— Цитьте! Цитьте! А то люди подумають, що я вас лушпаню, як ви так галасуватимете!

Панна Цап замовкла і непривітно поставила на стіл тушковане м’ясо. Зайшов дядько Юліус, всі посідали й заходилися їсти. Обідаючи, вони розмовляли про страшну нічну пригоду, і Малому здавалося, що тепер справді затишно. Карлсон був задоволений їжею і похвалив панну Цап:

— Часом вам щастить приготувати м’ясо, що чисто випадково справді буває смачне.

На це панна Цап нічого не відповіла. Тільки перестала їсти і стулила губи.

Шоколадний пудинг, що його панна Цап приготувала на другу одміну, також сподобався Карлсонові. Він устиг з’їсти свою пайку, поки ще Малий упорався з першою ложкою, а тоді сказав:

— Еге ж, пудинг добрий, але я знаю щось удвічі добріше.

— А що? — запитав Малий.

— Два таких пудинги, — відповів Карлсон і присунув до себе ще одну тарілку. Це означало, що панна Цап залишилася без пудингу, бо вона приготувала тільки чотири пайки.

Карлсон завважив, що вигляд у неї невдоволений, і застережливо підвів пальця:

— Не забувайте, що тут є товстуни, яким вадить багато їсти. Властиво, їх двоє. Не називатиму, хто саме, але не я і не цей кістяк, — мовив Карлсон, показуючи на Малого.

Панна Цап стулила губи ще міцніше і далі мовчала. Малий злякано зиркнув на дядька Юліуса, але той напевне нічого не почув. Він сидів і водно лаяв поліцію. Він зателефонував туди й розповів, як до них закралися злодії, та все дарма, міг би й не клопотатися. Йому сказали, що спершу поліції треба розплутати триста п’ятнадцять інших крадіжок, і допитувалися, скільки в них чого вкрадено.

— Але я впорався за поліцію, — сказав дядько Юліус, — завдяки дуже відважному й спритному хлопчикові. Отож злодіям довелося вернутись додому голіруч.

Він ласкаво глянув на Карлсона. Карлсон запишався, мов півень, і переможно штовхнув у бік панну Цап.

— Що ви тепер скажете? Найкращий у світі Карлсон лякає злодіїв пістолетом.

А все ж і дядько Юліус боявся пістолета. Звісно, він був радий і вдячний, що дістав назад свого гаманця й годинника, а проте вважав, що малі діти не повинні ходити з пістолетами, і коли Філле й Рулле чкурнули сходами, Малому ще довго довелося пояснювати, що Карлсон злякав злодіїв іграшковим пістолетом, поки дядько нарешті повірив йому.

Після обіду дядько Юліус подався до вітальні викурити сигару. Панна Цап мила посуд. Очевидно, навіть Карлсон не міг зіпсувати їй надовго доброго гумору, бо вона знов загула:

— Ох, Фрідо, так буде краще для тебе…

Та раптом вона виявила, що в кухні немає жодного рушника витирати посуд, і знов розсердилась.

— Чи мені хто міг би сказати, куди ділися всі рушники? — сказала вона, грізно роззираючись по кухні.

— Авжеж, дехто міг би, а саме: найкращий у світі шукач рушників, — відповів Карлсон. — Аби ж ви були розважні й щоразу зверталися до нього, як чогось не знаєте.

Карлсон помчав до кімнати Малого й вернувся з таким оберемком рушників, що його самого не видно було за ними. Але то були незвичайно брудні й затягані рушники, і панна Цап розсердилася ще дужче.

— Де ці рушники були? — крикнула вона.

— Їх позичали в казковий світ, — відповів Карлсон. — І бачите — там ніколи не підмітають під ліжками! Бачите?

Так минали дні. Прийшла листівка від мами й тата. їм гарно подорожувалось, і вони сподівалися, що Малому теж незле ведеться, що дядько Юліус добре себе почуває і ладнає з Малим та панною Цап.

Про Карлсона вони не згадували, і це його неймовірно розсердило.

— Я послав би їм листівку, якби мав п’ять ере на марку, — сказав він. — І написав би в ній: «Так і робіть, не цікавтесь, як ведеться Карлсонові і чи він ладнає з хатнім цапом, не думайте про це, хоч саме він тут усього допильновує, лякає пістолетом усіх злодіїв, знаходить усі рушники, що були в позичці, і тримає вам у шорах хатнього цапа і все решту».

