День поволі спливав, а я твердо вирішила для себе будь-що уникнути вечірки в будинку Калленів. Гадаю, невдалий час святкувати, коли в мене траурний настрій. Та найважче було б отримувати увагу й подарунки від інших.

Надмірна увага – це не завжди добре. Хіба кому до вподоби, коли їм в обличчя спрямовують яскраве світло? А я ж так наполегливо просила, навіть наказувала, щоб ніхто не дарував мені подарунків! Проте скидалося на те, що Чарлі й Ренé були не єдиними, хто вирішив знехтувати моїм бажанням.

У мене ніколи не було багато грошей, і це мене зовсім не засмучувало. Мене виховувала Рене, і ми якось виживали на її зарплату виховательки в дитячому садку. Чарлі також не заробляв багато – він був шефом поліції в нашому малесенькому місті, Форксі. Всі свої доходи я отримувала завдяки тому, що тричі на тиждень працювала у місцевій крамниці спортивних товарів. Для мене було великою радістю знайти роботу в такому малесенькому містечку. Кожне зароблене пенні я відкладала на навчання в коледжі. (Коледж був планом Б. Я досі сподівалася на план А, та Едвард наполягав на тому, що мені слід жити «нормальним» життям…)

Едвард мав багато грошей – я навіть не пробувала уявити скільки. Для Едварда й решти Калленів гроші не мали ніякого значення. Це щось, що ти накопичуєш, маючи до своїх послуг необмежений час, а ще сестру, наділену вмінням передбачати тенденції на біржовому ринку. Здається, Едвард не розумів, чому я забороняла йому витрачати гроші на мене, чому почувалася незручно, коли він запрошував мене в дорогий ресторан у Сієтлі, чому не дозволяла йому придбати мені нову машину, здатну розвивати швидкість понад п’ятдесят п’ять миль на годину, або чому я не хотіла, щоб він платив за моє навчання в коледжі (він із якоюсь смішною наполегливістю схиляв мене до плану Б). Едвард уважав, що я живу невиправдано важким життям.

Та як я могла дозволити йому дарувати мені речі, за які не могла відплатити? З якоїсь незрозумілої причини він хотів бути зі мною. Він давав мені дещо незвичне, високе, і гроші могли порушити природній баланс.

День спливав, а ні Едвард, ні Аліса не згадували про мій день народження, тож я трохи заспокоїлася.

Під час ланчу ми сиділи за нашим столиком.

Панувала якась незвично спокійна атмосфера. Ми троє – Едвард, Аліса та я – сиділи з південного боку столика. Інші «старші» й трохи страшніші діти Калленів (особливо це стосується Еммета) вже закінчили школу; Едварда ж та Алісу, здавалося, учні зовсім не боялися й не уникали, тому ми сиділи не самі. Мої друзі Майк і Джесика (які перебували у дивних стосунках після свого нещодавнього розриву), Анжела та Бен (чий роман тривав усе літо), Ерик, Конор, Тайлер і Лорен (хоча я й не вважала її своєю подругою) – всі сиділи за нашим столиком потойбіч невидимої лінії. Ця лінія зникала в сонячні дні, коли Едвард та Аліса пропускали школу, і тоді я зазвичай брала участь у невимушеній розмові.

Едвард та Аліса не вважали це вигнання з суспільного життя дивним чи згубним. Вони майже нічого не помічали. Люди завжди почувалися якось дивно й невпевнено поряд із Калленами, вони трохи їх боялися, але не могли знайти цьому логічного пояснення. Я була радше винятком із загального правила. Іноді Едвард цікавився моїм самопочуттям, адже він не міг читати моїх думок. Він гадав, що погано впливає на мене, та варто було йому озвучити це припущення вголос, як я одразу заперечувала.

Пообідні заняття минули швидко, і Едвард, як завжди, провів мене до пікапа. Проте цього разу він вказав мені на місце пасажира. Аліса забрала його машину додому, і таким чином він втримав мене від втечі.

Я ображено схрестила руки на грудях й відмовилася зрушити з місця, хоча надворі й лило як із відра.

– Сьогодні мій день народження, невже я не можу вести власну машину?

– Я вдаю, що сьогодні не твій день народження, як ти й просила.

– Отже, якщо сьогодні не мій день народження, значить, я не повинна йти до тебе додому ввечері…

– Гаразд, – він зачинив пасажирські двері та, пройшовши повз мене, відчинив двері з боку водія. – З днем народження.

