І Малий почав розважати про все те. Лише Карлсон не хотів ні про що думати.

— Десь же їм треба мешкати, бідним людям, — сказав він. — Адже всі не можуть мати хатку на даху. І не можуть усі бути найкращими в світі Карлсонами.

Поки Малий сидів у Карлсона, мама була в лікаря. Затрималася вона там довше, ніж гадала, і як нарешті прийшла додому, Малий уже спокійно сидів у своїй кімнаті й роздивлявся на марки.

— Привіт, Малий, — сказала мама. — Ти знову перебираєш свої марки?

— Еге ж, — відповів Малий, і то була правда.

Що він ще хвилину тому був нагорі, на даху, Малий не признався. Звісно, мама дуже мудра і розуміє майже все, проте Малий не був цілком певний, що мандрівку на дах вона також зрозуміє. Він вирішив нічого не казати про Карлсона. Принаймні тепер. Не казати, поки вся родина збереться до столу обідати. То буде чудова несподіванка для всіх, до того ж мама якась не дуже весела. Біля очей у неї залягли зморшки — звичайно їх там не було. «Чого б то?» — здивувався Малий.

Нарешті всі посходились і сіли до столу: мама, тато, Боссе, Бетан і Малий. На обід були голубці, і Малий, як завжди, здирав капусту. Він її не любив і їв тільки те, що було всередині в голубцях. Зате в ногах йому під столом примостився Бімбо, а він їв що завгодно. Малий згорнув капусту докупи й кинув під стіл.

— Мамо, скажіть, щоб він не робив так, — мовила Бетан. — Бімбо стає нестерпний… достоту, як і Малий.

— Так, так, — мовила мама.

Видно було, що вона не слухала Бетан.

— Як я була мала, то мене силували їсти все, — сказала Бетан.

Малий показав їй язика:

— Ти ба! Але не видно, щоб тобі їжа дуже пішла на користь.

У мами раптом виступили сльози на очах.

— Не сваріться, прошу вас, — сказала вона. — Я не можу чути вашої сварки.

І тоді всі довідалися, чого мама така невесела.

— Лікар сказав, що в мене недокрів’я. З перевтоми. Мені треба поїхати відпочити… конче треба.

За столом запала тиша. Кілька хвилин ніхто не вимовив ні слова. Яка сумна новина! Мама хвора, справді лихо, думали всі. Мамі треба їхати, а це ще гірше лихо, думав Малий.

— Я хочу, щоб ви щодня були на кухні, коли я приходжу зі школи, роздягали мене й пекли булочки, — сказав він.

— Ти думаєш тільки про себе, — суворо мовив Боссе.

Малий притулився до мами.

— Авжеж, а то я не матиму булочок, — сказав він.

Та мама не слухала його. Вона розмовляла з татом.

— Спробуємо найняти служницю, іншої ради немає.

І тато, й мама зажурилися… За столом уже не було так затишно, як завжди. Малий збагнув: треба щось зробити, щоб стало трохи веселіше. А хто кращий за нього мастак на такі речі?

— Угадайте щось дуже приємне, — сказав він. — Угадайте, хто повернувся!

— Хто?.. Сподіваюся, не Карлсон? — стривожилась мама. — Посмій лиш сказати, що ми знову матимемо такий клопіт!

Малий докірливо глянув на неї.

— Я гадаю, що з Карлсоном весело, а не клопіт.

Боссе засміявся.

— Ото настане життя! Мами не буде, зате з’явиться служниця і Карлсон, що без кінця зчинятиме самі бешкети.

— Не вкорочуй мені життя, Малий, — сказала мама. — Уяви собі, що буде, як служниця побачить Карлсона!

Тато суворо глянув на Малого.

— Нічого не буде. Служниця ані побачить, ані почує про Карлсона, обіцяй нам, Малий.

— Карлсон літає, де сам собі хоче, — сказав Малий. — Але я обіцяю нічого не говорити про нього.

— Жодній душі, — наполягав тато. — Не забувай, ми так домовилися.

— Жодній душі, — пообіцяв Малий. — Тільки, звичайно, вчительці в школі.

Але тато похитав головою.

— Ні слова вчительці! Нізащо!

— Гаразд, — сказав Малий. — Тоді я про служницю теж не говоритиму. Бо з нею ще гірше, ніж з Карлсоном.

Мама зітхнула.

— Ще хтозна, чи ми знайдемо десь служницю, — сказала вона.

Але вже другого дня мама дала оголошення до газети. І врешті одна жінка відгукнулася на нього. Звалась вона панна Цап. А за дві години вона прийшла домовлятися.

