Карлсон кинувся на канапу і зручно вмостився на ній.

— Ти мене зле зрозумів, — сказав він. — Я не хочу прибирати, це ти хочеш прибирати… після того, як я так натомився в тебе, правда ж?

— І ти мені зовсім не допоможеш? — стурбовано спитав Малий.

Карлсон улігся на подушку й замугикав пісеньку, як людина, що тішиться відпочинком.

— Звісно, я допоможу тобі, — сказав нарешті він.

— Ну, тоді чудово, — зрадів Малий. — А я вже боявся, що ти…

— Звісно, допоможу, — перебив Карлсон. — Я співатиму тобі, поки ти прибиратимеш, і підбадьорюватиму тебе. І — гей-гей! — усе піде, як у танці.

Малий не був певний того. За своє життя він не дуже наприбирався. Звичайно, він, як годиться, складав свої іграшки, мамі досить було тільки нагадати йому три, чотири чи п’ять разів, тоді він ховав їх, навіть якщо вважав, що то важка й непотрібна робота. Але прибирати в Карлсона було зовсім не те.

— З чого мені починати? — спитав він.

— Дурний, звичайно, з горіхового лушпиння, — сказав Карлсон. — Дуже прибирати нема потреби, бо я весь час пильно стежу, щоб був лад, і не даю лушпинню знов пустити паростки. Тобі треба тільки ледь-ледь підмести.

Горіхове лушпиння валялося на підлозі поміж купами помаранчевих шкурок, кісточок з вишень, шкірок з ковбаси, клаптів паперу, надпалених сірників тощо. Самої підлоги не було видно.

— А в тебе нема пилососа? — спитав Малий, подумавши хвилину.

Видно було, що питання не сподобалося Карлсонові. Він невдоволено глянув на Малого.

— Мушу сказати, що дехто страх який ледачий. Я маю найкращу в світі мітлу і найкращу в світі лопатку, та вони не годяться деяким ледарям, ні, їм давай пилосос, щоб самим не довелося нічого робити!

Карлсон пирхнув.

— Я міг би мати тисячу пилососів, якби захотів. Але я не такий ледачий, як дехто. Я люблю працю.

— Я теж люблю, — виправдувався Малий, — але… Та врешті, в тебе ж нема електрики до пилососа.

Він похопився, що Карлсонова хатка зовсім не сучасна. В ній не було ні електрики, ні водогону. Вечорами Карлсонові доводилося світити гасову лампу, а воду він брав із діжечки, що стояла на розі під ринвою.

— І смітника ти теж не маєш, — сказав Малий, — хоч він тобі найдужче потрібен.

— Я не маю смітника? — спитав Карлсон. — Що ти вигадуєш? Замітай лишень, і я покажу тобі найкращий у світі смітник.

Малий зітхнув. Тоді взяв мітлу і заходився замітати. Карлсон лежав, заклавши руки за шию, і задоволено стежив за Малим. Потім заспівав йому, як і обіцяв:

— Саме так воно й є, — сказав Карлсон і вгніздився ще зручніше на подушці. Далі знов заспівав, а Малий усе замітав та й замітав. Раптом Карлсон сказав:

— Поки ти ще замітаєш, то міг би зварити мені кави.

— Я? — здивувався Малий.

— Так, будь ласка, — мовив Карлсон. — Але я не хочу, щоб ти через мене перепрацьовувався. Ти тільки розпали вогонь у каміні, принеси трохи води й звари каву, а питиму вже я сам.

Малий неприязно глянув на підлогу, що нітрохи не стала чистіша.

— Може, ти сам упорався б із кавою, поки я позамітаю? — сказав він.

Карлсон тяжко зітхнув.

— І де беруться такі ледарі, як ти? — сказав він. — Ти ж однаково крутишся, то невже так важко зварити трохи кави?

— Ні, звичайно, не важко, — погодився Малий. — Мушу тільки сказати, що…

— А ти нічого не мусиш казати, — перебив Карлсон. — Не завдавай собі зайвого клопоту! Натомість спробуй стати хоч трохи в пригоді тому, хто геть виснажився, дбаючи про тебе, — вичистив пилососом вуха і, я вже й забув, що ще.

Малий відклав мітлу, взяв відро й побіг по воду. Потім набрав трісок із дровітні й набив ними камін. Та хоч як він намагався розпалити їх, а все дарма.

— Я не маю навички, — виправдувався Малий. — Може, ти… тільки розпалиш — і все?

— Нічого не вийде, — мовив Карлсон. — Якби я був на ногах, то інша річ. Я б тоді показав тобі, як треби розпалювати дрова, але ж тепер я випадково лежу, то невже ти хочеш, щоб я все за тебе робив?

Ні, Малий не хотів такого.

