— Я тебе як цяцькну, то не втрапиш, куди тікати! — сказала вона.

Та саме надійшов дядько Юліус, і панна Цап не захотіла цяцькати Карлсона при ньому.

Карлсон потім дивувався:

— Яка ж вона робиться лагідна й чудна, скоро поблизу з’явиться Юлій Любиказка!

Панна Цап і дядько Юліус перебралися до вітальні, щоб, як завжди останнім часом, випити вдвох кави.

— Тепер побачимо, чи вони таки безнадійно погані, — сказав Карлсон. — Я востаннє спробую мирно з ними домовитись, але потім почну дратурувати нещадно й немилосердно.

На подив Малому, він витяг з кишені сигару, закурив її і постукав у двері. Ніхто не запросив його заходити, проте Карлсон однаково зайшов, кадячи сигарою.

— Перепрошую, це ж бо кімната для курців, — сказав він. — Певне, тут можна викурити сигару?

Та дядько Юліус цього разу страх як розсердився на Карлсона. Він вихопив у нього сигару, перервав навпіл і погрозив, що як Карлсон ще коли закурить, то дістане такої прочуханки, що довіку пам’ятатиме. А ще дядько Юліус заборонить йому гратися з Малим. Цього він уже допильнує.

Спідня Карлсонова губа почала тремтіти, очі налилися слізьми і злісно блиснули на дядька Юліуса.

— А я стільки днів був до вас ласкавий! — Карлсон люто витріщив очі: зразу видно було, що він думає про дядька Юліуса.

Але дядько Юліус виштовхав його з вітальні, двері знов зачинилися, та ще й клацнув замок. Оцього вже досі ніхто не робив.

— Тепер сам бачиш, що нема іншої ради, треба дратурувати, — сказав Карлсон Малому.

Він затарабанив кулаками в двері й закричав:

— Ви ж мені зіпсували таку дорогу сигару!

Потім засунув руку в кишеню і чимось забряжчав. Начебто грішми. Атож, щось справді забряжчало так, як повна кишеня п’ятаків.

— Добре бути багатому, — сказав Карлсон.

Малий стурбувався:

— Звідки в тебе стільки грошей?

Карлсон таємниче моргнув йому:

— Довідаєшся завтра.

Малий ще дужче стурбувався: а що, як Карлсон десь поцупив гроші? Тоді він не кращий за Філле й Рулле. Може, Карлсон додає не тільки яблука? Малий не знав, що йому й думати. Проте він не мав часу на довгі роздуми, бо Карлсон саме обережно, тихенько вийняв з вічка жувальну гумку.

— Ось так, — сказав він, припадаючи оком до дірки. Та раптом Карлсон відскочив назад, немов побачив щось страшне.

— Більшого нахабства й бути не може! — обурився він.

— Що вони роблять? — зацікавлено спитав Малий.

— Я теж хотів би знати, — відповів Карлсон. — Та вони, хитруни, пересіли!

Дядько Юліус і панна Цап завжди любили сидіти на невеличкій канапі, що її добре видно крізь вічко, і допіру, як Карлсон заходив із сигарою, вони там і сиділи. А тепер десь ділися. Малий сам переконався в цьому, зазирнувши у вічко. Мабуть, пересіли на другу канапу, далі коло вікна, а це страшний підступ і хитрість, заявив Карлсон. Кожен-бо, хто має бодай якийсь сором, сідає так, що його можна побачити і крізь шпарку для ключа, і крізь вічко, запевняв він.

Бідний Карлсон! Він опустився на стілець у передпокої і втупився перед себе сумними очима. Цього разу він дав маху. Вся його чудова ідея з вічком пішла нанівець. Яке тяжке розчарування!

— Ходімо гратися до твоєї кімнати, — врешті сказав він. — Може, серед твоїх речей знайдеться який мотлох і непотріб, щоб ним можна було дратурувати.

Карлсон довго нишпорив у шухлядах і в шафі Малого, не знаходячи нічого путнього. Раптом він свиснув і витяг довгу скляну трубку, якою Малий любив здмухувати горошини.

— Це типовий мотлох, — задоволено сказав Карлсон. — Якби ще тільки знайти непотріб.

І він знайшов непотріб, та ще й який! То був гумовий капшучок, такий, що як його надути, то стає великий м’яч.

— Гей-гей! — вигукнув Карлсон. У нього аж руки тремтіли з радісного хвилювання, коли він прив’язував капшучок до кінця скляної трубки. Потім Карлсон приклав губи до другого кінця й надув кулю. Він задоволено хихотів, бачивши, як на жовтому м’ячі, що дужче він його надимав, то більшало намальоване чорною фарбою обличчя.