Малому тоді саме стріляло у вусі, і він хотів бути якнайближче до мами, найкраще сісти їй на коліна, хоч він був уже завеликий, щоб сидіти на колінах.

— Та як тобі стріляє у вусі, то, хоч-не-хоч, мусиш вилазити мамі на коліна, — сказав він і любенько вмостився в неї на колінах.

У коридорі пролунав дзвінок. То прийшла панна Цап. Малий більше не міг сидіти в мами на колінах. Та весь час, поки панна Цап була в кімнаті, він крутився біля маминого стільця, прикладав хворе вухо їй до плеча і, як воно боліло, тихенько скімлив.

Малий сподівався, що панна Цап буде молода, вродлива й ласкава — десь така, як учителька в школі. Коли ж навпаки — то була рішуча літня жінка, висока, огрядна, з великим волом та ще й такими сердитими очима, що Малому стало лячно. Він відразу відчув, що не любить її.

Бімбо, мабуть, теж відчув те саме, бо почав завзято гавкати.

— Он як, тут є собака, — сказала панна Цап.

— А ви не любите собак? — стурбовано спитала мама.

— Люблю, якщо вони гарно виховані, — відповіла панна Цап.

— Я не знаю, чи Бімбо гарно вихований, — несміливо сказала мама.

Панна Цап енергійно кивнула головою.

— Але він буде вихований, якщо я залишусь у вас. Я колись доглядала собак.

Малий у душі сподівався, що вона таки в них не залишиться.

Тієї миті в нього саме заболіло вухо, і він не стримався й трошки поскімлив.

— Так, так, пси дзявкітливі й діти плаксиві, — мовила панна Цап і всміхнулася.

Видно було, що вона жартує, проте Малий не дуже вподобав її жарт і сказав тихенько, ніби сам до себе:

— І в мене ще є рипучі черевики.

Мама почула його слова. Вона почервоніла й квапливо сказала:

— Ви, мабуть, любите дітей, панно Цап, правда?

— Люблю, якщо вони виховані, — відповіла панна Цап і втупила очі в Малого.

Мама знов зніяковіла.

— Я не знаю, чи Малий дуже вихований, — промурмотіла вона.

— Але він буде вихований, — запевнила панна Цап. — Почекайте тільки. Я колись гляділа дітей.

Малий злякався. Йому стало шкода тих дітей, що їх колись гляділа панна Цап. І тепер він сам буде такою дитиною! Було чого наполохатись!

Мама теж трохи задумалася. Вона погладила Малого по голові й мовила:

— Ну, як казати про нашого хлопця, то на нього найкраще діє ласка.

— Але я помітила, що ласка не завжди помагає, — заперечила панна Цап. — До дітей треба ще й твердої руки.

Потім вона сказала, яку хоче платню, і поставила вимогу, щоб її звали хатньою робітницею, а не служницею. На цьому й домовилися.

Саме тоді вернувся з контори тато, і мама відрекомендувала:

— Наша хатня робітниця панна Цап.

— Наш хатній цап, — сказав Малий і щодуху кинувся до дверей. Бімбо шалено загавкав і помчав за ним.

А другого дня мама поїхала до бабусі. Всі плакали, коли проводжали її, а найдужче Малий.

— Я не хочу бути з хатнім цапом, — хлипав він.

Він зрозумів, що таки доведеться йому бути з нею.

Адже Боссе й Бетан приходять зі школи далеко за південь, тато з контори не раніше п’ятої. І Малий багато-багато годин буде сам змагатися з панною Цап. Тому він і плакав.

Мама поцілувала його.

— Не плач, синку, задля мене! І нізащо не називай її хатнім цапом!

Лихо почалося другого дня, тільки-но Малий вернувся зі школи. Не було на кухні мами з шоколадом і булочками, а сама тільки панна Цап, що начебто не дуже зраділа Малому.

— Підобідок тільки псує апетит, — заявила вона. — Тут немає ніяких булочок.

А проте вона таки спекла булочки. На відчиненому вікні їх холонула повна таця.

— Але ж… — почав Малий.

— Ніяких але ж, — сказала панна Цап. — До того ж я не хочу, щоб діти товклися на кухні. Іди до своєї кімнати й готуй уроки. Повісь курточку, помий руки. Ану гайда!

Малий пішов до своєї кімнати, сердитий і голодний. Бімбо лежав у кошику й спав, та як тільки з’явився Малий, він миттю схопився на ноги, побачивши його. Малий пригорнув Бімбо до себе.