Він ще раз спробував розпалити дрова, і раптом у коминку затріщало й загуло.

— Горить! — вдоволено сказав він.

— От бачиш! Треба було лише трошки докласти рук, — мовив Карлсон. — Тепер тільки насип кави, наготуй гарненько тацю, дістань кілька булочок і замітай собі далі, поки закипить.

— А ти певний, що сам зможеш напитися кави? — спитав Малий. Далебі, він теж міг бути часом ущипливий.

— Еге ж, кави я вже сам нап’юся, — сказав Карлсон. — Але й ти можеш трошки скуштувати, бо я надзвичайно гостинний.

І коли Малий позамітав і позбирав усе горіхове лушпиння, і кісточки з вишень, і клапті паперу у старе відро, тоді вони з Карлсоном посідали на канапі й заходилися пити каву. До кави вони з’їли багато булочок. Малий пив каву, і йому було дуже гарно в Карлсоновій хатці, хоч він і стомився, поки її позамітав.

— Де ж твій смітник? — спитав Малий, коли проковтнув останній шматок булочки.

— Зараз я покажу тобі, — відповів Карлсон. — Бери відро й ходи.

Він вийшов на ганочок.

— Он, — показав він униз на риштак.

— Як?.. Що ти маєш на думці? — здивувався Малий.

— Зійди вниз, там найкращий у світі смітник,

— Ти хочеш, щоб я висипав сміття на вулицю? — здивувався Малий. — Так не можна робити.

Карлсон потягнув до себе відро.

— Побачиш, чи можна, чи ні. Ходи, — і він з відром швидко рушив униз дахом.

Малий злякався: а що, як Карлсон не зможе спинитися, коли досягне риштака!

— Гальмуй! — гукнув він. — Гальмуй!

1 Карлсон загальмував. Проте аж тоді, як був на самому краєчку даху.

— Чого ти чекаєш? — гукнув Карлсон. — Ходи-но сюди!

Малий сів на дах і почав обережно з’їжджати до риштака.

— Найкращий у світі смітник… з висотою спаду двадцять метрів, — сказав Карлсон і витрусив з відра сміття.

На найкращий у світі смітник полетіла ціла купа кісточок з вишень, горіхового лушпиння та клаптів паперу і впала на голову якомусь ошатному добродієві, що йшов вулицею і курив сигару.

— Ой! — крикнув Малий. — Ой-ой, дивися, сміття впало на нього!

Карлсон здвигнув плечима.

— А хто ж його просив іти саме під моїм смітником? Та ще й під час осіннього прибирання!

Малий занепокоївся.

— Так, але ж йому попало лушпиння за комір і кісточки в чуб, а це не дуже приємно.

— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон. — Хай радіє, коли в нього немає в житті більшого лиха, ніж кілька лушпин за коміром.

Проте добродій з сигарою, мабуть, не дуже радів, бо обтрусився й почав гукати поліцію.

— Як можна зчиняти галас через такі дрібниці? — сказав Карлсон. — Хай би краще подякував мені. Бо як тепер кісточки в чубові пустять паростки, то в нього може вирости на голові чудова вишенька, і тоді він ходитиме собі й цілими днями скубатиме вишні й випльовуватиме кісточки.

Поблизу не було жодного поліцая, і добродієві з сигарою довелося йти додому з кісточками та горіховим лушпинням.

Карлсон і Малий полізли дахом назад до хатки.

— Власне, я теж можу випльовувати кісточки, — сказав Карлсон. — Поки ти ще не скінчив роботи, то принеси торбинку з вишнями, що висить у кімнаті під стелею.

— Ти гадаєш, що я дістану? — спитав Малий.

— Вилізь на верстат, — порадив Карлсон.

Малий так і зробив. Потім вони сиділи на ганочку, їли сушені вишні й випльовували навсібіч кісточки, що котилися вниз дахом і ледь чутно торохтіли — так смішно-смішно.

Почало вечоріти. М’який, теплий осінній присмерк спускався на будинки й дахи. Малий присунувся ближче до Карлсона. Йому було так гарно сидіти в Карлсона на ганочку, випльовувати кісточки й дивитися, як надворі дедалі смеркає. Будинки раптом стали якісь незвичайні, темні, таємничі, а потім і зовсім чорні. Здавалося, ніби їх хтось вирізав величезними ножицями з чорного паперу і лиш позначив кілька золотих чотирикутників там, де мали бути вікна. Тих чотирикутників ставало дедалі більше, бо люди почали засвічувати світло в кімнатах. Малий спробував їх порахувати. Спочатку чотирикутників було тільки три, потім десять, потім багато-багато. У вікнах видно було людей, що вешталися в кімнатах і робили своє діло. І можна було гадати, що вони роблять, хто вони і чому мешкають саме тут, а не в іншому місті.