«Терпи, – шепотів він. – Хто терпен, той спасен. Ану вгадай, по-якому я се сказав».

Я не знав.

«По-циганськи, – сміявся він. – Ніхто стільки не терпить за своє життя, як циган. Ми глядаємо свою долю, а він утікає від недолі. Все життя в мандрах. Паніка смерть і не знає, де його застати. Хто в дорозі, той не вмирає, хлопче».

Вмирати я не хотів. Скільки ще доріг стелилося переді мною. Кожного полудня пропікали моє тіло. Сонячні глиці впивалися в шкіру, в нерви – і нарешті розбудили мої кінцівки. Раз ноги, а затим і руки. Я міг уже брати горня з молоком, дибати з палицею. Настав день, коли поважний Джеордже підсадив мене на кобилицю, котру я спас, і ми рушили плаєм під темні обороги ялин.

Якщо довго шліфувати шматок скла, то вийде окуляр, через який краще побачиш світ. Так і себе треба шліфувати. Зовні – водою, повітрям, сонцем і зелом, що зросло на землі. А зсередини – спокоєм, доброю волею, корисним і радісним трудом. Шліфуй себе – і будеш чистим і твердим, як скло. І промені з неба, переломившись через тебе, осяють і нагріють инших.

А оберт мого тривку в Чорному лісі крутився далі. Лише з приблудька я все більше ставав тут хазяїном. Я владно і вперто просувався вглиб, залишаючи за собою Via Combusta – випалену дорогу. Ся латинська примовка сплила з пам'яти, коли я озирав свої смуги згарищ. Виходило майже як на бабиному городі – прополоті гряди лісу. Мінялася окружна зримість, ліс почав дихати звільненими, прочищеними грудьми. Пал сухостою і рухляку робив ще одну добру службу – нищив гнильну пошесть, підживляв попелом молодняк. З нього вибухала розкішна смарагдова папороть, ягідні кущі.

Миготливі вогні, що пробивалися крізь просіки, підсвічували мені вечоровий час короткого спочинку. То була тяжка й виснажлива праця. За день я набирав повні груди гарі, від сирості ломило кости, від вогненних стовпів ряхтіло в очах. Я мусив якось рятуватися.

Тоді я й придумав свою влазню. Вимурував під скалою із глини довгу, на мій зріст, піч. Зсередини виклав річковим каменем, цробив вузький комин. Піч як піч, лишень туди я саджав не горшки, а себе. Увечері приносив з лісу в'язанку дров і зілля. Затоплював піч, а коли дрова прогорали й нагрівали камінь, зливав його водою, настеляв папороть і залізав у довгу черінь. Так, що голова лежала коло влазу, аби дихати свіжим люфтом. Зате тіло прогрівалося й пропарювалося так, що ставало наче з воску зліплене. Легке й податливе. Скупаєшся після тої бані в поточині – і лягаєш каменем на вербову плетінку під ясенем. Спиш без тлуми й сновидінь. Лише місяць пливе з хмари в хмару і

булькатим оком заздрісно поглядає на мою колиску.

А в досвітках, коли першими звуками закониться день після нічної тиші, – я вже під зеленою брамою лісу. І підсвічую головешкою його темне чрево. Стомлені тривалим життям і побиті стихіями, дерева, як і люди, горіли стоячи. Довго, рівно і без сажі.

Ліс того разу явив мені оказії, і прикрі, і втішні водночас, як се часто й сусідить у житті. Не кожного звіра полошило моє завзяте порядкування на його теренах. Одного розсердило. Я обгрібав гнилі колоди, обкладав сушняком і підпалював. Ті ватри лишалися мірно тліти, а я просувався далі в гущавник, до нових куп деревного лому. Набрів на блюдце болота, поросле невістульками, замилувався і спиною вчув чийсь погляд. Не встиг обернутися, як над головою метнулася пелехата тінь. На плечі щось гупнуло, обпекло. Я вихопив із-за пояса ніж і встромив у живу м'якину. Кров звіра змішалася з моєю кров'ю, але пазурі далі вглиблялися в моє тіло, скреготнули об кістки. Під тягарем тварюки, мліючи від болю, я моторно позадкував і з розгону гепнувся спиною в полум'я. Зашкварчала палена шерсть, рись навісно муркнула і шубовснула в кущі. Я теж схопився на ноги горючим снопом і притьмом угніздився в багнисту ковбаню.