– Тихіше, – нерішуче зашипіла я у відповідь і сіла в машину, не бажаючи, щоб він сказав іще щось.

Поки я їхала, Едвард увімкнув радіо й похитав головою, висловлюючи осуд.

– Твоє радіо не ловить жодної хвилі.

Я насупилася. Мені не подобалося, коли він критикував мою машину. Мій пікап просто чудовий – у нього своя особистість.

– Якщо хочеш нормального звуку, то катайся на власній машині, – я страшенно нервувалася через план Аліси і була в такому кепському гуморі, що слова вихопилися самі собою і прозвучали набагато різкіше, аніж мені цього хотілося. Як правило, в присутності Едварда я була завжди в чудовому настрої, і мій тон змусив його стиснути губи, стримуючи мимовільну посмішку.

Коли я припаркувала машину біля будинку Чарлі, Едвард нахилився до мене і взяв моє обличчя в долоні. Він поводився зі мною дуже обережно, пучками пальців лагідно торкнувся моїх скронь, щік, рота. Та к наче я була дуже делікатною річчю, на відміну від нього.

– Ти завжди повинна бути в гарному гуморі, не тільки сьогодні, – прошепотів він. Я відчула на обличчі його солодкий подих.

– А якщо я не хочу бути в гарному гуморі? – зітхнула я. Його золоті очі зайнялися.

– Дуже погано.

Тільки-но він нахилився і торкнувся мене своїми крижаними вустами, як моя голова пішла обертом. Як він і хотів, я миттю забула про всі свої турботи й зосередилася на тому, як вдихати й видихати.

Його вуста, холодні, гладкі й ніжні, потягнулися до моїх. Мої руки самі пригорнули його за шию, і я почала палко цілувати його. Раптом я відчула, як його губи скривилися, він відсторонився й розімкнув мої обійми.

Едвард встановив багато правил стосовно наших фізичних стосунків, бажаючи вберегти моє життя. Хоча я й усвідомлювала необхідність тримати певну дистанцію між моєю ніжною шкірою та його гострими як бритва отруйними зубами, та коли він починав мене цілувати, я зовсім забувала про такі дрібниці.

– Будь ласка, поводься чемно, – його подих ковзнув по моїй щоці. Він іще раз ніжно поцілував мене в губи, а тоді відштовхнув, склавши мої руки на животі.

Кров ударила мені в голову. Я приклала руку до серця. Воно невпинно калатало під моєю долонею.

– Як гадаєш, чи вдасться мені коли-небудь з цим упоратися? – поцікавилася я радше у самої себе. – Чи перестане моє серце вискакувати з грудей щоразу, коли ти торкатимешся мене?

– Сподіваюся, що ні, – сказав він трохи самовпевнено. Я закотила очі.

– Що ж, ходімо дивитися, як Капулетті й Монтеккі зводять одні з одними рахунки?

– Твоє слово для мене закон!

Поки я вмикала фільм, Едвард зручно вмостився на канапі. Коли я присіла на краєчку канапи, він схопив мене за талію і притягнув до грудей. Не можу сказати, що там мені було зручніше, ніж на канапі, адже його груди були тверді, холодні й ідеальні, немов крижана скульптура, але все-таки я віддавала перевагу такому положенню. Він зняв із канапи старий плед і вкрив мене, щоб я бува не замерзла.

– Знаєш, а мені ніколи не подобався Ромео, – зауважив він, коли почався фільм.

– А що не так із Ромео? – запитала я трохи ображено. Ромео був одним із моїх улюблених персонажів, аж поки я не зустріла Едварда.

– Ну, по-перше, він кохав цю Розаліну – це характеризує його як мінливу особу, ти не вважаєш? Та й за кілька хвилин після одруження він вбиває родича Джульєтти. Це далеко не ідеально. Помилка за помилкою. Хіба міг він зіпсувати своє щастя ретельніше?

Я зітхнула.

– Може, я подивлюся фільм на самоті?

– Ні, я залишуся, та в будь-якому разі я дивитимусь переважно на тебе, – кінчиками пальців він малював невидимі узори на моїй руці, від чого мені аж мурашки бігали по тілу. – Ти збираєшся плакати?

– Можливо, – погодилася я. – Якщо дивитимусь уважно.

– Тоді я не відриватиму тебе.

Та тільки я відчувала його губи на своєму волоссі, як одразу відривалася.