Едвард помирав. Було очевидно, що йому залишилося кілька годин. Поряд із ним лежала його мати; обличчя її було якесь неспокійне, навіть по смерті…

…Карлайл удруге переживав усе – пам’ять не підводила його, навіть через століття. Я також ясно бачила все, про що він розповідав: відчай лікарні, гнітючу атмосфера смерті, Едварда в гарячці, його життя, що спливало щохвилини… Я знову затремтіла й прогнала похмурі думки геть.

– Слова Елізабет відлунювали в моїй голові. Як вона здогадалася, що я здатен зробити? Невже хтось і справді може хотіти цього для свого сина?

Я подивився на Едварда. Хоч який хворий, усе одно він був прегарний. В його обличчі було щось чисте й хороше. Я б хотів, щоб у мого сина було таке обличчя.

Після скількох років непевності я зрештою здійснив своє бажання. Спочатку я відвіз Едвардову матір у морг, а тоді повернувся до нього. Ніхто й не помітив, що він усе ще дихає. Було недостатньо рук, недостатньо очей, щоб простежити й за половиною пацієнтів. У морзі нікого не було – принаймні нікого живого. Я непомітно виніс Едварда через чорний хід і, пересуваючись по дахах, поніс до свого дому.

Я не був упевнений, як чинити. Я вирішив завдати йому такі точно рани, які отримав сам кілька століть тому в Лондоні. Пізніше я пожалів про це. Все тривало довше й болючіше, ніж було потрібно.

І все-таки я не шкодую. Я ніколи не жалкував, що врятував Едварда…

…Карлайл потрусив головою, повертаючись у теперішнє. Усміхнувся до мене.

– Гадаю, мені варто відвезти тебе додому.

– Я сам відвезу її додому, – сказав Едвард. Він зайшов через темну їдальню, рухаючись дуже повільно. Його обличчя було спокійне, на ньому нічого не можна було прочитати, але щось трапилося з його очима – щось, що він намагався приховати. Я відчула спазм тривоги у животі.

– Мене може відвезти Карлайл, – сказала я. І зиркнула на свою сорочку. Блакитна бавовна було просочена й поплямована кров’ю, праве плече вкрите товстою рожевою кіркою.

– Зі мною все гаразд, – голос Едварда був безпристрасний. – Все одно тобі доведеться переодягнутися. Якщо ти постанеш перед Чарлі у такому вигляді, у нього буде серцевий напад. Я попрошу Алісу щось тобі позичити.

Він знову вийшов через кухонні двері. Я схвильовано глянула на Карлайла.

– Він дуже засмучений.

– Так, – погодився Карлайл. – Сьогодні трапилося саме те, чого він боявся найбільше. Біля нас ти завжди в небезпеці.

– Це не його вина.

– І не твоя також. Я відвела погляд від Карлайлових прекрасних розумних очей.

Я не могла з ним погодитися.

Карлайл простягнув мені руку й допоміг злізти зі столу. Я пішла за ним у вітальню. Есме була вже там; вона витирала підлогу в тому місці, де я впала. Відчувався сильний запах хлору.

– Есме, дозволь мені, – я відчула, як моє обличчя знову почервоніло.

– Я вже закінчила, – сказала вона, усміхаючись. – Як ти почуваєшся?

– Зі мною все гаразд, – запевнила її я. – Карлайл зашиває швидше, ніж будь-хто з лікарів, у яких я була.

Вони обоє усміхнулися.

З чорного ходу з’явилися Едвард та Аліса. Аліса одразу ж кинулася до мене, Едвард не квапився, з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

– Ходімо, – сказала Аліса. – Одягнемо тебе в щось не таке похмуре.

Вона дала мені сорочку Есме, яка була такого самого кольору, як і моя. Я була впевнена, що Чарлі нічого не помітить. Довга біла пов’язка на моїй руці, не забруднена кров’ю, мала не такий уже й страшний вигляд. Чарлі зовсім не здивується, коли побачить мене з пов’язкою.

– Алісо, – прошепотіла я, тільки-но вона підійшла до дверей.

– Так? – відповіла вона пошепки й, схиливши голову набік, подивилася на мене з цікавістю.

– Наскільки все погано? – я не була впевнена, що мене не почують, навіть якщо я говоритиму пошепки. Хоча ми й були нагорі, за зачиненими дверима, він Едвард одно міг почути мене.

Її обличчя напружилося:

– Я ще не впевнена.

– Як Джаспер? Вона зітхнула:

– Він дуже незадоволений собою. Це немов виклик, кинутий йому, а він ненавидить почуватися слабким.

