжності самого Берії.

Герой Радянського Союзу Сєров, ветеран відомих попередників МДБ — ЧК, ОДІТУ, НКВС, МВС — був людиною у багатьох відношеннях більшою і вищою за Берію. Він безпосередньо стояв за кулісами масових репресій тридцятих років, внаслідок яких загинули мільйони людей; був metteur en scene більшості великих московських показових процесів; організовував кривавий геноцид на Центральному Кавказі в лютому 1944; був натхненником масової депортації з Балтійських республік, викрадання німецьких фахівців з ядерної фізики та інших наук, які після війни допомогли Росії зробити великий стрибок у розвитку техніки.

Генерал Г. одержав СМЕРШ як винагороду, щойно Берію і весь його двір послали на страту. Щодо генерала армії Івана Сєрова, то цей разом із Булганіним та Хрущовим тепер править Росією, а одного дня може видертися й на вершину, і цілком можливо, припустив генерал Воздвиженський, позираючи на стіл, де віддзеркалювалося зображення схожого на більярдну кулю черепа, в компанії з генералом Г., який не так уже й далеко відставатиме від свого покровителя.

Череп підвівся, і важкі, трохи вирячені карі очі уп'ялися просто в генерала Воздвиженського, який спромігся відповісти спокійним, навіть трохи допитливим поглядом.

Цей — не простак, подумав генерал Г. Спрямуємо на нього світло прожектора й побачимо, як він покаже себе на звуковій доріжці.

— Товариші,— золото засяяло з обох кутиків його рота, як тільки він розтяг вуста в начальницькій усмішці,— не дуже лякаймося. Навіть під найвищим деревом часом лежить сокира. Адже ми й доти не вважали наші служби такими блискучими, що вони можуть опинитися поза критикою. Те, що мені доручили сказати вам, не буде несподіванкою для жодного з вас. Тож зустріньмо цей виклик з добрим серцем і візьмімося до роботи!

У відповідь на ці банальності не промайнуло жодної усмішки. Та й не сподівався на це генерал. Він закурив цигарку і провадив:

— Я сказав, що ми повинні одразу ж запропонувати терористичний акт у сфері розвідки, і немає сумніву, що одній із наших служб доведеться його здійснити.

За столом відчулася невиразна полегкість. Отже, принаймні відповідальність нестиме СМЕРШ. Це вже щось.

— Проте вибір цілі — завдання серйозне, і наш колективний обов'язок — зробити правильний вибір.

М'яке — тверде, тверде — м'яке. М'яч повернувся в поле.

— Справа полягає не в тому, щоб висадити десь будівлю чи вбити прем'єр-міністра якоїсь країни. Ми не можемо вдаватися до буржуазної вовтузні. Наша операція має бути витончена, рафінована й націлена просто в серце розвідувального апарату Заходу. Вона повинна завдати ворогові серйозних втрат — прихованих втрат, про які громадськість, може, нічого і не дізнається, але які стануть темою для секретних розмов в урядових колах. Операція має викликати також громадський скандал такої руйнівної сили, щоб світ почав глузувати з дурості наших ворогів. Та й уряди, зрештою, довідаються про силу радянської конспирации. Це добре! Це буде етапом «твердої політики». Агенти та шпигуни Заходу дивуватимуться з нашого розуму й тремтітимуть зі страху. Зрадники й потенційні втікачі змінять свої задуми. Такий наш вияв сили й таланту підбадьорить і наших власних оперативників, надихне їх на нові зусилля. Звісно, ми заявимо, нібито нічого не знаємо про заподіяне, хоч би там що, і вкрай бажано, аби прості люди в Радянському Союзі залишалися аж ніяк не поінформовані щодо нашої участі в цій справі.

Генерал Г. знову прискіпливо зиркнув на представника РУМЗС, і знову той мав безтурботний вигляд.

— Тепер нам треба вибрати організацію, якій слід завдати удару, а потім поговоримо про конкретну ціль усередині цієї організації. Товаришу генерал-лейтенанте Воздвиженський, оскільки ви стежите за театром дій закордонної розвідки з нейтрального погляду (це був натяк на горезвісні ревнощі, що розпалювались між воєнною розвідкою ГРУ і таємною службою МДБ), то, може, ви зробите для нас короткий огляд? Ми хочемо вислухати вашу думку про те, яку відносну вагу мають розвідувальні служби Заходу. А потім виберемо найнебезпечнішу з них — ту, якій і треба завдати удару.

