Я не поснідала, намагаючись якомога швидше піти з хати. Мені не вдалося розминутися з батьком, тож кілька хвилин я була змушена грати веселість. Я намагалася вдавати радість, отримуючи подарунок, хоча й просила нічого мені не дарувати. Та щоразу, коли я повинна була усміхатися, я мало не плакала.

Я стримувала сльози всю дорогу до школи. Мені було важко викинути з голови образ бабусі – я б нізащо не погодилася з тим, що то була я. Усі мої почуття кудись зникли, гору взяв невимовний відчай і гнітив мене, аж поки я не в’їхала на знайому стоянку позаду старшої школи Форкса і не помітила Едварда. Він, немов мармурова статуя, забутий язичницький бог краси, граційно спирався на свій чистенький срібний «вольво». Сон не мав нічого спільного з реальністю: він чекав на мене, як і щодня.

Мій відчай одразу немов рукою зняло; на його місце прийшло здивування. Я зустрічалася з Едвардом уже півроку, але досі не могла повірити, що мені так поталанило.

Його сестра Аліса стояла поруч. Вона також чекала на мене.

Звісно, Едвард та Аліса насправді не були родичами (у Форксі всі знали, що діти Калленів усиновлені, адже лікар Карлайл і його дружина Есме були занадто молодими, щоб мати дітей-підлітків), проте їхня шкіра була однаково блідою, їхні очі мали дивний золотавий відблиск, а навколо – темні, немов від удару, синці. Її обличчя, як і його, було вражаюче вродливим. Для обізнаної людини – такої як от я – ці збіги не здавалися випадковими.

Аліса стояла і чекала на мене. Її каро-золотаві очі поблискували від хвилювання. Я помітила у неї в руках маленьку коробочку, обгорнуту в срібний папір, і спохмурніла. Я ж казала Алісі, що мені не потрібно нічого, зовсім нічого – ні подарунків, ні уваги на день народження. Вочевидь, моїм бажанням знехтували.

Я гримнула дверцями пікапа – «шевроле» 1953-го року випуску – так сильно, що шматочки ржі посипалися на мокрий асфальт, і повільно рушила туди, де чекали вони. Аліса кинулася мені назустріч, її кумедне личко світилося від радості, а коротеньке колюче волоссячко робило її схожою на персонажа з казок.

– З днем народження, Белло!

– Тихо! – прошепотіла я, роззираючись довкола, щоб переконатися, що її ніхто не почув. Останнє, чого мені хотілося, то це гучного святкування цієї сумної дати. Проте, здавалося, вона не звернула на мене уваги.

– Розгорнеш свій подарунок зараз чи пізніше? – поцікавилася вона, поки ми йшли до Едварда.

– Жодних подарунків, – запротестувала я пошепки. Зрештою вона зрозуміла, в якому я гуморі.

– Гаразд… Значить, пізніше. Тобі сподобався альбом, який прислала мама? А фотоапарат від Чарлі?

Я важко зітхнула. Звісно ж, вона вже знала, що мені подарували на день народження. Едвард не був єдиним членом сім’ї Калленів, який мав незвичні вміння. Аліса «побачила», що подарують мені батьки, тільки-но вони вирішили це зробити.

– Так, подарунки чудові.

– Гадаю, це хороша ідея. Випускницею бувають тільки раз. Можеш отримати непоганий досвід.

– А скільки разів була випускницею ти?

– Це зовсім інше.

Ми саме наблизилися до Едварда, він простягнув мені руку. Я радісно доторкнулася до неї, забувши на якусь мить про свій похмурий гумор. Його шкіра була, як завжди, гладенькою, пружною і дуже холодною. Він лагідно стиснув мої пальці. Я глянула в його блискучі топазові очі, і моє серце почало калатати. Відчувши таку переміну, він знову усміхнувся.

Він плавно підняв вільну руку і, провівши холодним кінчиком пальця по контуру моїх губ, сказав:

– Отже, як ми й домовлялися, я не вітатиму тебе з днем народження. Вірно?

– Так, вірно.

Я б ніколи не змогла відтворити плавність його ідеальних рухів. У них було щось притаманне минулим століттям.

– Я просто хочу переконатися, – мовив він, провівши рукою по своєму бронзовому волоссю. – Адже ти могла змінити свою думку. Здається, більшість людей люблять дні народження й подарунки.

Аліса засміялася – її голос пролунав, як дзенькіт срібного дзвіночка.

