– Не думаю, що я щось спокутую, – делікатно не погодився він. – Як і все в житті, я тільки повинен був вирішити, що робити з тим, що мені дано.
– У ваших устах це звучить так просто. Він знову оглянув мою руку.
– Ось так, – сказав він, відрізаючи нитку. – Тепер усе.
Він узяв велику ватну паличку, опустив її в якусь схожу на сироп рідину і ретельно змастив місце операції. Запах був якийсь дивний; моя голова йшла обертом. Від рідини моя шкіра змінила колір.
– Але спочатку, – я напружилася, коли він почав туго обмотувати мені руку бинтом, – чому ви взагалі вирішили піти іншим, а не очевидним шляхом?
Він ніжно усміхнувся.
– Хіба Едвард не розповідав тобі цієї історії?
– Розповідав. Але я намагаюся зрозуміти, про що ви думали…
Раптом його обличчя стало знову серйозним. І я запитала себе, чи згадав він те саме, що й я. Цікаво, про що думала б я, коли б – я одразу ж відкинула варіант якби – це трапилося зі мною.
– Ти знаєш, що мій батько був священиком, – Карлайл поринув у спогади, старанно витираючи стіл вогкою марлею. Запах спирту ударив мені в ніс. – У нього про світ було досить дивне уявлення, у якому я почав сумніватися ще до того, як змінився.
Карлайл викинув брудну марлю й шматочки скла у порожню кришталеву вазу. Я не зрозуміла, що він збирався робити навіть тоді, коли він запалив сірника. Потім він кинув сірника на просяклу спиртом тканину, і від несподіваного спалаху я аж підскочила.
– Вибач, – сказав він. – Я не хотів тебе налякати… Отож, я не погоджувався з особливостями віри мого батька. Та жодного разу за останні чотириста років, із дня мого народження, я й на хвилину не сумнівався в тому, що Бог існує. Навіть дивлячись на своє віддзеркалення.
Я вдала, що роздивляюся пов’язку на руці, щоб не видати свого здивування – адже наша розмова потекла досить несподіваним руслом. З усіх речей релігія була останнім, про що я подумала. Усе своє життя я ні в що не вірила. Чарлі вважав себе лютеранином, тому що такою була віра його батьків, але неділі він проводив на річці з вудочкою в руках. Рене час від часу ходила до церкви, але це тривало так само недовго, як і заняття тенісом, глиняним посудом, йогою чи французькою мовою тощо, і коли я дізнавалася про нове захоплення, вона зазвичай уже його змінювала.
– Я знаю, це звучить дивно з вуст вампіра, – він посміхнувся, знаючи, що, використовуючи це слово, він не зможе вразити мене. – Але сподіваюся, в цьому світі є місце навіть для таких як ми. Хоча й визнаю, що це сміливе припущення, – продовжив він трохи неуважно. – В усякому разі нас уважають проклятими. Проте я сподіваюся, – можливо, це й нерозумно з мого боку, – що ми можемо хоча б спробувати.
– Я не думаю, що це нерозумно, – пробурмотіла я. Не могла уявити, щоб хтось ставився погано до Карлайла, адже в ньому було щось божественне. До того ж єдині небеса, які б я могла оцінити, обов’язково включали в себе Едварда. – І гадаю, не знайдеться людини, яка зі мною не погодиться.
– Власне, ти перша, хто погодився зі мною.
– Невже решта не відчуває того самого? – запитала я здивовано, хоча насправді мене цікавила думка лише однієї людини.
Карлайл здогадався, про що я думаю.
– Едвард зі мною погоджується – в дечому. Бог та небеса існують, так само як і пекло. Але він не вірить у те, що для нашого виду існує загробне життя, – голос Карлайла був дуже лагідний; він замислено дивився у темряву крізь велике вікно. – Розумієш, він думає, що ми втратили наші душі.
Я одразу згадала слова, сказані Едвардом сьогодні вранці: «Принаймні якщо не хочеш померти – чи що там відбувається з нами». Над моєю головою мигнула лампочка.
– В цьому вся проблема, чи не так? – здогадалася я. – Ось чому він не хоче перетворити мене.
Карлайл говорив дуже повільно:
– Я дивлюся на свого… сина. Його сила, його доброта, велич, що сяє навколо нього, – все це підживлює мою надію, віру в щось більше. Невже такий, як Едвард, не заслуговує на це?