Генерал Г. відкинувся на спинку високого крісла, поставив лікті на бильця, а підборіддя поклав на переплетені пальці зімкнутих рук. Він нагадував учителя, який приготувався вислухати довге пояснення свого учня.

Таке завдання Воздвиженського не збентежило. Він понад тридцять років служив у розвідці, переважно за кордоном: був комендантом Радянського посольства в Лондоні за часів Литвинова, працював у ТАРС у Нью-Йорку, а потім знову повернувся до Лондона, цього разу в радянську торговельну організацію. Були в його біографії і такі помітні сторінки, як п'ятирічна служба військовим аташе під керівництвом блискучої мадам Коллонтай у посольстві в Стокгольмі, участь у підготовці радянського супершпигуна Зорге перед його від'їздом до Токіо. Під час війни він якийсь час очолював резидентуру в Швейцарії (або в «Шмідтленді», як її називали на шпигунському жаргоні), де допомагав висівати зерна сенсаційно успішно, але трагічно хибно використаної мережі «Люсі». Кілька разів йому привелося в ролі кур'єра до «Rote Kapelle» відвідати навіть гітлерівську Німеччину, звідки він ледь виніс ноги. Після війни його перевели до Міністерства закордонних справ, де він брав участь в операції «Бергесс і Маклін», а також у безлічі інших спроб упровадитись у міністерства закордонних справ Заходу. Воздвиженський був професіональний шпигун від голови до п'ят, отож чудово вмів оцінювати суперників, з якими все життя схрещував мечі.

Його ад'ютант почував себе не так упевнено й нервувався з того приводу, що РУМЗС приперли до стіни, навіть не згадавши про успіхи управління. Тож він нашорошив вуха, щоб не пропустити жодного слова.

— У цій справі,— неквапом почав Воздвиженський,— не слід плутати людину з її службою. Кожна країна має добрих шпигунів, і не завжди буває так, що найбільші країни мають найкращих шпигунів. Секретні служби обходяться дорого, і малі країни не можуть дозволити собі великих зусиль, що кінець кінцем і роблять розвідку ефективною,— відділів підробок, радіомережі, архіву, аналітичного відділу, який оцінює і порівнює донесення агентів. Є агенти-індивідуали, які обслуговують Норвегію, Голландію, Бельгію і навіть Португалію. Ці країни могли б завдати нам значної шкоди, коли б усвідомлювали цінність донесень, що потрапляють до їхніх рук, або належним чином їх використовували.

Та вони цього не роблять. Замість того, щоб передавати таку інформацію більшим країнам, вони вважають за краще сидіти на ній і відчувати свою важливість. Отож нам не слід клопотатися малими країнами,— він зробив паузу,— аж доки підійдемо до шведів. Ці шпигують за нами століттями. У них завжди була краща інформація з району Балтики, ніж навіть у Фінляндії чи Німеччини, їх треба вважати небезпечними, і їхній активності слід покласти край. Генерал Г. перебив його:

— Товаришу генерале, не забуваймо, що у Швеції весь час виникають шпигунські скандали, і чи приверне ще один увагу цілого світу? Продовжуйте.

— Італію можна й зігнорувати,— провадив генерал Воздвиженський, навіть не подавши вигляду, що його урвали. — Італійці розумні й активні, але не завдають нам ніякої шкоди, їх цікавить лише їхній власний двір — район Середземного моря. Приблизно те саме можна сказати й про Іспанію, за винятком її контррозвідки, яка чинить великі перешкоди діяльності партії. Через цих фашистів ми втратили багато прекрасних людей. Але здійснити там операцію — це принести ще більші жертви. А досягнемо ми не багато, адже вони ще не дозріли до революції. У Франції, незважаючи на те, що ми впровадились до більшості їхніх служб, Deuxieme bureau залишається небезпечним, її очолює чоловік на ім'я Матіс, призначений урядом Мендес-Франса. Це — приваблива ціль, тим більше що здійснити таку операцію у Франції буде досить легко.