– Звісно, тобі сподобається. Сьогодні кожен намагатиметься зробити для тебе щось приємне. Що в цьому поганого? – це запитання прозвучало риторично.

– Старість, – відповіла я все-таки, але мій голос лунав не так упевнено, як мені того хотілося.

Посмішка Едварда враз перетворилася в пряму лінію.

– Вісімнадцять – ще не багато, – сказала Аліса. – Хіба жінки не починають засмучуватися через дні народження, коли їм виповнюється двадцять дев’ять?

– Тепер я старша за Едварда, – пробурмотіла я. Він зітхнув.

– Технічно, – сказала вона досі піднесеним тоном. – Усього на один малесенький рік.

І я подумала… Якби я могла бути впевнена в майбутньому, якого хотіла, впевнена, що завжди зможу бути з Едвардом, Алісою та рештою Калленів (бажано не старенькою поморщеною бабусею)… тоді б рік чи два не мали для мене ніякого значення. Та Едвард нізащо б не погодився на майбутнє, в якому мені доведеться змінитися. Мови не може бути про майбутнє, в якому я також стану такою, як він, – безсмертною.

Він називав це глухим кутом.

Правду кажучи, я не розуміла Едварда. Чому він так не хотів, щоб я стала безсмертною? Бути вампіром не так уже й жахливо – принаймні Каллени живуть нормальним життям.

– О котрій годині тобі треба повернутися додому? – провадила Аліса, змінивши тему. Судячи з її тону, вона намагалася схилити розмову до того, чого я так хотіла уникнути.

– Не знаю. Мені ще треба дещо зробити.

– О, благаю тебе, Белло! – буркнула вона. – Невже ти хочеш ось так просто зіпсувати усе свято?

– Я думала, що в мій день народження все повинно бути так, як цього хочу я.

– Я заберу Беллу від Чарлі одразу після школи, – сказав Едвард, зовсім ігноруючи мене.

– Мені ще треба на роботу, – запротестувала я.

– Власне, не треба, – мовила Аліса самовдоволено. – Я уже домовилася про все з місіс Ньютон. Сьогодні вона замінить тебе кимсь іншим. А ще вона просила привітати тебе з днем народження.

– Я… я все одно не можу, – запнулася я, намагаючись викрутитися. – Я ще повинна подивитися «Ромео і Джульєтту» на урок англійської літератури.

– Ти ж знаєш «Ромео і Джульєтту» напам’ять, – фиркнула Аліса.

– Але містер Берті сказав, що нам потрібно подивитися фільм для того, щоб краще зрозуміти Шекспіра.

Едвард закотив очі.

– Ти уже бачила цей фільм, – мовила Аліса.

– Я не бачила версії шістдесятих. Містер Берті сказав, що вона найкраща.

Зрештою Аліса самовпевнено всміхнулася і глянула на мене.

– Це може бути легко, Белло, а може й ні, але так чи йнак…

– Розслабся, Алісо, – втрутився Едвард. – Якщо Белла хоче дивитися фільм, то нехай дивиться. Це ж її день народження.

– І я так гадаю, – додала я.

– Я привезу її десь біля сьомої, – провадив він. – Тож ти матимеш більше часу для приготувань.

Сміх Аліси нагадував дзвіночок.

– Гаразд. До зустрічі ввечері, Белло. Буде весело, ось побачиш.

З цими словами вона усміхнулася, показавши усі свої ідеально білі зуби, потім чмокнула мене в щічку і, весело підстрибуючи, побігла на свій урок, перш ніж я встигла відповісти.

– Едварде, будь ласка… – почала я благати, але він торкнувся холодним пальцем моїх губ.

– Обговорімо це пізніше. Ми запізнимося на заняття.

Ніхто й не глянув на нас, коли ми зайняли звичні місця за останньою партою (майже кожне заняття ми відвідували разом – дивовижно, яких поблажок умів домагатися Едвард від адміністраторів жіночої статі). Ми з Едвардом зустрічалися задовго, щоб бути об’єктом для пліток. Навіть Майк Ньютон більше не дивився на мене похмурим поглядом, змушуючи відчувати себе винною. Тепер він просто всміхався, і я раділа з того, що врешті він зрозумів, що ми можемо бути тільки друзями. Майк вельми змінився за літо – він схуд, на обличчі виступили вилиці, тепер у нього була зовсім інша зачіска: волосся відросло і за допомоги гелю трималося у формі вишуканого безладу. Я одразу здогадалася, що у нього було на думці: стати схожим на Едварда, але домогтися цього, імітуючи його зовнішність, було неможливо.