Довго збирався з силами, аби доповзти до дому. Обгоріла одіж злізала з шкірою, з уші стікала запечена сукровиця. З одного боку, се було добре – рани припеклися, обійшлося без зараження. А з другого – я був обсмалений, як циганський казан. Вимокав до дрижаків у студеному ручаї... Добравшись до дому, вистелив постіль листками подорожника, настругав молодої дубової кори і ліг. Ні, не спати (яке спання!), а щоб пригасити вогень у тілі. Другого дня живосилом потягся за иншим ліком. У висхлому руслі напав куртину вероніки, на мочарі нарвав сушениці болотної. Її дрібненькі рожеві цвітки ніби лежать у розчепірених долоньках гострого листя. І лопухатий бадан годився примочувати опіки, і кора з листям простого дерева в'яза. Одне иншому не завада, кожне зело має свою тайну, свій характер. Комусь одне помагає, комусь инше.

Рани підсушував порох з дубової кори, вона не давала їм гноїтися. А гарячку я збивав липовим варом із медом, так міг хоч подрімати. Про їдло майже не думав, хіба жував сушені кислиці і ягоди. Надворі стояла неспасенна спека, я ледве долізав до пересохлого бурчака, щоб лизнути водиці. Берестяні личаки тоді зайнялися першими і на шрум спалили мої стопи. Тож доводилось совзати по землі, як гад.

Зате мої очи тепер були близько біля трав. Мої ніздрі вбирали дух землі. Мої груди впритул чули її тепло. До сього часу я й не здогадувався, що земне тіло, як і людське, в різних місцях по-різному пахне і має різну температуру. Шукаючи жаданий затінок, сховок від духоти, я повз туди, де пряталися птиці. І лежав долічерева в пожухлих травах, дослухаючись з мукою, як палить мене ізсередини, зовні і з неба. Тоді й прийшов до мене, чи не з самого розгаряченого серця проклюнувся дар чуття підземної жили. Я вчув її шкірою, нутром, але розум не повірив. Аж доки я не розгріб по лікоть піщанистий ґрунт – і ямка затемніла вологою.

Копав і далі, вперся в камінь, якось його видовбав і вивергнув – і з-під нього в лице вдарив струмінь студениці. Вода була м'яка, з кислинкою свіжости, ситна. Я розчистив джерело, обклав камінням і взявся розгрібати проточину, аби воно не замулювалося. Тепер я мав на дворі свою криницю. Не мусив ходити за річною водою, що за дощами бувала каламутною.

Але сього мені було мало. Кортіло перевірити свій хист. Я придивлявся і замічав знаки: коли й де рясніше пробивається роса; де і які птиці люблять сідати на землю; де і яка травиця росте. На затіненому клині, де в тісноті сходилися чотири трави, я лягав і прислухався. Все сходилося: голі груди лоскітно холодила близька водяна нора. Я копав – так воно й було!

Провздовж моєї тропи до лісу я поклав п'ять криничок, як намистин. П'ять зелених вічок зично кліпали мені. Се мало зекономити мені час і сили при тяганні води, коли була потреба спішно збити зависоке полум'я.

За новим захопливим заняттям я помалу забував про пекучі рани. Голод піднімав мене на ноги, вода з підземних жил збурювала апетит. Та й кізку треба було обходити, водити на свіжу пашу. Я називав її Тисою. Бо ся ріка була мені дуже близькою. Вигойдала в дитинстві і несла долею далі, висаджуючи на спасенні береги. Віща ріка нашого руського роду, що загніздився на її берегах і звідси пішов у світи. Наші пращури, повідав старий учитель історії, прибивалися в Рим і тулили руки до грудей під вовняними гунями: «Сли. Єсьме сли (посли)» А варта гукала далі: «Сли вене! (Посли прийшли)». Так нас поіменували слов'янами. Довговолосих сумирних людей, що мали м'яку співучу бесіду і прийшли з країв, звідки провадили трьохсотлітні тиси для римських галер, храмів і вілл патриціїв. З тучних і горбатих берегів повноводної Тиси. Звідтоді нас так і називали.

Рись подала мені добрий урок обережности. Дикий кіт – хитрий звір. Він пантрує жертву завжди ззаду і, якщо вона його дратує, нападає. Я порушив його володіння і дістав своє. Я не мав до нього злости. Прийшов на місце нашого двобою беззбройний і крикнув у лісову глушину:

«Мудрий і сильний звіре! Я кланяюся тобі і не хочу занапастити твою царину. Але й ти не заважай мені. Я не потривожу тебе, а ти не пересікай моєї дороги. Сей ліс однаково є твоїм і моїм домом. Тут сліди моїх ніг і рук, і тут моя кров. Чуєш, ловажний звіре?!»