Коли здоєне молоко достигало в бербениці, заправлене клягом з шлуночка молодого теляти, ватаг діставав трембіту і пускав по долинах рипучі рулади поклику. Нишкли птиці, а вівці піднімали плаксиві морди, дослухалися. Старий пан повертався на той гук з лісових хожаїв. Мився до пояса в потоці, одягав чисту сорочку, зав'язував голову широкою биндою. Тоді заходив у темну комору, пропахлу овечою вовною, і починав чародійство. Ніхто не смів туди пхатися. Та якось у смурний день він покликав мене подержати лампу.

Молоко гусло, жовкло, але він не спішив торкнутися його масної вощаної плоті. Витяг бляшану баночку і війнув у бербеницю якоїсь перетертої трави. Тоді закачав рукави і встромив руки в молочну гущу. Бережно возив ними в посудині, перебирав, підгрібав здолу д'горі, ніби щось ловив жменями – і завмер. На виду його написалася одухотворена напруга. А руки ожили знову, тепер вони любовно гладили, пеленали невидиме дитинча в синюватих родових водах, в які на моїх очах обернулося ще недавно густе біле молоко. І ось воно народилося й сміло випливло на світ – кругловиде сирове тіло.

Втомлено радісний пан Джордже підняв його обіруч, аби стекло кваснуватим соком. Мене попросив постелити чисту пелену. Сир пругко влігся на дошку. Згори старий устромив голівку дикого маку.

«Чи не видиться тобі, що сей будз схожий на жіночу цицьку?» – зазвідав він.

«Так, – ганьбливо потвердив я. – А ще подібний до Говерли під снігом».

Він глянув на далеку вершину під шапкою снігу і підняв догори перст:

«Твоя правда, – згодився, – бо сир і є дитина гори. Так, як ми – діти неба і землі. Голова наша кругла – як небо, ступня пласка – як земля. У неба є чотири пори року, п'ять стихій, дев'ять сторін світу з центром, триста шістдесят днів. У чоловіка теж є чотири кінцівки, п'ять внутрішніх органів, дев'ять отворів, триста шістдесят суглобів. Природа має вітер і дощ, холод і жар. Чоловік теж може брати і віддавати, гніватися і радіти. Вуха й очі – то сонце й місяць. А серце – Господар».

На обвітреному лиці мого пана лежала печать спокою. А в самій його натурі, підмічав я, були замішані добродушність, розсудливість, настирність і нутряна енергія, що дивним чином підживляла тих, котрі були поряд.

Я супроводжував його тоді з обрусом до потічка. Вмиваючись, поважний Джеордже (так його всі називали) оповідав:

«Був давно на світі один чоловік, смішний, як я. Все його з дому кудись тягло. Двадцять років поневірявся морями. А звався Одіссей».

«Цар Ітаки», – доклав я.

«Так, – хитро кліпнув він і запитав уже по-грецьки: – Ти знаєш його історію?»

«Читав у Гомера».

«Се добре. А знаєш, що Одіссея вернуло домів із мандрів? Знаєш, за чим знудився?»

«За жоною Пенелопою», – твердо одказав я.

«А де – за своїм сиром! Смак сиру марився йому. Сон фромаж», – останні слова старий мовив по-французьки – «свій сир».

Мав мій пан звичку перескакувати з одної мови на иншу, як білиця з гілки на гілку, і мене се вражало.

«Я теж пробував учитися говорити по-французьки», – похвалився я.

«Не треба пробувати – треба говорити», – прошамотів він по-польськи і пішов до своїх трав.

А я лишився з вівцями. Нас було троє вівчарів-людей і стільки ж вівчарів-псів. І хто знає, котрі свою роботу справляли ліпше. Пси були грубі, кудлаті, з сивою м'якою шерстю, як полонинна трава псяйка. Може, через се її так і називають. А собак пан Джеордже називав людськими іменами – Йон, Васілей, Петрос. Бувало, кликнеш котрогось – озираються і чоловік, і пес. Вони, пси, вгадували, чого від них хочеш, з півслова, з посвисту, а то й помаху руки. Вони все розуміли і все знали, хіба що не говорили. Хоча людині десь на відрубному терені доста, аби її хоч хтось слухав. Доста уважливих і повних доброти очей. Немає ближчого, відданішого нам створіння, як пес. Часто ми, люди, не заслуговуємо тої безмірної довіри й безкорисної любови.