— Це може бути місяць, — запропонував Малий.

— Нехай буде що завгодно, — сказав Карлсон, випускаючи з м’яча повітря. — Головне, що ним можна дратурувати.

І добре «дратурувати». Справді добре, хоч Малий так хихотів, що весь час заважав Карлсонові.

— Гей-гей! — сказав Карлсон і обережно засунув трубку із зморщеним капшучком у вічко. Тоді заходився щосили дути в трубку, а Малий стояв поряд і хихотів.

О, як би він хотів тепер сидіти на канапі разом з панною Цап та дядьком Юліусом і зненацька побачити великого місяця, що повнявіє в усій своїй красі, не в небі, ні, — тут, у темряві, коло дверей. О цій порі року справжньої ночі не бувало, та все ж у вітальні було досить темно, щоб такий заблукалий місяць здавався таємничим і страшним. Це Малий розумів.

— Я мушу загарчати, як примара, — заявив Карлсон. — Подми тепер ти, щоб повітря не вийшло.

І Малий приклав губи до трубки й слухняно почав дути, а Карлсон тим часом найжахливіше, примарно загарчав. Ті двоє в кімнаті стрепенулися і, мабуть, помітили місяця, бо звідти почувся зойк, як Карлсон і сподівався.

— Вони кричать! — сказав він задоволено, тоді пошепки додав: — Нам треба тікати!

Він випустив з м’яча повітря. Почулося неголосне шипіння, і м’яч за дверима знову зморщився до невеличкого капшучка. Карлсон квапливо витяг його й так само квапливо заліпив вічко новим кусочком жувальної гумки, а сам спритно, мов їжак, подріботів до свого постійного сховку — під стіл у передпокої. Малий якомога швидше шаснув за ним.

Наступної миті клацнув засув, відчинилися двері і панна Цап висунула голову.

— Це все-таки, мабуть, діти, — сказала вона.

Але за нею вродився дядько Юліус і палко заперечив:

— Скільки вам тлумачити, що казковий світ повний таємничих істот! Адже тільки таємничі істоти можуть проникнути крізь замкнені двері, як ви не розумієте?

Панна Цап миттю погодилась: мовляв, подумавши, вона все зрозуміла. Та вона, мабуть, не дуже хотіла, щоб якась таємнича істота з казкового світу заважала їй побути часинку з дядьком Юліусом, бо скоро їй знову пощастило всадовити його на канапу коло себе. А Карлсонові й Малому лишилося тільки сидіти в передпокої і дивитися на зачинені двері. Могла б бути й веселіша розвага, міркував Малий. І Карлсон теж так міркував. Авжеж, і Карлсон!

Саме задзвонив телефон, і Малий зняв трубку. Якийсь жіночий голос попросив покликати панну Цап. Малий збагнув, що то Фріда з Фрейгатан, і, хоч це й негарно, зрадів. Тепер він мав право заважати панні Цап скільки завгодно. І хоч він був чемний хлопчик, та все ж залюбки почав їй заважати.

— Вас просять до телефону! — гукнув він, тарабанячи кулаком у двері.

Проте нічого не домігся.

— Скажи, що я не маю часу, — відповіла панна Цап.

Ані таємничі істоти, ані фріди не годні були відірвати її від кави з дядьком Юліусом. Малий вернувся до телефону і сказав про це Фріді, але та неодмінно хотіла знати, чого її сестра не має часу, коли можна їй знов потелефонувати і таке інше. Врешті Малий сказав:

— Найкраще буде, як ви самі її спитаєте вранці.

Тоді поклав трубку й озирнувся. Карлсона в передпокої не було. Малий заходився шукати і знайшов його слід у кухні. Радше у відчиненому вікні. На підвіконні, верхи на найкращій маминій мітлі, саме хтось лаштувався летіти: напевне, Карлсон, хоч на вигляд він скидався на невеличку відьму або чарівницю. Лице чорне, на голові хустина, на плечах квітчаста відьомська керейка зі старої кофти, яку бабуся забула в шафі з господарським начинням, коли востаннє приїздила до них.

— Ой, Карлсоне! — злякано гукнув Малий. — Не літай, бо тебе знов побачить дядько Юліус!

— Це не Карлсон, — озвався Карлсон глухим голосом. — Це відюга, люта й страшна.

— Відюга? — перепитав Малий. — А що це — теж відьма?

— Так, але ще гірше, — відповів Карлсон. — Відюги куди лихіші, і як їх розлютити, то вони відразу нападають.