– Це не його вина. Скажи йому, що я зовсім на нього не злюся, зовсім. Гаразд?

– Звісно.

Едвард чекав на мене біля вхідних дверей. Тільки-но я піднялася сходами, він мовчки відчинив переді мною двері.

– Візьми свої речі! – крикнула Аліса, коли я повільно підійшла до Едварда. Вона принесла два пакунки, один напіврозгорнутий, дістала з-під рояля мою камеру й поклала все це в мою здорову руку. – Зможеш подякувати мені пізніше, потому як відкриєш подарунки.

Есме та Карлайл тихо побажали мені доброї ночі. Я помітила, як вони косили очима на свого байдужого сина – так само як і я.

Коли я опинилася надворі, мені стало легше. Я швидко пройшла повз ліхтарі й троянди, які навіювали мені неприємні спогади. Едвард мовчки ступав поряд. Він відчинив для мене пасажирські дверцята, і я сіла не протестуючи.

На щитку красувався великий червоний бант, прив’язаний до нового стерео. Я зірвала його і жбурнула на підлогу. Поки Едвард сідав у машину з другого боку, я запхала бант під сидіння.

Едвард не дивився ні на мене, ні на стерео. Жоден із нас не ввімкнув його, в машині панувала тиша, яка дивно підсилювалася гучним ревом мотора. Едвард їхав занадто швидко по темній звивистій дорозі. Ця мовчанка зводила мене з глузду.

– Скажи щось, – попросила я нарешті, коли він виїхав на трасу.

– Що ти хочеш почути? – запитав він байдуже. Я скулилася від його байдужості.

– Скажи, що пробачаєш мені.

Від цих слів його обличчя ожило – на ньому проступила злість.

– Пробачаю тобі? За що?

– Якби я була обережнішою, нічого б не трапилося.

– Белло, ти просто порізалася папером, навряд чи це заслуговує на смертну кару.

– Все ж таки це моя вина. Мої слова прорвали дамбу.

– Твоя вина? Якби ти порізалася в домі Майка Ньютона, наприклад, і там були б Джесика, Анжела та інші твої нормальні друзі, що б найгірше тоді могло з тобою трапитися? Хіба що вони б не змогли знайти для тебе пов’язки… Якби ти зачепила купу скляних тарілок і перевернула їх на себе – навіть без сторонньої допомоги, – що серйозне могло б статися? Ти б забруднила кров’ю сидіння машини, поки вони везли б тебе в лікарню? І Майк Ньютон тримав би тебе за руку, поки тобі накладали б шви, – він би не пригнічував нестримного бажання вбити тебе увесь час, поки був поряд. Не вини в цьому себе, Белло. Це все тільки змусить мене відчувати ще більшу огиду до себе.

– Як у біса Майк Ньютон узагалі потрапив у цю розмову? – розлютилася я.

– Майк Ньютон потрапив у цю розмову, тому що він у біса буде тобі кращою парою, аніж я, – гаркнув Едвард.

– Краще вмерти, ніж бути з Майком Ньютоном, – відтяла я. – Краще вмерти, ніж бути не з тобою.

– Не драматизуй, будь ласка.

– Тоді не будь смішним.

Він не відповів. Він пильно дивився у вітрову шибку. Його обличчя було похмуре.

Я напружилася, намагаючись якось урятувати цей вечір. Коли ми під’їхали до мого дому, я ще так нічого й не придумала.

Едвард вимкнув двигун, але його руки були досі прикуті до керма.

– Залишишся сьогодні? – запитала я.

– Мені треба додому. Менше за все мені хотілося, щоб він пішов собі розкаюватись.

– Заради мого дня народження, – не вгавала я.

– Тобі варто визначитися – або ти хочеш, щоб люди ігнорували твій день народження, або ні. Те або те.

Його голос був різкий, але не такий серйозний, як до цього. Я зітхнула з полегшенням.

– Гаразд. Я вирішила, що не хочу, щоб ти ігнорував мій день народження. Побачимося нагорі.

Я обернулася, забираючи свої подарунки. Він нахмурився.

– Тобі не обов’язково їх брати.

– Але я хочу, – відповіла я автоматично, а потім подумала, чи використовував він зворотну психологію.

– Ні, не хочеш. Карлайл та Есме витратили на тебе гроші.

– Якось переживу, – я незграбно взяла подарунки здоровою рукою і захлопнула по собі дверцята машини. Менш ніж за секунду Едвард уже стояв біля мене.