Я палко кивнула на знак згоди.
– Але якби я вірив у те, що й він… – Карлайл дивився на мене своїми бездонними очима. – Якби ти вірила в те саме… Чи тоді змогла б ти відібрати його душу?
Я не мала відповіді на це запитання. Якби він запитав, чи готова я пожертвувати своєю душею заради Едварда, відповідь була б очевидною. Та чи пожертвувала б я душею Едварда? Я міцно стиснула губи. Це несправедливий обмін.
– Тепер ти бачиш, у чому проблема. Я похитала головою, знаючи про своє вперте підборіддя.
Карлайл зітхнув.
– Але ж це мій вибір, – наполягала я.
– І його також, – він підняв руку, бачачи, що я готова сперечатися. – Це він відповідатиме за те, що зробить із тобою.
– Але він не єдиний, хто може це зробити, – я невпевнено подивилася на Карлайла.
Він засміявся, його гумор несподівано покращився.
– О ні, спочатку ти повинна вирішити це з ним, – зітхнув він. – Це саме те питання, в якому я ніколи не буваю впевнений. Я думаю, що роблю все, від мене залежне. Та чи було справедливо з мого боку прирікати інших на таке життя? Не знаю.
Я не відповіла. Я уявила, на що було б схоже моє життя, якби Карлайл не піддався спокусі змінити своє самотнє існування… І затремтіла.
– Саме мати Едварда змусила мене змінити думку, – голос Карлайла майже перейшов у шепіт. Він не зводив очей із темного вікна.
– Його мати?
Коли я запитувала Едварда про батьків, він завжди відповідав, що вони померли дуже давно і його спогади нечіткі. Я зрозуміла, що Карлайл дуже добре їх пам’ятає, незважаючи на нетривалість їхнього знайомства.
– Так. Її звали Елізабет. Елізабет Мейсон. Його батько, Едвард старший, в лікарні так і не прийшов до тями. Він помер під час першої хвилі грипу. Але Елізабет залишалася при здоровому глузді майже до самого кінця. Едвард дуже схожий на неї – її волосся було такого ж самого дивного бронзового відтінку, а очі зелені.
– Його очі були зелені? – пробурмотіла я, намагаючись уявити його з зеленими очима.
– Так… – Карлайлові очі кольору вохри поринули на сто років назад. – Елізабет дуже хвилювалася за свого сина. Вона зменшувала свої шанси на одужання, піклуючись про нього зі свого лікарняного ліжка. Я гадав, що він відійде на той світ першим, настільки гірше він виглядав, ніж вона. Коли прийшов її час, вона померла дуже швидко. Це трапилося одразу після заходу сонця, я щойно приїхав підмінити лікарів, які працювали увесь день. В ті часи було важко прикидатися – було так багато роботи, а я зовсім не потребував відпочинку. Я просто ненавидів повертатися додому, ховатися в темряві і вдавати, що сплю, коли так багато людей помирає.
Спочатку я пішов провідати Елізабет та її сина. Я прив’язався до них – це завжди небезпечно, адже в людей така чутлива натура. Я одразу помітив, що їй стало гірше. Лихоманка посилилася, її стан було важко контролювати, тіло стало заслабким, щоб боротися далі. Але вона не видавалася слабкою, коли дивилася на мене своїм пильним поглядом.
«Врятуйте його!» – наказала вона хриплим голосом, на який тільки й було спроможне її горло.
«Я зроблю все, що мені до снаги», – пообіцяв я, взявши її за руку. Її так лихоманило, що вона навіть не помітила, якою неприродно холодною є моя шкіра. Їй усе здавалося холодним.
«Ви повинні, – наполягала вона, стиснувши мої долоні з такою силою, що я здивувався, чи вона бува не переживе кризи. Її очі були холодні й тверді, немов каміння, немов діаманти. – Ви повинні зробити все, що вам до снаги. Те, чого інші не можуть. Зробіть це для мого Едварда!»
Я налякався. Вона дивилася на мене так пронизливо, що на якусь мить я подумав: їй відомо про мою таємницю. Тоді нею заволоділа лихоманка, і вона вже більше не приходила до тями. Вона померла за годину після нашої розмови.
Я витратив десятиліття на роздуми про те, чи варто створити собі товариша. Тільки така сама істота, як я, могла б зрозуміти мене, не треба було б і надалі прикидатися. Але я так і не зміг виправдати того, що було зроблено зі мною.