Малий був радий, що Карлсон не має п’ять ере на марку, бо вважав, що мамі й татові було б не вельми приємно одержати таку листівку. Малий уже спорожнив свою скарбничку і віддав Карлсонові все, що там було; та Карлсон устиг витратити ті гроші й тепер сердився.

— Дурниця та й годі, — сказав він. — Щоб оце коштувати десять тисяч крон і не мати п’ять ере на марку! Як ти гадаєш, чи не купив би дядько Юліус мої великі пальці, га?

Малий вважав, що дядько їх не купив би.

— Але ж він тепер у такому захваті від мене, — не здавався Карлсон.

Та все ж Малий вважав, що дядько Юліус пальців не купить. Тоді ображений Карлсон полетів додому і не з’являвся, аж поки Малий, як настала пора їсти, покликав його: смикнув за мотузку від їхнього дзвоника.

«Мама й тато, певне, боялися, що дядько Юліус не миритиметься з панною Цап, тому й написали так», — міркував Малий. Але вони помилилися. Виявилося, що дядько Юліус пречудово з нею ладнає. Минали дні, і Малий помітив, що вони балакають між собою дедалі частіше й частіше. Вони подовгу сиділи разом у вітальні, і дядько Юліус розводився про казковий світ тощо, а панна Цап відповідала йому так ласкаво й скромно, що аж не віри— лося: невже то справді вона?

Нарешті в Карлсона зародилася якась підозра. А надто, що панна Цап почала зачиняти двері з передпокою до вітальні. Двері там, певна річ, завжди були, але ніхто їх ніколи не зачиняв. Може, тому, що зсередини вони самі замикалися, і одного разу, як Малий був ще дитиною, двері замкнулися і він не міг вийти. Після того випадку мама вирішила, що досить почепити завіси, а двері не зачиняти. Але тепер, як панна Цап і дядько Юліус пили ввечері каву у вітальні, їй раптом заманулося зачинити двері, та й дядькові Юліусові також, бо як Карлсон усе-таки туди ввірвався, дядько Юліус заявив, що хлопцям треба знайти якесь інше місце гратися: він, мовляв, хоче випити кави тихо й спокійно.

— А я хіба не хочу? — дорікнув йому Карлсон. — Несіть сюди каву, сигару, все, що належиться.

Одначе дядько Юліус вигнав його. Панна Цап засміялася вдоволено. Нарешті вона взяла гору!

— Я такого не попущу, — сказав Карлсон. — Я мушу їх бачити!

І другого ранку, як дядько Юліус був у свого лікаря, а панна Цап купувала на Сінному ринку салаку, Карлсон прилетів до Малого з великим свердлом у руці. Малий бачив те свердло на стіні в Карлсоновій хатці. Він запитав, навіщо Карлсон його приніс. Але саме тієї миті в шпарі для листів щось зашурхотіло, і Малий побіг глянути, що то. На килимку перед дверима лежало дві листівки: від Боссе і від Бетан. Малий дуже зрадів, довго читав їх і перечитував, а як скінчив, то Карлсон своє діло вже також скінчив. Він висвердлив у дверях чимале вічко.

— Ну, Карлсоне! — злякався Малий. — Хто ж свердлить у дверях дірки?.. Навіщо вона тобі?

— Як навіщо? Дивитися, що вони роблять, — відповів Карлсон.

— Фе, посоромився б, — дорікнув йому Малий. — Мама казала, що ніколи не можна підглядати в шпарку для ключа.

— Твоя мама розумна жінка, — мовив Карлсон. — І каже правду. В шпарку для ключа треба вставляти ключа, видно з самої назви. А це, на щастя, вічко. Ти такий кмітливий, то хіба не чуєш, для чого воно призначене?.. Еге ж, саме так, — сказав Карлсон, перше ніж Малий здобувся на якусь відповідь.

Він витяг з рота грудочку старої жувальної гумки і заткнув дірку, щоб її не було видно.

— Гей-гей! — сказав він. — Давно ми не мали веселого вечора, але сьогодні, мабуть, знову матимемо.

Карлсон узяв свердло й полетів додому.

— Мені треба залагодити ще один справуночок, — сказав він. — Але я вернуся, як почнуть смажити салаку.

— Який справуночок? — запитав Малий.

— Легкий, незагайний справуночок, за який я принаймні добуду грошей на марку, — відповів йому Карлсон.

І він полетів собі.

Але справді вернувся, як почали смажити салаку, і за обідом був у чудовому гуморі. Він дістав з кишені п’ять ере і тицьнув у руку панні Цап.

— Хочу вас трішки втішити, — сказав він. — Купіть собі якусь цяцьку на шию абощо!

Панна Цап кинула монету.