(Коли я перегодом бродив Уссурійськими нетрями, мій попутник-китаєць називав «людьми» тигрів, ізюбрів, ведмедів, кабанів і навіть мурах. Як я його розумію! А деколи й бесідував із звірами з зажмуреними очима. Як я йому заздрив, доки сам не навчився сьому.)

З ялівцевою ґерлиґою водив я отару з верха на верх, як у тій співанці. Ми, вівчарі, озирали пасло згори, а пси сокотили лінію від хащі, аби відсікти вовка чи клишоногого вуйка. Встерегтися від нього було тяжко, і доки собаки збивалися для смілости в гурт, доки хтось із нас набивав кріс, ведмідь устигав зарізати вівцю. Пси з глухим гарчанням гзилися на кривавих слідах, але в ліс обачно не потикалися. Один мав видерте око, другий відкушене вухо, третій прилягав на передню лабу. То були справні пастуші й сторожові пси.

Того літа навчився я городити кошари, довбати корита для водопою, доїти овець і стригти ярок, зводити з маржини коросту й парші, клягати сир, солити бринзу, заправляти вурду, колотити мамалигу й варити твердий, як вівчарський ремінь, токан, що потім крається на столі дротяною ниткою. І головному навчився – охороняти живий огень, що викрешується в маю і не сміє згаснути до посліднього дня літування на полонині, бо инакше напасті, хворощі і втрати загостять у стаю.

Їх стачило й так. Бесаги з сиром, який щотижня спроваджували в долину, намокли в дорозі. Будзи запліснявіли – тепер їх не сміли відправляти на курорти Констанци, які радо замовляли відмінний продукт з наліпкою «Джеордже Вадаску».

А одної ночі, в бурю, сталася нова пришта – пропала кобилиця. Господар аж позеленів із жалю. Я пустився з псом крутими плаями, міркуючи, що вона могла податися на клич жеребця. На тучних травах перелісків під Поженяскою волохи пасли коней. Так воно й було. Дорогою знайшов я пута, що збила кобила з ніг, а далі – столочений у росі слід.

Яка тут ширилася немилосердна краса! У мареві сизого туманцю гойдалася піднебесна колиска. Височезні модрини зеленими стрілами пробивали синю баню. Кучерявилися безкраї береги чорниці. І стояли врочисто скали з гострими гребенями, гейби їм хтось наказав вартувати се правічне гірське царство.

Пес добре пас слід. Вчулося іржання. Наша кобила невідлучно паслася при чужому табуні. Я підкрався з мотузком. Прив'язав до її шиї.

«Гов!» – зринув покрик іззаду. На мене з топірцем біг волох у косматій гуні. Я підняв ґерлиґу – вона заступила чоло від удару. Доки напасник розмахувався вдруге, я замашно огрів його палицею по плечу. Навісний чабан переміняв руку і сіканув навідліг. Моя вузлувата палиця переломилася, як тріска. Чекати було нічого, я вергнув собою на кобилу і ляснув її постолами в боки. Останнє, що узрів краєм ока, – залізо бартки за спиною, а ще скок пса, що хапав волоха писком за карк. І я зів'яв у безтямі.

Прочумався третього дня. Гарячі кліщі стискали голову. У вухах сухо тріщало, в очах повзали жовті мухи. Я лежав на волі під явориною, а збоку сидів із книгою поважний Джеордже. За скельцями заіскрилися сірі очі. Простяг мені коновку теплої жентиці з гіркою зеленою січкою. Клацнув перед носом пальцями і спитав:

«Хто ти?»

«Сам не знаю хто».

«Се добре. Виходить, ти при умі. Бо лише глупець гадає, що знає, хто він єси».

Вівчарі розповіли мені, що пес нагнав кобилу на наш бік і дав голос. Вони почули й вибігли навстріч. Я лежав верхи пластом із розтрощеною потилицею. Ще добре, що дістав по голові обушком, бо якби лезом, то вже давно б мене спустили в долину на марах.

Поважний Джеордже тоді наказав зарізати ягня і обвив мені голову й плечі нутром шкіри. Поклали мене просто неба, оддаль від овечого смороду і гомону бомкал.

На трав'яних напарах я помалу відживав, виходив з потьмарення, але руками й ногами не владав. Журно хмурив чоло аптекар, коли піднімав мою руку й опускав, як ціп. Одного спекотного дня винесли мене на дошці з тіні і роздягли догола. Приступив пан Джеордже із дзеркальцем, націливши сонячного блищика мені на тіло. Скоро я заціпив зуби від палючого болю. А він водив і водив дзеркальцем, віднаходячи найпекучіші місця. Аж запах паленої шкіри було чути.